— Чому? — Тіфані не вірила власним вухам. 

— Вона гадає, мені це потрібно. Насправді ні. Ти собі не уявляєш, як це. Це як у в’язниці. 

— Ну, тепер я вже маю уявлення, — сказала Тіфані. Дівчина на ліжку знову зарюмсала, і Тіфані шикнула на неї. 

— Я не хотіла, щоб до цього дійшло, — Латуччія дунула в серветку, наче в мисливський ріжок. — Я просто хотіла, щоб Роланд не ставився до тебе аж так добре. Ти і гадки не маєш, як це — бути мною! Все, що мені дозволяється — це малювати картинки, і навіть ті — лише аквареллю. Навіть ескізи вугіллям — ні! 

— Цікаво, — неуважно відповіла Тіфані. — Роланд колись листувався з дочкою лорда Плюся, Йодіною, так от вона теж постійно малювала акварелі. Я думала, може, це покарання таке. 

Та Латуччія не слухала. 

— Тобі не треба увесь час сидіти сиднем і малювати картинки. Тобі можна літати, де заманеться і коли заманеться, — скаржилася вона. — Вказувати людям, робити щось цікаве. Ха, я коли була маленька, хотіла бути відьмою. Та не з моїм щастям — в мене довге біляве волосся, біла шкіра і дуже багатий батько. Кому таке треба? Такі дівчата не можуть бути відьмами! 

Тіфані усміхнулась. Вони поступово наближалися до суті, тож було важливо і далі виявляти дружність і підтримку, доки дамбу знову не прорвало, заливши їх всіх. 

— Ти мала книжку казок у дитинстві? 

Латуччія шморгнула носом. 

— Так, мала. 

— Це раптом була не та, зі страхітливим ґобліном на сьомій сторінці? Я завжди заплющувала очі, коли доходила туди. 

— А я його замалювала чорним олівцем, — відповіла Латуччія тихо, і так, наче їй полегшало від того, що вона з кимось цим поділилася. 

— Я тобі не сподобалась. Тож ти вирішила трохи помагічити проти мене... — Тіфані сказала це дуже тихо, бо Латуччія була вся така нервова. Дівчина і правда якраз потяглася за серветками, та, здається, в неї наразі закінчилися рюмси — як виявилося, лише на мить. 

— Мені так шкода! Якби я тільки знала, я б ні за що... 

— Можливо, мені слід тобі сказати, — провадила Тіфані, — що ми з Роландом були... дружили. Більш-менш лише одне з одним. Та певною мірою ця дружба була неправильна. Ми не знаходили одне одного; нас зіштовхнули певні події. Самі ми цього не усвідомлювали. Він був сином Барона, а щойно ти розумієш, що ти — син Барона, а всіх дітей навчили, як поводитися з сином Барон, тобі лишається дуже мало співбесідників. А тут нагодилася я. Я була достатньо розумною для відьомства, та, мушу сказати, ця робота лишає небагато можливостей для світського життя. Можна сказати, двоє, що лишилися за бортом, вирішили, що вони схожі. Тепер я це знаю. На жаль, Роланд усвідомив проблему першим. Тож ось до чого все прийшло. Я — відьма, він — Барон. А ти — будеш Баронесою, і не слід тобі турбуватися, якщо відьма і Барон — заради спільного блага — мають добрі стосунки. Ось і все, і навіть всього, як такого, не було, так — один натяк на все. 

Тіфані побачила, як полегшення визирає Латуччії з очей, як сонце з-за обрію на світанку. 

— Ось тобі моя правда, панночко, а тепер я б хотіла послухати твою. Слухай, заберімося звідси? Боюся, що в будь-який момент сюди прибіжать вартові і спробують посадити мене туди, звідки я не зможу вибратися. 

Тіфані впоралася всадовити Латуччію на мітлу. Дівча посовалося трохи, та їй забило подих, коли транспорт повільно відчалив від замкових фортифікацій, проплив понад селом і приземлився в полі. 

— Ти бачила тих кажанів? — спитала Латуччія. 

— Та таке, вони часто кружляють довкола мітли, якщо повільно летіти, — сказала Тіфані. — Я б зрозуміла, якби вони, навпаки, її лякалися. А тепер, панночко, коли ми обидві далеко від своїх підкріплень, розкажи мені, що ти таке зробила, щоб люди мене зненавиділи. 

На обличчі Латуччії відобразилася паніка. 

— Не бійся, я тебе не скривджу, — заспокоїла її Тіфані. — Якби я збиралася, то зробила би це вже давно. Але мені треба навести лад у своєму житті. Скажи мені, що ти зробила. 

— Той фокус зі страусом, — швидко відказала Латуччія. — Ну ти знаєш, це називається несимпатична магія. Треба змайструвати фігурку потрібної людини і закопати її догори дриґом у цебрі з піском. Мені дуже, дуже шкода... 

— Так, ти вже казала, — відповіла Тіфані, — але я ніколи не чула про такий трюк. Не розумію, як це могло спрацювати. Це безглуздя якесь. 

«Але на мені спрацювало, — подумала вона. — Ця дівчинка — не відьма, і що б вона там не пробувала — це не справжнє закляття, але на мені спрацювало». 

— Воно і не мусить звучати розумно, це ж магія, — з надією в голосі припустила Латуччія. 

— Десь для когось це мусить мати сенс, — сказала Тіфані, втупившись у зірки, що почали сходити на обрії. 

— Ну, — сказала Латуччія, — я взяла це з «Заклять для коханців», Анафеми Безжук, якщо це якось допоможе. 

— Це та, з авторкою на палітурці, де вона на мітлі сидить, так? — уточнила Тіфані. — До слова, задом наперед сидить. І без паска безпеки. А ще жодна відома мені відьма не носить захисних окулярів. А щодо кота на мітлі — я не в змозі навіть думати про таке. І ім’я вигадане. Я бачила цю книгу в каталозі Фонтів. Сміття, та й по всьому. Це для слинявих дівчаток, які гадають, що, щоб чаклувати, достатньо купити дуже дорогу мітлу з напівкоштовним каменем на держаку, тільки не ображайся. З тим же успіхом можна висмикнути хворостину з огорожі і проголосити її чарівною паличкою. 

Не сказавши ані слова, Латуччія пройшла трохи вздовж живоплоту, який відділяв поле від дороги. Під ним завжди знайдеться корисна палиця, якщо добре пошукати. Вона зробила нею якийсь жест у повітрі, і паличка прокреслила блакитну лінію на фоні неба. 

— Ось так? — спитала вона. Доволі довго тишу переривав хіба крик сови чи, для винятково вухастих — шурхотіння кажанячих крилець. 

— Гадаю, час нам побалакати як слід, згода? — спитала Тіфані. 

— Як я вже казала, я завжди мріяла стати відьмою, — розповідала Латуччія. — Ти не уявляєш, як це важко, коли твоя родина живе у величезному старовинному будинку і має такий довгий родовід, що на гербі є навіть кілька ніг. Все це дуже заважає, тож, перепрошую на слові, але хотіла б я народитися у твоїх несприятливих умовах. Я дізналася про каталог Фонтів лише завдяки тому, що якось зайшла в кухню, коли над ним хихотіли дві служниці. Вони втекли, не припинивши, до слова, хихотіти, але каталог забули. Я не можу замовити все, що б мені хотілося, тому що моя служниця шпигує за мною і доповідає мамі. Але кухарка — хороша людина, тож я даю їй гроші і номери з каталогу, а вона все замовляє на адресу своєї сестри в Салі-на-Житі. Але не можна купувати нічого великого, бо прислуга увесь час всюди миє та чистить. Я би дуже хотіла такий казан, що бульботить зеленим, та, судячи з того, що ти кажеш, це лише жарт. 

Латуччія видобула з огорожі ще кілька тичок і встромила їх в землю перед собою. На вершечку кожної загорілося блакитне сяйво. 

— Ну, для всіх інших — жарт, — сказала Тіфані. — Але для тебе, гадаю, він готуватиме смажених курчат. 

— Ти справді так думаєш? — з ентузіазмом перепитала Латуччія. 

— Не впевнена, що взагалі думаю — догори дриґом, та ще й у цебрі з піском, — сказала Тіфані. — Знаєш, це трохи скидається на магію чаклунів. Цей трюк... кажеш, він був у книзі Господині Безжук. Слухай, вибач, але це справді Фонти. Це все неправда. Воно для людей, які думають, що відьомство — це квіточки, любовні зілля і танцювання голяка — не уявляю, щоб щось таке витворяла справжня відьма... — Тіфані завагалася, бо від природи була правдивою дівчинкою, та додала: — Ну, хіба Тітуня Оґґ могла б, у певному гуморі. Це ніби відьомство без солі і перцю, тоді як справжнє відьомство — це лише перець. Але ж ти взяла одне з її дурнуватих заклять для хихотливої прислуги, застосувала до мене, і воно спрацювало! У твоїй родині були справжні відьми?