Доглядальниця була матеріальним втіленням люті. 

— Я не мию підлоги, ти, зарозуміла маленька... 

— Та ви взагалі нічого не миєте, адже так, пані Чепуро? Я помітила! От пані Ряснароска, ваша попередниця — та вміла вимити підлогу. У підлогу, що вона вимила, можна було як в дзеркало дивитися, хоча для вас, пані Чепуро, це може, і не позитивна рекомендація. Пані Стрибс, яка працювала тут до неї, навіть шкребла підлогу піском, білим піском! Вона полювала на бруд, як тер’єр на лисицю! 

Доглядальниця роззявила рота, але Тіфані не дозволила їй втулити ані слівця. 

— Кухарка казала, що ви дуже релігійна жінка, завжди навколішки стоїте, і я нічого проти не маю, абсолютно, але вам ніколи не спадало на думку прихопити з собою швабру і відро, якщо ви вже все одно там унизу? Людям не потрібні молитви, пані Чепуро; їм потрібно, щоб ви робили те, що належить робити, пані Чепуро. Ви у мене вже в печінках, пані Чепуро, ви та ваша гарненька біла накидка. Впевнена, на Роланда дуже велике враження справила ваша пречудова біла накидка, а ось мене вона не вражає, пані Чепуро, бо ви ні за що її не забрудните. 

Доглядальниця підняла руку. 

— Та я тобі зараз! 

— Ні, — твердо відказала Тіфані. — Ти мені — ніколи. 

Рука завмерла на місці. 

— Мене так ніколи в житті не ображали! — вереснула розлючена доглядальниця. 

— Серйозно? — уточнила Тіфані. — Я щиро здивована, — вона різко розвернулась і полишила доглядальницю стояти, а сама рушила до молодого вартового, який щойно зайшов до зали: — Я тебе вже тут бачила. Не думаю, що знаю, хто ти. Як тебе звуть, не підкажеш? 

Вартовий-стажер, як йому здалося, відсалютував. 

— Престон, панно. 

— Барона вже перенесли до склепу, Престоне? 

— Так, панно, і я спустив до нього ліхтарі, і ковдри, і цебро теплої води, пані, — він широко заусміхався, побачивши вираз її обличчя. — Коли я був маленький, моя бабця допомагала з небіжчиками. Я можу допомогти, якщо треба. 

— А бабця твоя дозволяла тобі допомагати? 

— Ні, пані, — сказав юнак. — Вона казала, що чоловікам не можна за такі речі братися, якщо вони не мають ликового сертифікату. 

Тіфані була дещо спантеличена: 

— Ликового? 

— Ну, знаєте, панно. Ликування: пігулки, зілля, відпилювання ніг і таке інше. 

Проясніло. 

— А, ти маєш на увазі лікування. Так, звісно, що не можна. Тут йдеться не про те, щоб лікувати бідолаху. Я візьмусь за цю справу сама, але дякую за пропозицію. Це жіноча робота. 

* * *

Чому саме ця робота вважається жіночою, я не знаю, сказала вона сама собі, коли спустилася в склеп і засукала рукави. Юний вартовий навіть здогадався спустити сюди миску землі й миску солі[11]. 

Вона приводила старого «до ладу», як це називала Бабуня Дощевіск, і плакала. Тіфані завжди плакала. Їй було це потрібно. От тільки не можна плакати перед іншими, якщо ти відьма. Налякаєш людей. 

Вона відступила. Що ж, слід було визнати, старигань мав кращий вигляд, ніж вчора. Як останній штрих, вона дістала з кишені два пенні та обережно поклала їх йому на повіки. 

Цих старовинних звичаїв її навчила Тітуня Оґґ, але тепер настав час нової традиції, про яку знала тільки Тіфані. Вона сперлася однією рукою на край мармурової плити, а в іншу взяла цебро води; і так стояла нерухомо, доки вода у цебрі не закипіла, а мармур не взявся памороззю. Потім винесла цебро надвір і вихлюпнула його вміст у канаву. 

Коли вона закінчила, в замку кипіла робота, і вона лишила людей давати собі раду самостійно. Вже за межами замку вона завагалася і зупинилася, щоб подумати. Люди почасту не зупиняються, щоб подумати. Вони думають по дорозі. Іноді варто просто припинити рух, аби не рушити раптом не туди. 

Роланд був єдиним сином Барона і, наскільки Тіфані було відомо, його єдиним родичем, чи принаймні — єдиним родичем, якому було дозволено наближатися до замку; після дуже некрасивої та витратної юридичної тяганини Роланду вдалося виселити його жахнючих тіток, Баронових сестер, яких, якщо чесно, навіть і сам старий Барон вважав зразковою парочкою підстаркуватих тхорів у штанях свого життя. Та існувала все ж таки ще одна людина, яку варто було сповістити. Вона в жоден можливий спосіб не могла бути в кровних стосунках з Бароном, але водночас була тою, хто має дізнатися про щось настільки важливе, і то якнайшвидше. Тіфані рушила до Фіґелевої гори, щоб зайти до келди. 

* * *

Коли Тіфані прийшла, Ембер сиділа надворі й шила щось на сонечку. 

— Добридень, панно, — життєрадісно гукнула вона. — Я зараз же перекажу пані келді, що ви тут, — на цьому дівчина зникла в норі, легко, наче змія — і як сама Тіфані колись. 

«Чому Ембер повернулася сюди?» — спитала себе Тіфані. Тіфані відвела її до ферми Болячок, щоб вона була там під наглядом. Навіщо дівчина видерлась Крейдою назад до кургану? Як вона взагалі згадала, де він? 

— Дуже цікава дитина, ця от, — пролунав голос, і з-під листочка вистромив голову ропух[12]. — Мушу сказати, вигляд маєш геть розгублений, панно. 

— Старий Барон помер, — сказала Тіфані. 

— Ну, це було цілком очікувано. Хай живе Барон, — сказав ропух. 

— Він не житиме, — сказала Тіфані. — Він помер. 

— Ні, — скрекотнув ропух. — Це так кажуть. Коли король помирає, слід негайно оголосити, що є інший король. Це важливо. Цікаво, яким буде новенький. Пограбуйко каже, що він тюхтій, не гідний лизати твої черевики. І що він тебе страшенно зневажив. 

Попри минулі обставини, Тіфані не збиралася так це лишати. 

— Не треба мені, щоб мені хтось щось вилизував, дякую дуже. І хай там як, — додала вона, — він не їхній Барон, правда? Фіґлі пишаються тим, що не мають зверхника. 

— Твоя аргументація слушна, — поважно виголосив ропух, — але мусиш пам’ятати, що вони також пишаються, що випивають якомога більше за будь-якого приводу, а це призводить до перепадів настрою, тим часом як Барон однозначно вважає себе, де-факто, власником всього майна тут і поблизу. Твердження, що чинне в очах законників. Натомість я, мушу визнати, вже такої якості не маю. А от щодо дівчини — в ній є щось дивне. Ти не помітила? 

«Чи я щось помітила? — швидко замислилася Тіфані. — Що я мала помітити?» Ембер ще зовсім дитина[13]; вони, було, перетиналася з нею десь на селі — дівчинка була не таким тишком, щоб це турбувало, але і не такою галасливою, щоб це дратувало. На цьому все. Але ж, згадала вона, курчата. Оце було таки дивно. 

— Вона говорить фіґельською! — сказав ропух. — І я не про всілякі там анайто; це лише patois. Я про серйозну, древню мову, якою говорить келда, мову, якою вони говорили в тих краях, з яких прийшли, відтоді, як вони в ті краї прийшли. Мені шкода, за достатньої підготовки я б виголосив кращу промову, — він замислився. — Сам я ані слівця фіґельською не розумію, а от дівчина, здається, опанувала її на слух. І ще, можу заприсягтися, що вона намагалася розмовляти зі мною ропухівською. Я і сам не надто в ній вправний, але вивчив пару фраз через... зміну форми, так би мовити. 

— Тобто ти кажеш, що вона розуміє незвичні слова? — уточнила Тіфані. 

— Я не певен, — відповів ропух. — Гадаю, вона розуміє їхнє значення. 

— Ти впевнений? — засумнівалася Тіфані. — Мені завжди здавалося, що вона трохи простенька. 

— Простенька? — ропух, здається, розважався, як міг. — Ну, як юрист я тебе запевняю, що речі, які мають простий вигляд, насправді можуть бути неймовірно заплутаними, особливо якщо платити мені погодинно. Сонце — просте. Меч — простий. Буря — проста. За всім, що просте, тягнеться шлейф зі складнощів. 

Ембер вистромила голову з нори. 

— Пані Келда каже, зайдіть до неї в крейдяну яму, — збуджено переповіла вона.