Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Нишком, сподіваючись, що ніхто не помітить, Тіфані підняла торбу до обличчя і спитала: 

— Хіба так поводяться гарні сири? І тобі не соромно? 

Торба заборсалася, але вона знала, що слова «сором» у словнику Горація не було, як, втім, і всіх інших слів. Вона опустила торбу, відійшла трохи далі від натовпу та сказала: 

— Я знаю, що ти тут, Пограбуйку. 

Он де він, вже сидить у неї на плечі. Тіфані відчула його запах. Попри те, що в масі своїй Нак Мак Фіґлі не зловживали купанням, хіба коли дощило, вони чомусь завжди пахли, наче картопля напідпитку. 

— Келда хтіла, щоб я взнав, як ту си ведеш, — пояснив фіґлівський ватажок. — Ти не спускаласі до кургану вже зо два тижні, — провадив він, — і, гадаю, келда си боїт, абись із тобов цо си не трапило, що ти так взялася до роботи. 

Тіфані застогнала, але тільки внутрішньо. Вголос вона сказала: 

— Дуже люб’язно з її боку. Роботи постійно дуже багато; певна, що келді це відомо. Хай що я роблю, роботи завжди ще лишається. Нема кінця стражденним. Але не варто непокоїтися. Мені ведеться добре. І, прошу, більше не вигулюйте Горація в людних місцях — ти ж знаєш, як він легко перезбуджується. 

— Тойво, коли вже ми за це, тамтой на плакаті написанов, що це для місцевого народу. А ми ж не просто нарід, ми — достоту нарідна мудрість! З мудрістю си не посперечаєш. А до того, я хтів був привітат гігантунця без портків. Він незлецький хлопчина, то точно є, — Пограб зупинився, а тоді тихо додав: — Тож що я келді скажу, шо тобі самій ведеться добре, ая? 

При цьому він був якийсь неспокійний, наче хотів би сказати більше, але знав, що його словам не зрадіють. 

— Пане Пограбуйку, я була б вам вельми вдячна, якби саме це ви й зробили, — сказала Тіфані, — бо, якщо я бодай щось в цьому житті розумію, то мене зараз чекає сеанс швидкісного накладання бинтів. 

Пограбуйко раптом став дуже схожий на людину, яку відрядили на невдячну місію, і гарячково випалив текст, який йому доручила випалити дружина: 

— Келда каже, в морі ще багацько риби, пʼні! 

Одну довгу мить Тіфані стояла абсолютно непорушно, а потім, не дивлячись на Пограба, дуже тихо відповіла: 

— Прошу, подякуй від мене келді за цінну пораду з рибальства. Якщо не заперечуєш, Пограбе, мені вже час іти. Неодмінно подякуй келді. 

На цей момент вже більша частина натовпу спустилася з пагорба вниз — повитріщатися, чи витягти когось з-під завалів, чи, можливо, повправлятися в наданні першої домедичної допомоги на скиглявих сироварах. Звісно, для глядачів це було просто додаткове шоу; нечасто побачиш таке файне місиво з людей і сирів, тож хтозна — можливо, будуть і якісь оригінальні поранення. 

Тіфані зраділа можливості зайняти чимось руки. Пробиватися крізь натовп їй не довелося; чорний гостроверхий капелюх вміє проторити шлях крізь юрбу краще, ніж святий крізь мілке море. Вона відправила глядачів геть — здебільшого жестами, а хто погано розумів натяки — парою копняків. Рахунок цьогоріч виявився зовсім невеликий — одна зламана рука, один зламаний зап’ясток, одна зламана нога і численні забої, порізи та здерті ділянки шкіри (через те, що люди з’їжджали вниз схилом, а трава може бути гідним суперником). Як наслідок її спротиву кілька юнаків явно проживали не найкращий день, але вони ясно, хоча і чемно, дали зрозуміти, що не обговорюватимуть свої рани з пані, дякуємо, дуже дякуємо. Тож вона наказала їм поставити холодний компрес на уражені ділянки (хай про які йшлося), коли повернуться додому, і дивилася їм вслід, доки вони шкандибали геть. 

Що ж, вона гарно попрацювала, адже так? Тіфані вжила свої вміння на очах цікавого натовпу і, як вона підслухала з розмов старих людей, показала себе добре. Вона припускала, що, можливо, дехто почувся ніяково, коли один старигань з бородою до пояса широко всміхнувся і сказав: «Дівча, що вміє вправляти кістки, легко знайде собі чоловіка», та ніяковий момент скоро минув; люди знічев’я почали довгий шлях вгору пагорбом... А тоді повз проїхала карета, ба гірше — вона зупинилася. 

Стіну карети прикрашав герб родини Сувенірів. З карети висадився молодий чоловік. Він був по-своєму гарненький, але такий напружений, що ним можна було прасувати простирадла. Це був Роланд. Він і двох кроків не зробив, коли доволі неприємний голос зсередини екіпажа зауважив, що йому слід було дочекатися, доки лакей відчинить перед ним дверцята, і хай поквапиться, бо в них ще купа справ. 

Юнак поквапився до натовпу, і всі почали обтрушуватися, бо, зрештою, ішов син Барона, власника майже ледь не всього Крейдокраю і майже всіх їхніх будинків. Звісно, він був непоганим стариганем, як на середній стариганський стандарт, та певна додаткова чемність до його родини видавалася доречною... 

— Що тут трапилось? Ніхто не постраждав? — спитав Роланд. 

В Крейдокраї загалом жилося некепсько, і стосунки між лордом і народом ґрунтувалися на взаємній повазі; але навіть так фермери з покоління в покоління намагалися говорити до можновладців якомога менше слів — на випадок, якщо котресь виявиться зайвим. Зрештою, в замку і досі була камера тортур, навіть якщо нею не користувалися вже сотні років... однаково, краще перестрахуватися, краще відійти, і нехай відьма сама розбирається. Якщо вона втрапить у халепу, то завжди може втекти на мітлі. 

— Один з неминучих нещасних випадків, на жаль, — сказала Тіфані. Вона вповні усвідомлювала, що з усіх присутніх жінок вона єдина не зробила кніксен. — Трохи зламаних кісток, що зростуться, і кілька червоних облич. Все під контролем, дуже дякую. 

— Так, так, я бачу. Гарна робота, юна панно! 

Тіфані на мить відчула присмак власних зубів. Юнапанно... і це каже — він? Це була образа — майже точно, але не повністю. Та більш ніхто, здається, не помітив. Зрештою, такою мовою аристократи розмовляють завжди, коли хочуть виявити дружність чи прихильність. Він намагається говорити до мене, як говорить його батько, подумала вона, просто його батько робить це інстинктивно, і в нього добре виходить. Не можна говорити з людьми так, наче виголошуєш публічну промову. 

— Від душі дякую, пане, — відповіла вона. 

І все наче йшло непогано, аж тут знову відчинилися дверцята карети, і звідти на камінь ступила мініатюрна біла ніжка. Це була вона: Ружа, чи Летиція, чи щось іще таке садове. По правді, Тіфані прекрасно знала, що її звали саме Латуччія, та може ж людина дозволити собі бодай крихітну злосливість у власній голові? Латуччія! Що за ім’я таке. Щось середнє між добрячим пчихом і салаткою. І хто така ця Латуччія, щоб не пускати Роланда на чистильний ярмарок? Він мав би бути тут! Його батько точно був би тут, якби це було старому до снаги! І ви тільки гляньте! Ці мацюпусінькі білі черевички! Скільки б у таких протрималася людина, якій треба користуватися ногами? На цьому Тіфані урвала себе: крихітну злосливість, не більше. 

Латуччія подивилася на Тіфані та юрбу якось навіть залякано і сказала: 

— Прошу, рушаймо вже далі, добре? Мама починає дратуватися. 

Тож карета поїхала, і чоловік із колісною лірою, хвала небу, теж пішов, і сонце сховалося за обрій; якісь люди затрималися в теплих тінях літніх сутінків. Та Тіфані летіла додому сама — високо вгорі, де її обличчя могли бачити тільки кажани та сови. 

Розділ 2. Музика сваволі

Вона встигла поспати десь годину, перш ніж почався кошмар. 

З того вечора їй найбільше запам’яталося, як гупотіла об стіну і парапет сходів голова пана Дріб’язка, коли вона зіпхнула його сонне тіло з ліжка і потягла за брудну нічну сорочку вниз сходами. Він був кремезним чоловіком, до того ж напівспав, а інша половина була п’яна як чіп. 

Головне було не лишити йому часу замислитись, бодай на секунду, тож Тіфані волікла його за собою, як мішок з картоплею. Він був втричі важчий за неї, але вона була знайома з принципом роботи важеля. Відьма мусить знати, як давати раду комусь, важчому за себе. Інакше не поміняєш постіль лежачому хворому. Ось вже чоловік зіслизнув з останніх сходинок на підлогу крихітної кухоньки своєї хатчини, і там його знудило. 

4
{"b":"950802","o":1}