Латуччія потрусила головою; її довге біляве волосся сяяло, навіть у місячному світлі. 

— Ніколи про таких не чула. Мій дідусь практикував алхімію — як хобі, певна річ. Це через нього наш будинок не має східного крила. Мама... Я не можу собі уявити, щоб вона чаклувала, а ти? 

— Вона? Та легко! 

— Ну, я ніколи її за цим не помічала, і вона чесно хоче як краще. Вона каже, що хоче найліпшого для мене. Якщо ти не знаєш, вона втратила всю свою родину у пожежі. Все втратила, — сказала Латуччія. 

Тіфані не могла злитися на цю дівчину. Це наче сердитися на спантеличене цуценятко, та вона все ж таки не втрималась: 

— А ти теж хотіла як краще? Ну, тоді, коли зліпила фігурку мене і запхнула її догори дриґом у цебро з піском? 

Напевно, всередині Латуччії було ціле водосховище — ще одне горнятко, і переповниться. 

— Слухай, — сказала Тіфані. — Я не ображаюсь, чесно. Хоча краще б це було лише закляття! Просто витягни мене з цебра, і забудьмо про це. Прошу, тільки не починай знову плакати; від цього така вологість підвищена. 

Латуччія шморгнула носом. 

— Ой, просто, розумієш, я не тут це зробила. Я лишила ляльку вдома. В бібліотеці. 

Останнє слово дзенькнуло у Тіфані в голові. 

— В бібліотеці? З книжками? 

Загалом відьмам не належало цікавитись книжками, але Тіфані прочитала всі, що були їй доступні. Ніколи не знаєш, що можна почерпнути в книзі. 

— Тепла ніч видалася, як на цю пору року, — сказала вона. — Ви не так вже і далеко живете? За кілька годин знову повернешся до свого ліжка у вежі. 

Вперше відколи Тіфані її побачила, Латуччія всміхнулася, широко і по-справжньому. 

— Можна цього разу я полечу попереду? — спитала вона. 

* * *

Тіфані летіла низько над пагорбами. 

Місяць вже проминув півдороги до повні, і налився, у передчутті осіннього сонцестояння, мідяво-червоним кольором крові. Це через куряву від спаленої стерні, що всюди висіла в повітрі. Яким саме чином блакитний дим від стебел пшениці у вогні перефарбовував місяць у червоне, Тіфані не знала, і не збиралася летіти аж туди, щоб дізнатися. 

А Латуччія, здається, перебувала на якомусь особистому сьомому небі. Всю дорогу щось торочила, і це, треба визнати, порівняно з її риданнями, було покращенням. Латуччія була на якихось вісім днів молодша за неї. Тіфані це знала, бо завдала собі клопоту дізнатися. Але це лише цифри. Відчуття було геть інше. Насправді Тіфані здавалося, що вона цій дівчині в матері годиться. Це було дуже дивно, та Петулія, і Аннаграмма, і всі решта в горах торочили про те саме, буцімто відьми старішають зсередини. Ти мусиш робити те, що зробити треба, але воно викручує тобі нутрощі не згірше від самопрядки. Іноді ти бачиш таке, що людям краще не бачити. А ще — зазвичай на самоті, і часто в темряві — мусиш робити таке, що мусиш. У віддалених селах, коли під час пологів виникають серйозні труднощі, можна сподіватися на стару акушерку з місцевих, яка принаймні підтримає тебе морально; та все одно, коли доходить до справи і хтось має ухвалити рішення про життя чи смерть, то його ухвалюєш ти, бо ти — відьма. І іноді це рішення — не вибір між хорошим і поганим, а тільки між поганим і поганим: жодного правильного вибору, просто... вибір. 

Тепер вона бачила, як щось летить по залитій місячним сяйвом землі — легко, не поступаючись швидкістю мітлі. Це щось тримало темп кілька хвилин, а тоді зробило карколомний стрибок у тіні поза місячним освітленням. 

«Зайчиха біжить у полумʼя, — подумала Тіфані, — і, підозрюю, я теж». 

Сувенір-Голл стояв на дальньому краї Крейди, і це був направду край крейди — тут вона поступалася глині та гравію. Це був світ парків і високих дерев, що зібралися в цілі ліси, і фонтанів, що стояли перед самим будинком, який будинком можна було назвати через силу, адже мав вигляд, як пів дюжини будинків, зліплених разом. Тут вам і прибудови, і крила, і велике декоративне озеро, і лоза плюща, що вигиналася у формі яструба, і в яку Тіфані ледь не врізалася. 

— Скільки людей тут живе? — спитала вона, впоравшись вирівняти мітлу і приземлитися на, як вона думала — газон, а як виявилося — високу, майже у п’ять футів заввишки суху траву. Навсібіч, налякані атакою з повітря, розбіглися кролики. 

— Тепер лише ми з мамою, — мертва трава хруснула під ногами Латуччії, коли та зістрибнула з мітли. — І прислуга, звісно. В нас чимало слуг. Не хвилюйся, зараз вони вже всі полягали спати. 

— Скільки слуг треба на двох мешканців? — поцікавилася Тіфані. 

— Близько двохсот п’ятдесяти. 

— Я тобі не вірю. 

Латуччія обернулася по дорозі до входу. 

— Ну, включно з родинами, десь сорок працюють на фермі, ще двадцятеро — в молочарні, ще двадцять четверо — в лісі, сімдесят п’ятеро — в садах, включно з банановою оранжереєю, ананасовою ямою, кавуновим парником, теплицею для латаття і затоном для форелі. Решта працюють у головній резиденції і пансіоні. 

— А це що таке? 

Рука Латуччії завмерла на дверній ручці з поіржавілої міді. 

— Ти вважаєш мою маму дуже грубою, владною особою, чи не так? 

Тіфані не бачила, що тут ще можна сказати, крім правди, навіть ризикуючи спровокувати опівнічний потоп. Вона сказала: 

— Так, вважаю. 

— І ти маєш рацію, — Латуччія повернула дверну ручку. — Але вона вірна людям, які вірні нам. Ми завжди такі були. Не звільнили жодну людину за те, що вона застара, чи захвора, чи занетямуща. Якщо хтось не може утримувати свою хатчину, то переїжджає жити в одне з крил будинку. До того ж більшість слуг доглядає за старими слугами! Може, ми і старомодні, і трохи зарозумілі, і відсталі від часу, але ніхто, хто працює на Сувенірів, ніколи не піде жебракувати в старості. 

Нарешті розхитана ручка повернулася, відкривши прохід у довгий коридор, звідки віяло... де пахло... пахло старизною. Це був єдиний правильний опис того запаху, та якби ви мали достатньо часу на роздуми, то сказали б, що це суміш запахів грибка, вологої деревини, пилюки, мишачого посліду, мертвого часу і старих книг, де кожен інгредієнт пахне по-своєму цікаво. «Ось у чому справа, — подумала Тіфані. — Тут тихо вмирали години та дні, і ніхто цього не помічав». 

Латуччія помацала на полиці поруч із входом і засвітила лампу. 

— Останнім часом сюди ніхто не ходить, крім мене, — сказала вона, — бо тут водяться привиди. 

— Так, — Тіфані намагалася говорити сухо. — Привид безголової пані з гарбузом під пахвою. Вона наближається до нас просто зараз. 

Чого вона очікувала, потрясіння? Чи сліз? Чого Тіфані точно не очікувала, так це, що Латуччія відповість: 

— О, це, певно, Мевіс. Треба мені замінити їй гарбуз, щойно дозріє новий врожай. Вони з часом стають такі, ну, заквецяні. 

Вона заговорила гучніше: 

— Це лише я, Мевіс, нема чого лякатися! 

Зі звуком, який нагадував зітхання, безголова жінка розвернулася і пішла назад вздовж коридору. 

— Гарбуз — це моя ідея, — базікала тим часом Латуччія. — До того з нею було майже неможливо мати справу. Бо вона шукає свою голову, розумієш? А гарбуз її трохи заспокоює, і, якщо чесно, не думаю, що вона розуміє різницю, бідолашна. До слова, її ніхто не страчував. Гадаю, вона хоче, щоб всі це знали. Це був просто дурний нещасний випадок за участі сходів, кота і серпа. 

«І це — дівчина, яка збавляє весь свій вільний час у сльозах, — подумала Тіфані. — Але це — її територія». Вголос вона спитала: 

— Є ще якісь привиди, щоб я не впісялась з несподіванки? 

— Принаймні не зараз, — сказала Латуччія, рушивши коридором далі. — Волаючий скелет припинив волати, коли я дала йому старого плюшевого ведмедика, хоча я не зовсім розумію, чому це спрацювало... І ой, так, привид першого герцога останнім часом мешкає у вбиральні навпроти тієї їдальні, якою ми зрідка користуємося. Він має звичку калатати ланцюгом у невдалий час, але краще так, ніж криваві дощі, якими він нас раніше поливав.