З якої такої причини, питала Тіфані Болячка, люди так полюбляють гамір? Чому гамір аж такий важливий? 

Зовсім недалечко щось волало, як корова під час переймів. Як невдовзі виявилося, так звучала колісна ліра, яку смикав за коліщатко неохайний чоловік у зношеному циліндрі. Тіфані якомога ввічливіше відійшла подалі, але гамір виявився настирливим: здавалося, якщо його не віднадити, він ув’яжеться за тобою додому. 

Та це був лише одненький звук у великому казані галасу довкола, що його створювали не просто люди, а ті, котрі намагалися галасувати гучніше за інших галасливих людей: вони сперечалися перед тимчасовими ятками, виловлювали ротом яблука та жаб[1] з миски з водою, вболівали за кулачних бійців та пані в блискітках на дроті, на всю горлянку рекламували цукрову вату, і, щоб не висловлюватися занадто вишукано, незлецьки закладали за комір. 

Повітря над зеленими пагорбами стояло густе від гамору. Скидалося на те, що на крейдяні схили видерлося населення двох чи трьох міст. Отож тут, де зазвичай було чути хіба самотній скрик якогось канюка, тепер лунав безугавний вереск буквально всіх. І все це називалося «розважатися». Не шуміли лише крадії та кишенькові злодії, що працювали у похвальній тиші, але вони не наближалися до Тіфані. Хто полізе в кишеню до відьми? Так можна і без пальців лишитися. Принаймні цього вони побоювалися, і з боку відьом було тільки доречно підтримувати такі страхи. 

«Якщо ти відьма, то ти — всі відьми», — думала Тіфані Болячка; вона рухалася крізь натовп і тягла за собою мітлу на мотузці. Мітла пливла за кілька футів над землею. Тіфані це починало непокоїти. Аеродинамічно система видавалася стабільною, та все одно, позаяк по всьому ярмарку гасали діти з повітряними кульками і також тягли їх на мотузках, Тіфані переслідувала думка, що вона має дурнуватий вигляд. А те, що виставляє одну відьму в поганому світлі, виставляє в поганому світлі всіх відьом. 

З іншого боку, якщо прив’язати мітлу десь до огорожі, то обов’язково знайдеться якийсь дітвак, який її відв’яже та видереться на неї на спір; мітла за такого сценарію рвоне вертикально вгору аж до кінця атмосфери, де повітря замерзає, і, хоча Тіфані теоретично могла прикликати свій транспорт назад, та матері чомусь дуже ображалися, що їм треба було розморожувати дітей у сонячний день пізнього літа. Це мало б кепський вигляд. Що скажуть люди. Люди завжди щось кажуть про відьом... 

Тіфані змирилася з тим, що мітлу доведеться тягти. Якщо пощастить, люди подумають, що це вона у такий жартівливий спосіб долучилася до атмосфери свята. 

Навіть в такому оманливо життєрадісному заході, як ярмарок, етикет важив багато. Вона — відьма; хтозна, що станеться, якщо вона забуде чиєсь ім’я чи, ще гірше, переінакшить його? А що, як вона забуде про всі ці маленькі протистояння і різні кліки, про те, хто з якими сусідами не розмовляє і так далі, і так далі, і навіть ще далі, зовсім далеко? Тіфані не знала, що таке «мінне поле», та якби хтось їй пояснив, то концепція видалася б їй доволі знайомою. 

Вона була відьмою. Для всіх сіл, що стояли на Крейді — єдиною відьмою. Тепер вже не лише для свого власного села, але і для інших, навіть таких віддалених, як Сало-на-Житі, аж за день пішої ходи. Територія, яку відьма вважала своєю і про мешканців якої дбала, називалася ділянкою; як порівняти з іншими, ділянка Тіфані дісталася незлецька. Мало хто з відьом одноосібно керував над цілим геологічним пластом породи, хай навіть він був здебільшого вкритий травою, здебільшого вкритою вівцями. Та сьогодні овець на пагорбах полишили у спокої — робити те, що вони роблять, коли їх полишити у спокої, тобто приблизно те саме, як коли до них прискіпуватися. Вівці, з якими зазвичай носилися, яких зганяли в отари та загалом доглядали, сьогодні нікого не цікавили, адже довкола розгортався один з найважливіших у світі фестивалів. 

Щоправда, чистильний ярмарок був для вас одним з найважливіших фестивалів у світі тільки в тому випадку, якщо зазвичай ви не від’їжджали від дому далі, ніж на чотири милі. Мешканець Крейдокраю зустрічав на ярмарку всіх своїх знайомих[2]. Всі дівчата, звісно, були у своїх найкращих сукнях, а хлопці — з шаленими мріями і зализаними дешевою помадкою, чи, більш імовірно, слиною, зачісками. Слина, зазвичай, була надійніша, адже направду дешева помадка часто танула і розтікалася на сонці, через що юнаки викликали зацікавленість не в дівчат, як їм палко бажалося, а в мух, які зліталися злизувати свій обід з їхніх стражденних скальпів. 

Втім, позаяк захід аж ніяк не можна було назвати «ярмарком, на який ідеш у сподіванні поцілунку і, якщо вже зовсім пощастить — обіцянки ще одного», то його назвали чистильним. 

Чищення тривало три дні поспіль наприкінці літа. Для більшості мешканців Крейдокраю це був час їхньої відпустки. Наразі свято добігло третього дня, і казали, що якщо ти досі не отримав поцілунку, то можеш вертати додому. Тіфані поцілунок не отримала, але, зрештою, вона була відьмою. Хтозна, на що тебе перетворить її поцілунок? 

Якщо погода пізнього літа сприяла, вважалося нормою, що дехто засинав просто неба, а дехто просто під кущем. Саме тому, якщо кортіло прогулятися вночі, варто було пильнувати, щоб не перечепитися через чиїсь ноги. Якщо висловлюватися прямо, були тут і пари, що, як сказала би Тітуня Оґґ — відьма, яка тричі побувала в заміжжі — розважали одне одного. Прикро, що Тітуня жила аж у горах, бо їй би сподобалося чищення, а Тіфані залюбки би глянула на вираз її обличчя, коли б та побачила велетня[3]. Він — бо це точно був саме він, без жодних сумнівів — постав з ґрунту тисячі років тому. Білий обрис на зеленому тлі, він належав до тієї епохи, коли люди жили у небезпечному світі та мусили думати про виживання та плодючість. 

Ой, а ще він постав, видається, перш ніж хтось встиг винайти штани. По правді, сказати, що на ньому не було штанів — це не сказати й половини правди. Його брак штанів затьмарював собою весь світ. Просто неможливо було прогулятися стежкою, яка бігла вздовж підніжжя пагорбів, і не помітити величезний, так би мовити, брак чогось — приміром, штанів — і те, що займало вільну від штанів зону. Це безперечно була фігура чоловіка без штанів, а в жодному разі не жінки. 

Всі, хто приїхав на чищення, мусили мати з собою невеличку лопатку, можна навіть ніж, і, просуваючись згори вниз крутим схилом, повидирати весь бур’ян, що виріс там за попередній рік — щоб крейда аж засяяла свіжістю, щоб велетень гордовито випинався, ніби він і без того не випинався. 

Коли дівчата працювали з велетнем, хихотіння було аж до неба. І причина для хихотіння, і обставини його появи, незмінно нагадували Тіфані про Тітуню Оґґ, чия широка усмішка завжди майоріла десь позаду Бабуні Дощевіск. Тітуню Оґґ зазвичай сприймали як мудру і лагідну бабусю, але це була не просто стара бабця. Офіційно вона ніколи не була вчителькою Тіфані, але Тіфані не могла не навчитися в неї дечому. При згадці про це вона завжди всміхалася. Тітуня знала всю ту стару і темну магію, магію, яка не мала потреби у відьмах, магію, що була вбудована в людей і в рельєф. Вона була пов’язана з такими речами, як смерть, і шлюб, і заручини. І обіцянки, які лишалися обіцянками, навіть якщо їх ніхто не чув. Магія всього того, через що люди стукали по дереву і ніколи, нізащо не передавали чорну кішку через поріг. 

Не треба бути відьмою, щоб це зрозуміти. В такі особливі моменти світ довкола ставав більш... ну, більш справжнім і плинним. «Нумінозним», як казала Тітуня Оґґ — невластиво урочистий термін з вуст жінки, яка значно частіше казала щось штибу «Попрошу ще трохи бренді, дякую дуже, і можна, будь ласка, подвійний, щоб два рази не ходить». А ще вона розповідала Тіфані про старі часи, коли, таке враження, відьми значно більше розважалися. Про те, що раніше робили на зміні сезонів, наприклад; всі ці звичаї, які лишилися хіба в людських спогадах, що, за словами Тітуні Оґґ, були темні, глибокі, живі та невмирущі. Про маленькі ритуали.