А якщо ти повернешся, Хитрий Чолов’яго, на тебе чекатиме інша відьма, така як я. Завжди буде якась відьма, як я, бо завжди будуть такі потвори, як ти, адже ми їх запрошуємо. Але зараз, на цій закривавленій землі, я — відьма, а ти — ніщо. В мене в горлі пересохло — щось недобре в крейді здохло.

Сичання у неї в голові стихло і полишило її сам на сам з власними думками. 

— Ніякого милосердя, — проказала вона гучно. — Жодної спокути. Ти змусив чоловіка вбити безневинну пташку, а мені чомусь здається, що це найгірший зі злочинів. 

Повертаючись до краю поля, вона перетворилася, знову, на Тіфані Болячку, яка вміє варити сир, давати раду з щоденними клопотами і не має звички стискати розплавлене каміння пальцями. 

Щаслива, але трохи обгоріла пара вже починала оговтуватися. Латуччія сіла. 

— Почуваюся так, наче мене приготували, — поскаржилася вона. — Що це так пахне? 

— Вибач, але це ти, — відповіла Тіфані, — Боюся, ця чудова мереживна нічна сорочка наразі годиться хіба вікна мити. На жаль, ми не стрибнули так швидко, як заєць. 

Латуччія роззирнулася навсібіч. 

— А Роланд... з ним усе гаразд? 

— Цілком, — життєрадісно підтвердив Престон. — Мокре свиняче багно стало у пригоді. 

Латуччія помовчала. 

— А та... почвара? 

— Її більше нема, — заспокоїла Тіфані. 

— З Роландом точно все гаразд? — ніяк не заспокоювалася Латуччія. 

Престон широко всміхнувся. 

— Гараздіше не буває, пані. Всі важливі шматки цілі, хоча, можливо, трохи болітиме, коли ми знімемо кірку. Він дещо запікся, якщо ви мене розумієте. 

Латуччія кивнула і повернулася, дуже повільно, до Тіфані. 

— Що ти таке казала, коли ми стрибали? 

Тіфані глибоко вдихнула. 

— Я створила шлюб з Роландом. 

— Коли ти кажеш «з Роландом», ти маєш на увазі... між мноюі Роландом? — уточнила Латуччія. 

— Так, — сказала Тіфані. — Ну тобто, звісно. Стрибнути разом через вогонь — це старовинний весільний обряд. Не потребує ніяких жерців, що дає змогу сильно заощадити на банкеті. 

Потенційна наречена зважила цю ідею. 

— Ти впевнена? 

— Ну, мені так розповідала пані Оґґ, — сказала Тіфані. — Завжди хотіла спробувати. 

Таке пояснення, здається, цілком задовольняло Латуччію, бо вона сказала: 

— Пані Оґґ — дуже обізнана пані, мушу сказати. Вона знає дивовижно багато всього. 

Тіфані, щосили стримуючись, щоб не пирснути, уточнила: 

— Дивовижно багато дивовижного. 

— А, точно... Ем, — Латуччія дещо невпевнено прочистила горло, а тоді видала ще один «ем» у тісному сусідстві з «ум». 

— Щось не так? — поцікавилася Тіфані. 

— Те слово, яким ти мене назвала, коли ми стрибали. Я гадаю, це було погане слово. 

Тіфані цього не чекала. 

— Ну, вочевидь, це традиційний вислів, — протягнула вона майже так само невпевнено, як Латуччія, і додала. — І я зовсім не думаю, що Роланд — шельма. І взагалі, слова з часом змінюють свої значення. 

— Це значення, здається, не змінилося! — заперечила Латуччія. 

— Ну, все залежить від обставин та контексту, — сказала Тіфані. — Та якщо відверто, Латуччіє, у разі крайньої потреби відьма користується тими інструментами, які є під рукою, як ти одного дня сама дізнаєшся. До того ж наше ставлення до тих чи інших слів дійсно змінюється. Приміром, тобі відомо слово «м’яка» в контексті подружніх стосунків? 

«Нащо я правлю ці теревені, — подумала про себе Тіфані. — Знаю: бо вони — якір, який доводить мені, що я — людська істота поміж інших людей, і це допомагає вимити цей жах з душі...» 

— Так, — сказала наречена. — На жаль, я не дуже, ем, я в цьому плані не надто, ем, видатна. 

— Кілька сторіч тому це могло б стати проблемою, позаяк весільна церемонія тоді вимагала, щоб наречена була м’яка під рукою чоловіка. 

— Мені б довелося пхати подушку під корсет! 

— Насправді ні; тоді це слово означало «добра, чуйна, покірна», — пояснила Тіфані. 

— О, а це я можу, — сказала Латуччія. — Принаймні, перші два, — вона широко всміхнулася. Прочистила горло. — Що це таке, крім шлюбу — а це, звісно, не може не радувати — ми там щойно скоїли? 

— Ну, — сказала Тіфані. — Ти допомогла мені заманити в пастку одного з найгірших монстрів, які коли-небудь поганили світ. 

Молода проясніла лицем. 

— І це все ми? Ну, це добре, — сказала вона. — Я дуже рада, що ми це зробили. Щоправда, не знаю, як ми зможемо тобі віддячити за всю твою допомогу. 

— Ну, чиста вживана постіль і старі чоботи ніколи не зайві, — серйозно відповіла Тіфані. — Але ви не мусите мені дякувати за те, що я відьма. Як на мене, краще б ви подякували моєму другові Престону. Він наразився на серйозну небезпеку заради вас двох. Ми, принаймні, були разом. А він стояв там сам-один. 

— І це, суто з точки зору фактів, — втрутився Престон, — не до кінця відповідає дійсності. На додачу до всього виявилося, що всі мої сірники були надто вогкі, тож це щастя, що пан Дурноверхий Вулі і його друзяки люб’язно позичили мені свої. Також мені сказано було вам передати, що це не страшно, бо вони допомагали мені, а не вам! Також, попри присутність пані, мушу зазначити, що вони також прискорили весь процес, роздмухавши вогонь своїми кілтами. Видовище, я вам скажу, незабутнє. 

— Я би дуже хотіла подивитися, — ввічливо сказала Латуччія. 

— Хай там як, — Тіфані щосили намагалася викинути з голови цей образ, що вперто стояв перед очима, — можливо, варто зосередитись на тому факті, що вас дещо стандартніше завтра пошлюбує пастор Еґґ. А знаєте ще щось дуже важливе про завтра? Воно вже сьогодні! 

Роланд, який тримався за голову і стогнав, блимнув і перепитав: 

— Що сьогодні? 

Загалом, як на Тіфані, весілля вийшло цілком гарне, цілком. Пастор Еґґ, свідомий незвичної кількості відьом серед гостей, звів релігійність до мінімуму. Молода, шаріючись, пройшла залою, і Тіфані помітила, що вона зашарілася трохи сильніше, коли кинула погляд на Тітуню Оґґ — та підняла вгору великі пальці, коли вона проходила повз. А тоді була церемонія відпускання голубів, з подальшою церемонією старанного прибирання після голубів, адже це не свинарник. 

Опісля були загальні оплески і вітання, та, на подив багатьох — щаслива, радісна Герцогиня, яка весело базікала з усіма, і навіть із прислугою, та, видається, для кожного приберегла добре слівце. І лише Тіфані знала, чому жінка час від часу нервово зиркає в напрямку пані Пруст. 

Десь тоді Тіфані пішла — вислизнула допомогти Престонові на Королі, де він мав вирити достатньо глибоку яму, щоб плуг ніколи не наштовхнувся на обвуглені рештки, які були зібрані і пожбурені туди. Вони вимили руки ядучим луговим милом, бо обережність ніколи не зайва. Строго кажучи, це було не дуже романтичне побачення. 

— Гадаєте, він колись повернеться? — спитав Престон, коли вони обіперлися на лопати. 

Тіфані кивнула. 

— Принаймні, Хитрий Чолов’яга — так. Він завжди знайде собі подібне. 

— Що ви робитимете тепер, коли його нема? 

— Ой, ну знаєш, звичайні захопливі речі; завжди є нога, щоб перев’язати, чи ніс, щоб підтерти. Робота завжди знайдеться. 

— Звучить не надто захопливо. 

— Гадаю, ні, — сказала Тіфані. — Та порівняно з учора день таких занять раптом видається мені дуже гарним днем, — вони рушили до залу, де весільний сніданок плавно перетікав у весільний ланч. 

— Ти — юнак неабияких здібностей, — похвалила Тіфані Престона, — і я глибоко вдячна тобі за допомогу. 

Престон щасливо кивнув. 

— Дякую вам на слові, панно, справді дякую, але з одним — так би мовити — уточненням. Вам, зрештою, шістнадцять, більш-менш, а мені — сімнадцять, тож я гадаю, ви погодитесь, що називати мене юнаком... Я визнаю, що на вигляд життєрадісний і молодий, але я старший за тебе, дівчинко.