Шматок м’яса розрізали навпіл, хоча келдова половина була трохи менша за половину Тіфані. В принципі, одна половина не може бути меншою за іншу половину, бо тоді це була б не половина, але людські істоти розуміють, що це означає. А келди завжди мали великий, як на створінь їхнього зросту, апетит, через усе це дітонародження. 

Менше з тим, зараз було не до розмов. Фіґель подав Тіфані ножа, тобто фіґльський меч клеймор, а тоді підніс їй дещо замурзану бляшанку, з якої стирчала ложка. 

— Соусу? — сором’язливо запропонував він. 

Все це було аж занадто шикарно як для вечері у фіґлів, хоча Дженні намагалася їх дещо цивілізувати, наскільки можливо цивілізувати фіґля. Принаймні, вони рухалися в тому напрямку. Хай там як, але Тіфані знала, що не варто втрачати пильність. 

— З чого він? — спитала вона, вповні усвідомлюючи, яке небезпечне запитання ставить. 

— О, це чудова штука, — сказав фіґель, брязкаючи ложкою в банці. — Там кислиця, насіння гірчиці, редиска, равлики, дикі трави, часник, дещиця квітчастого Джонні... 

Тіфані здалося, що одне слово він якось зашвидко проковтнув. 

— Равлики? — урвала вона. 

— Ая, так, вони дуже поживні, в них напхом вітумінув і мінералув, і цих, проте-їйнів, а найкраще те, що як додати досить часнику, вони смакують, як часник. 

— А як вони смакують без часнику? — уточнила Тіфані. 

— Як равлики, — зглянулася над офіціянтом келда, — і, мушу сказати, це добряче їдло, дівчинко моя. Мої хлопчики випускають їх вночі попастися на дикій капусті чи салаті. Вони непогано смакують і, гадаю, ти оціниш той факт, що їхнє здобуття не передбачає крадіжок. 

Ну, це добре, мусила визнати Тіфані. Бо фіґлі дійсно крали, радісно і регулярно, і, серед іншого, для розваги. З іншого боку, вони могли бути дуже щедрими — до певних людей, в певному місці, за певних обставин; от, приміром, як просто у цей щасливий момент. 

— Навіть так, фіґлі та фермерство? — здивувалася вона вголос. 

— Ой ні, — сказав фіґлеречник; позаду його побратими демонстрували свою образу тим, що імітували звуки блювання і пхали пальці собі в горлянки. — Це не фермерство, це випасання скота — заняття пасує вільному люду, що люблять відчувати, як вітер грає їхніми кілтами. Зауваж, якщо стадо наполохати — може вийти срамота. 

— Скуштуй, будь добра, — попрохала келда, — Це їх заохотить. 

І дійсно, новітня страва високої фіґльської кухні виявилася доволі смачною. «Можливо, правду люди кажуть, — подумала Тіфані, — що з часником добре йде все. Крім заварного крему». 

— Не зважай на моїх хлопчиків, — сказала Джинні, коли вони обидві наїлися досхочу. — Часи змінюються, і я думаю, вони це знають. І для тебе теж. Як ся почуваєш? 

— Та, ну як, як. Як завжди, — сказала Тіфані. — Втомленою, змученою і засмученою. Звичайна справа. 

— Ти занадто взялася до роботи, дівчинко моя. Підозрюю, ти замало їси, і бачу, що замало спиш. Коли ти востаннє проспала всю ніч у зручному ліжку, можеш сказати? Ти знаєш, що мусиш спати; людина не може нормально думати без того, щоб достатньо відпочивати. Боюся, тобі скоро знадобляться всі твої сили. Моʼ, накласти на тебе вспокоєння? 

Тіфані знову позіхнула. 

— Дякую за пропозицію, Джинні, — сказала вона, — та, гадаю, я обійдусь без них, якщо ти не проти, — в кутку лежала купа масної шерсті, яка, ймовірно, не так давно належала одній вівці, що вирішила розпрощатися з цим жорстоким світом і вчинити суїцид. Купа справляла гостинне враження. 

— Я краще піду подивлюсь, як там дівчина, — ноги Тіфані, здається, не воліли, щоб вона зрушувала з місця. — З іншого боку, у Фіґелевій горі вона точно в безпеці, як у мами за пазухою. 

— Ой ні, що ти, — лагідно виправила Джинні, вже коли очі Тіфані поволі заплющувалися. — У значно, значно більшій безпеці. 

Коли Тіфані вже надійно хропіла, Джинні повільно зайшла всередину кургану. Ембер лежала, скрутившись калачиком біля вогню, але Пограбуйко розставив довкола неї охоронців з-поміж старших і мудріших фіґлів. Це тому, що наближався час вечірньої бійки. Нак Мак Фіґлі билися, як дихали, і робили це так само часто. Бій будь-якого стилю був їхнім стилем життя. До того ж коли в тобі лише кілька дюймів зросту, то тобі доведеться битися з усім світом, тож логічно навчатися змалку. 

Джинні сіла поруч із чоловіком і якийсь час спостерігала за колотнечею. Юні фіґлі відстрибували від стін, від своїх старших родичів і один від одного. Згодом вона спитала: 

— Пограбе, як думаєш, ми правильно виховуємо хлопчиків? 

Пограбуйко, завжди чутливий до настрою Джинні, покосився на сплячу дівчину. 

— Ая, без сумніву... Гей, ти це бачила? Злегка-Манюніший-За-Манюню-Джок-Джок щойно вгатив Дурноверхому Вулі просто в десятку! Блискучий брудний трюк, а він ще і до трьох дюймів не доріс! 

— Одного дня він стане великим воїном, Пограбе, ніде правди діти, — сказала Джинні, — але... 

— Я їм завжди кажу, — захоплено розводився Пограбуйко, поки над їхніми головами пролітали пожбурені фіґелята, — єдиний шлях до успіху — нападати лише на тих, хто значно більший за тебе! Важливе правило! 

Ще один юний фіґель бамкнувся об стіну, потрусив головою і пірнув назад у бійку. Зашкодити фіґлю майже неможливо. Якщо людина спробує затоптати фіґля, то побачить, як крихітний чоловічок, який щойно був під її чоботом, раптом дряпається їй по штанині, а далі вже — повна амба. Крім того, якщо побачив одного фіґля, значить, десь неподалік вештається набагато більше тих, котрих ти не помітив, тоді як вони точно помітили тебе. 

Можливо, в людисьок проблеми більші, бо ж і самі вони більші за нас, подумала келда. Внутрішньо зітхнула. Вона нізащо не зізналася би Пограбові, та іноді вона питала себе, чи теоретично можливо і рентабельно навчити фіґленя, скажімо, бухгалтерському обліку. Чомусь, що не вимагало б відскакування від стін і змушувало до постійних бійок. З іншого боку — чи воно тоді вважатиметься фіґлем? 

— Маю побоювання за велику малу каргу, Пограбе, — тільки й промовила вона. — Щось не так. 

— Вона хотіла бути каргою, жінко, — сказав Пограб. — Тепер мусить танцювати свій танець до кінця, так само, як і ми всі. Вона — жилавий боєць, ти знаєш. Зацілувала Володаря Зими на смерть і гепнула Королеву Фей сковорідкою. А ще той випадок, коли оте невидиме тваридло їй допікало, так вона з ним борюкалася і відіслала пріч. Вона така, що б’ється. 

— О, звісно, я це знаю, — сказала келда. — Вона поцілувала зиму і повернула нам весну. Це вона знаменито вчинила, хто ж сперечається, от тільки в неї тоді була магія літа. Чужу силу вона поставила проти нього, не лише свою. Вона гарно впоралася, зауваж — не знаю, хто б міг зробити краще — але їй слід стерегтися. 

— Який в неї може бути ворог, щоб ми проти нього не стали разом із нею? — спитав Пограб. 

— Аби знаття, — сказала келда, — та я шкірою відчуваю, що щось таке насуває. Коли вона поцілувала зиму, мене трусонуло аж до самих п’ят; здавалося, наче весь світ затремтів, і відтоді я все питаю себе, чи це хтось не завовтузився уві сні. Дивись, Пограбуйку, за нею в обидва ока. 

Тіфані прокинулась від голоду і якогось сміху. Ембер була бадьора і, попри всі очікування, щаслива. 

Тіфані дізналася чому, коли врешті спромоглася пропхати більшу частину себе тунелем у курган. Дівчинка і досі лежала, скрутившись на боці, але якісь молоді фіґлі розважали її тим, що виробляли колеса і сальто та відвішували один одному веселі копняки. 

Сміх Ембер був молодший за неї саму: так пирхає немовлятко, коли бачить щось блискуче і кольорове. Тіфані не знала, як саме працюють келдові вспокоєння, але вони допомагали краще, ніж будь-що з відьомського арсеналу; здавалося, вони втішали та лікували зсередини голови назовні. Вони ставили на ноги та, найважливіше — допомагали забути. Іноді Тіфані здавалося, що келда говорить про вспокоєння, як про живі-ожилі думки, чи може, про добрих істот, що якимось чином забирають все погане.