— Вам добре видно, сер? Тут у мене одна коцюба й одне цебро холодної води. Холодна металева коцюба і цебро холодної води. А тепер... У ліву руку я беру коцюбу, а правицю засовую у найгарячішу частину вогню, отак. 

Барон охнув, коли полум’яні язики охопили її долоню, а вершечок коцюби в іншій руці раптом засвітився червоногарячим. 

Справивши на Барона достатнє враження, Тіфані загасила коцюбу у цебрі з водою, з якого вирвалася хмара пари. Тоді стала перед Бароном, простягнувши йому долоню, цілком неушкоджену. 

— Але я бачив, як здійнялося полум’я! — широко розплющив очі Барон. — Гарна робота! Дуже гарна робота! Це такий фокус, так? 

— Скорше таке вміння, сер. Я засовую руку у вогонь, а весь жар скеровую у коцюбу. Я просто пересуваю тепло туди-сюди. У полум’ї, що ви бачили, згоріли шматочки відмерлої шкіри, бруд і всі ці огидні невидимі штучки, що можуть бути на руках у негігієнічних людей... — вона помовчала. — Щось не так, сер? — Барон витріщався на неї. — Сер? Сер? 

Старий промовив, наче читав з невидимої книжки: 

Зайчиха біжить у полумʼя. 

Зайчиха біжить у полумʼя. 

Полумʼя бере її, та не обпалює. 

Полумʼя любить її і не обпалює. Зайчиха біжить у полумʼя. 

Полумʼя любить її, зайчиха вільна... 

— Тепер я все згадав! Як я міг таке забути! Як я смів таке забути? Я обіцяв собі, що все життя пам’ятатиму, але час минає, а у світі ще стільки всього треба запам’ятати, зробити, так багато запитів на твій час і твою пам’ять. І ти забуваєш дійсно важливі, справжні речі. 

Тіфані отетеріла, побачивши, як по обличчю Барона течуть сльози. 

— Я все згадав, — прошепотів він крізь схлипи. — Я пам’ятаю жар! Пам’ятаю зайчиху! 

І в цей момент двері з гуркотом відчинилися, і на поріг ступила пані Чепура. Далі все відбулося в одну мить, але для Тіфані ця мить розтягнулась на цілу годину. Доглядальниця подивилася на неї, з коцюбою в руці, тоді на старого чоловіка в сльозах, тоді на хмару пари, і знову на Тіфані, яка тим часом кинула коцюбу, знову на старого чоловіка, і знову на Тіфані, що її коцюба приземлилася біля каміна з таким блямом, від якого луна пішла світом. А тоді пані Чепура зробила глибокий вдих, наче кит, що готується пірнати на дно океану, і заверещала: 

— Що це ти з ним робиш? Забирайся звідси, безсоромна служко! 

До Тіфані повернулася її здатність говорити, яка швидко переросла у здатність кричати. 

— Я не безсоромна, і нікому не служу! 

— Я зараз покличу варту, ти, чорна опівнічна потворо! — заволала доглядальниця і рушила до коридору. 

— Зараз тільки пів на дванадцяту! — крикнула Тіфані навздогін і поспішила назад до Барона — вона зеленого уявлення не мала, що тепер робити. Біль заворушився. Вона це відчула. Тіфані втратила контроль. Система почала виходити з рівноваги. За якусь мить вона сфокусувалася та спробувала всміхнутися Баронові. 

— Мені дуже шкода, якщо я вас засмутила, сер, — почала вона, а тоді побачила, що він усміхається крізь сльози, і все його обличчя ніби осяяне сонячним світлом. 

— Засмутила? О боги, звісно ні. Я не засмучений, — він спробував випростатися в кріслі й тремтливим пальцем вказав на вогонь. — Навпаки, я защасливлений! Я почуваюся живим! Я — знову молодий, люба моя панно Тіфані Болячко! Я пам’ятаю той ідеальний день! Хіба ви не бачите? Там, унизу, в долині? Ідеальний, свіжий вересневий день. Маленький хлопчик у твідовій курточці, що кололася, як я пригадую. Так, так, від неї все свербіло, а ще вона пахла пісяками! А мій батько співав «Соловейко співає любенько», а я — я намагався підспівувати, та, звісно, марно, тільки пищав як кролик. Ми дивилися, як палять стерню. Всюди висів дим, і коли йшла стіна вогню, миші, щури, ба навіть лисиці бігли в нашому напрямку, рятуючись від полум’я. Фазани та куріпки відривалися від землі, немов ракети — в останню мить, як вони це завжди роблять, аж раптом запала повна тиша, і я побачив цю зайчиху. Ой, вона була величенька — а ви знали, що в селі раніше вважали, що зайці — лише самиці? — і вона стояла там і дивилася на мене, а довкола нас падали шматочки палахкої трави. В неї за спиною гудів вогонь, але вона дивилася просто на мене, і я ладний заприсягтися — коли вона помітила, що я теж на неї дивлюсь, то крутнулася в повітрі й стрибнула просто у полум’я. І звісно, я плакав як не знаю хто, бо вона була така красива. А батько взяв мене на руки й сказав, що розповість мені один секрет, і навчив мене пісні про зайця, щоб я дізнався правду і не плакав більше. І тоді, пізніше, коли ми йшли по вкритій попелом землі, мертвого зайця там не було. 

Старий незграбно розвернувся до Тіфані та сяйнув усмішкою. Та що там, він весь буквально сяяв. 

«Звідки сяйво?» — спитала себе Тіфані. Для світла від каміна — занадто жовте, фіранки затулені. Тут завжди занадто темно, а тепер — стоїть світло свіжого вересневого дня... 

— Я пам’ятаю, як, коли ми повернулися додому, намалював її олівцем, і батько так пишався моїм малюнком, що обійшов з ним весь замок, щоб усі подивилися, — старий був у захваті, наче хлопчик. — Дитячі маляки, звісно, але він говорив так, наче це було творіння генія. Батьки так часто роблять. Після його смерті я знайшов цей малюнок серед його паперів, тож, якщо вам цікаво, ви знайдете його в шкіряній теці всередині грошової скрині. Це, кінець кінцем, також цінна річ. Я ніколи нікому цього не розповідав, — сказав Барон. — Люди, дні та події з’являються і знову зникають, але цей спогад завжди був десь тут. Жодні гроші, що я міг би вам дати, панно відьмо Тіфані Болячко, не відплатять вам за те, що ви повернули мені ці пречудові образи. Образи, які я вже не забуду до самої... 

На мить вогонь в каміні завмер, і пахнуло холодом. Тіфані насправді ніколи не мала певності, чи бачить Смерть, чи дійсно саме бачить; можливо, всі розмови якимось химерним чином відбуваються всередині її голови. Та, хай там як, а він був тут. 

— ЯК ДОРЕЧНО, АДЖЕ ТАК? — спитав Смерть. 

Тіфані не зробила крок назад. Який у цьому сенс. 

— Ти це підлаштував? — спитала вона. 

— ХАЙ ЯК МЕНІ ХОЧЕТЬСЯ ПРИПИСАТИ ЦЕ СОБІ, АЛЕ ТУТ ЗАЛУЧЕНІ ІНШІ СИЛИ. ГАРНОГО ДНЯ, ПАННО БОЛЯЧКО. 

Смерть пішов. І пішов Барон, маленький хлопчик у новенькій твідовій курточці, яка так страшенно кололася, а подеколи пахла пісяками[10], — слідом за своїм батьком через огорнуте димом поле. 

Тоді Тіфані поклала долоню старому чоловіку на чоло і, з належною повагою, заплющила йому очі, в яких поступово згасало світло від полів у вогні. 

За цим мав би настати момент спокою; та в реальності настав момент заліза. До неї наближалися вартові з замкової варти, і їхні обладунки спричиняли навіть більше шуму, ніж було звичайно для обладунків, бо всі вони були погано припасовані. Тут не велося боїв вже сотні й сотні років, але обладунки й досі носили, адже вони дуже тривкі і їх не треба церувати. 

Браян, сержант варти, штовхнув двері. На його обличчі застиг складний вираз. Вираз обличчя чоловіка, якому щойно повідомили, що зла відьма, яку він знав, відколи вона була малим дівчам, вбила його шефа, а син шефа у від’їзді, а відьма і досі в кімнаті, а доглядальниця, яку він особисто не те щоб долюблює, штурхає його в дупу і верещить: «Чого стоїш, чоловіче? Виконуй свій обов’язок!». 

Все це діяло йому на нерви. 

Він боязко подивився на Тіфані. 

— Ранок, панно. Чи все гаразд? — його погляд зупинився на Бароні в кріслі, — Отже, він помер? 

— Так, Браяне — помер, — сказала Тіфані. — Він помер кілька хвилин тому, і я маю причини вважати, що він помер щасливим. 

— Ну, гадаю, це добре, — сказав сержант, аж раптом його обличчя скривилося від плачу, і наступні слова вийшли мокрі та сльозоковтальні. — Знаєте, він був до нас дуже добрий, коли моя бабуня захворіла; наказав носити нам гарячу їжу щодня, аж до самого кінця.