Вона взяла його руку у свою — він не пручався — і подивилася йому за плече. Інші вартові теж плакали, і плакали тільки дужче від того, що вони дорослі кремезні чолов’яги — принаймні їм так здавалося — і не мали би плакати взагалі. Барон же завжди був, він був частиною життя, як схід сонця. Ну гаразд, подеколи від нього можна було отримати прочухана — якщо заснув на варті чи не нагострив меча (і це попри те, що жоден вартовий на пам’яті народній не використовував його інакше, ніж щоб підчепити накривку на бляшанці з варенням), але, кінцем кінців, він був Барон, а вони — його піддані, а тепер він помер. 

— Спитай її про коцюбу! — завила доглядальниця з-за спини Браяна. — Ну ж бо, спитай її про гроші! 

Доглядальниця не бачила обличчя Браяна. Тіфані — бачила. Пані Чепура, певно, знову штурхнула його в зад, бо воно раптом посіріло. 

— Вибач, Тіф... тобто, вибачте, панно, але ось ця пані каже, що їй здається, що ви вчинили вбивство і пограбування, — сказав він, а його обличчя додало, що його власник наразі так не вважає і не хоче ні з ким лаятися, а надто з Тіфані. 

Тіфані винагородила його легкою усмішкою. «Завжди пам’ятай, що ти відьма, — сказала вона собі. — Не починай кричати, що ти ні в чому не винна. Ти знаєш, що ти ні в чому не винна. Можеш взагалі не кричати». 

— Барон був такий ласкавий подарувати мені гроші за... догляд, — сказала вона, — і, гадаю, пані Чепура це незумисно почула, і в неї сформувалося хибне уявлення. 

— Дуже багато грошей! — наполягала пані Чепура. Вона аж побуряковіла, — Велику скриню в Барона під ліжком хтось відкрив! 

— Так і є, — підтвердила Тіфані. — Видається, пані Чепура абсолютно випадково слухала доволі довгий час. 

Кілька вартових хихотнули, що розлютило пані Чепуру ще більше, якщо таке взагалі можливо. Вона проштовхалася наперед. 

— Ти заперечуєш, що стояла тут, з коцюбою в одній руці, застромивши іншу у вогнище? — спитала вона, вся червона, як індичка. 

— Я б хотіла дещо сказати, — сказала Тіфані. — Це доволі важливо. 

Вона відчула, що біль нетерпляче борсається, силується вивільнитися. Її долоні похололи. 

— Це була чорна магія, зізнавайся! 

Тіфані зробила глибокий вдих. 

— Я не знаю, що це таке, — сказала вона, — але я знаю, що тримаю над плечем останній біль Барона, і мені треба позбавитися його, швидко, а я не можу позбавитися його тут, перед усіма цими людьми. Тож, будь ласка? Мені треба на відкритий простір, вже і негайно! — вона відіпхнула пані Чепуру з дороги, а вартові самі хутко звільнили їй прохід — до крайнього роздратування доглядальниці. 

— Не відпускайте її! Вона полетить геть! Вони завжди тікають! 

Тіфані добре знала план замку; як і всі. Вниз сходами був вихід до замкового двору, і вона швидко рушила туди, відчуваючи, як біль вовтузиться та розгортається. Біль треба було розглядати, як якусь тварину — тварину, яку можна стримувати, але не до нескінченності. А приблизно до... ну, до зараз. 

Поруч із нею вигулькнув сержант, і вона схопила його за руку. 

— Не питай мене, чому, — із зусиллям вичавила вона крізь стиснуті зуби, — але підкинь свій шолом догори! 

Він був достатньо кмітливий, щоб виконувати накази, і закрутив шолом у повітря, як супний таріль. Тіфані пожбурила слідом біль, і, коли той линув на свободу, відчула його жасну шовковість. Шолом зупинився просто в повітрі, наче вдарився у невидиму стінку, і впав на бруківку, огорнутий парою і майже навпіл зігнутий. 

Сержант його підібрав, але одразу випустив з рук. 

— Збіса гарячий! — чоловік витріщився на Тіфані, що відсапувалася, спершись об стіну. — І ти забирала отакий біль щодня? 

Тіфані розплющила очі. 

— Так, але зазвичай я маю купу часу, щоб знайти, куди його викинути. Вода чи камінь не дуже пасують, а от метал — цілком надійний. Не питай, чому. Коли я пробую зрозуміти, як це працює, воно не спрацьовує. 

— А ще я чув, що ти вмієш робити всілякі різні штуки з вогнем? — із захватом спитав сержант Браян. 

— З вогнем легко працювати, якщо тримаєш свідомість ясною, але біль... біль дає відсіч. Біль — живий. Біль — ворог. 

Сержант сторожко спробував повернути собі свій шолом, сподіваючись, що він вже достатньо охолов, щоб тримати в руках. 

— Треба поспішити випрямити вм’ятину, доки шеф не побачив, — почав він. — Ти ж знаєш, який він, коли йдеться про порядок... Ой. 

Бідолаха втупився поглядом у землю. 

— Так, — Тіфані говорила так лагідно, як тільки могла. — Треба буде час, щоб до цього звикнути, еге ж? 

Без слів, вона простягнула вартовому носовичок, і той висякався. 

— Але ти вмієш забирати біль, — почав він, — тож ти, певно, можеш і... 

Тіфані підняла долоню. 

— Зупинись просто зараз, — сказала вона. — Я знаю, що ти хочеш спитати, і відповідь — ні. Якщо ти відрубаєш собі руку, я, можливо, зможу змусити тебе про це не згадувати, доки ти не спробуєш взяти в неї ложку; але такі речі, як втрата, горе, сум? З цим я нічого не в змозі вдіяти. Я б не посміла пхатися в таке. Існує така річ, як вспокоєння, і я знаю лише одну особу у світі, яка вміє їх накладати. Та навіть я не проситиму її мене навчити. Це занадто глибоко. 

— Тіф... — Браян вагався. Він роззирнувся довкола, наче очікував, що зараз звідкись вигулькне доглядальниця і знову тицьне його в зад. 

Тіфані чекала. Прошу, не питай, подумки благала вона. Ти знаєш мене все життя. Ти ж не можеш і справді припускати... 

Браян звів на неї благальний погляд. 

— А ти щось... таки взяла? — питання завмерло на півдорозі. 

— Ні, звісно, що ні, — сказала Тіфані. — Тобі що, хробаки мізки виїли? Як ти міг навіть подумати про таке? 

— Сам не знаю, — Браян побуряковів від сорому. 

— Ну тоді нехай. 

— Гадаю, слід мені подбати, щоб панич дізнався, — сказав Браян після чергового добрячого шморгу, — але я тільки й знаю, що він поїхав до великого міста зі своєю... — на цьому він знову ніяково замовк. 

— Зі своєю нареченою, — рішуче завершила Тіфані. — Можеш говорити це вголос, я в курсі. 

Браян закашлявся. 

— Ну, розумієш, ми думали... ну, ми всі гадали, що ви з ним, ну, ну ти розумієш... 

— Ми завжди дружили, — сказала Тіфані, — ось і все. 

Їй було шкода Браяна, хоч він і зачасто розтуляв рота, не під’єднавши його попередньо до мозку; тож вона поплескала бідолаху по плечі. 

— Слухай, чому б мені не злітати до великого міста і не розшукати його? 

Він ледь не розтанув від полегшення. 

— А тобі не складно? 

— Звісно, ні. Я розумію, що тобі тут багато що треба зробити, а це зніме камінь в тебе з душі. 

Щоправда, переклавши його на мою, подумала вона, кваплячись коридорами замку. Новина вже розійшлася. Коли Тіфані дійшла до виходу, до неї підбігла кухарка: 

— Що мені робити? В мене на плиті обід нещасного! 

— То зніміть його з плити та віддайте комусь, кому потрібно добре пообідати, — різко відказала Тіфані. Важливо зберігати прохолодну інтонацію зайнятої людини. Люди перебувають у стані шоку. Вона б теж перебувала, якби мала на це час, але просто зараз важливо повернути людей до світу нагальних проблем. 

— Слухайте мене всі, — відлуння від її голосу прокотилося великим залом. — Так, ваш Барон мертвий, але у вас і досі є Барон! Він скоро буде тут зі своєю... пані, а ви мусите подбати, щоб до їхнього приїзду тут все блищало! Ви всі знаєте свою роботу! Ставайте до неї! Згадуйте його добрим словом і приберіть тут заради нього. 

Спрацювало. Завжди спрацьовувало. Голос, який звучить так, наче його власниця знає, що робить, може багато досягнути, надто коли ця власниця вдягнена у чорний гостроверхий капелюх. Довкола вибухнула бурхлива діяльність. 

— Я так розумію, ти думаєш, що це зійде тобі з рук, адже так? — спитав голос у неї з-за спини. 

Тіфані перечекала секунду, перш ніж розвертатися, а коли все ж таки розвернулася, на її обличчі сяяла усмішка. 

— О, це ви, пані Чепуро, — сказала вона. — Ви й досі тут? Тоді, можливо, знайдете собі якусь підлогу, щоб помити?