До цього моменту в ґномській майстерні стояв гучний фоновий гамір; десятки ґномів працювали одночасно на своїх верстаках і не надто дослухалися до розмови. Аж тут запала тиша, і в цій тиші хтось впустив на підлогу молот. 

Перший ґном уточнив: 

— Коли ви кажете «фіґлі», ви маєте на увазі Нак Мак Фіґлів, правильно, панно? 

— Саме їх. 

— Отих, диких? А вони кажуть... анайто? — дуже повільно уточнив ґном. 

— Майже постійно, — підтвердила Тіфані. Вона подумала, що слід їй прояснити ситуацію і додала: — Вони — мої друзі. 

— Он як? — перепитав ґном. — І що, наразі тут є котрийсь з ваших маленьких друзів? 

— Ну, я наказала їм піти знайти одного мого знайомого хлопця, — сказала Тіфані, — тож вони імовірно зараз вже в пабі. В цьому місті багато пабів? 

Двоє ґномів перезирнулися. 

— Приблизно три сотні, якщо навскидь, — припустив другий ґном. 

— Так багато? — здивувалася Тіфані. — Тоді не думаю, що вони найближчі пів години будуть мене розшукувати. 

Раптом перший ґном впав у якусь несамовиту життєрадісність. 

— Лишенько, де поділися мої манери? — спитав він. — Що завгодно для подруги пані Пруст! Ось що я вам скажу: ми з задоволенням надамо вам експрес-обслуговування задарма, включно з безплатною щетиною і креозотом за кошт закладу! 

— Експрес-обслуговування — в тому сенсі, що ви підете одразу, як ми вас обслужимо, — сухо підсумував другий ґном. Він зняв свій залізний шолом, носовичком витер піт, що накопичився всередині, і швидко надягнув шолом назад на голову. 

— Так, саме так, — підтвердив перший. — Одразу. Експресом, так би мовити. 

— Он як, то ти дружиш із фіґлями? — перепитала пані Пруст, коли ґноми поквапилися поратися біля мітли Тіфані. — В них небагато друзів, як я чула. До слова про дружбу, — неочікувано по-товариськи почала вона. — Ти вже бачила Дерека, так? Це мій син, якщо що. Я познайомилася з його батьком на танцювальному майданчику з дуже поганим освітленням. Пан Пруст був дуже добрим чоловіком і завжди підкреслював, мовляв, цілувати жінку без бородавок — як їсти яйце без солі. Він відійшов двадцять п’ять років тому — крізм. Я дуже шкодую, що не змогла йому допомогти, — на цьому пані Пруст просяяла. — Але тішуся, що маю Дерека; хлопчина — найбільша радість мого... — вона на мить завагалася, — середнього віку. Чудовий хлопець, дорогенька, це я тобі гарантую. І він дуже відданий своїй роботі, і дуже прискіпливий до деталей. От ти знала, що він щоранку налаштовує всі подушки-пердушки, і бере близько до серця, якщо котрась звучить не так? А його робоча етика? Коли ми розробляли кумедну колекцію штучних собачих кавелдиків «Перли Тротуару», він тижнями стежив за різними породами собак у місті, ходив за ними з блокнотом, совочком і палітрою, щоб наш продукт якомога точніше передав кольори. Дуже скрупульозний хлопчина, з гарними навичками гігієни та повним устаткуванням зубів. І не гуляє... — вона кинула на Тіфані сповнений надії, але дещо соромливий погляд. — Не працює? 

— Ой, лишенько, так видно? — відповіла Тіфані. 

— Я почула слова-переливки, — пояснила пані Пруст. 

— Що таке «слово-переливок»? 

— А ти не знаєш? Слово-переливок — це слово, яке хтось майже сказав, але не сказав. Такі слова висять у повітрі під час розмови, але їх не промовляють — і, у випадку з моїм сином Дереком, може, і на краще. 

— Мені дуже-дуже шкода, — сказала Тіфані. 

— Ну, май на увазі, якщо що, — сказала пані Пруст. 

П’ять хвилин по тому вони вийшли з майстерні, причому Тіфані — з повністю функціональною мітлою за спиною. 

— А насправді, — сказала пані Пруст по дорозі, — я тут трохи поміркувала, і ті твої фіґлі дуже нагадують Скаженого Малолюдця Артура — він міцний як цвях, і приблизно такий самий за розміром. Втім, не чула, щоб він казав «Анайто». Він працює у Варті. 

— Ой, лишенько, фіґлі недолюблюють поліціянтів, — сказала Тіфані, та подумала, що варто це якось підсолодити, і додала, — Але вони дуже вірні, здебільшого помічні, дружні за умови відсутності алкоголю, чесні за певним визначенням честі та... ну, зрештою, саме вони дали світу горностая, смаженого у фритюрі. 

— Що таке горностай? — поцікавилася пані Пруст. 

— Ну... ем... от ви знаєте тхорів? Горностай — це більш-менш такий тхір. 

Пані Пруст підняла брови. 

— Люба моя, я пишаюся своєю необізнаністю у сфері горностаїв і тхорів. Звучить як щось сільське. Не терплю сільської місцевості. Забагато зелені призводить до розлиття жовчі, — сказала вона і кинула поглядом сукню Тіфані. 

В цей момент, наче за командою небесних сфер, до них долинуло бойове «Анайто!», а за ним — незмінно популярна, принаймні серед фіґлів, пісня скла, що розбивається. 

Коли Тіфані з пані Пруст дісталися туди, звідки лунали крики, вулиця вже була вкрита вражаючим шаром битого скла й очевидно стурбованих чоловіків в обладунках з шоломами, з яких, у разі крайньої потреби, можна було їсти суп. Один із них будував барикади. Інші вартові явно були нераді тому, що опинились по неправильний бік барикад, надто відколи один вкрай тілистий їхній екземпляр просто вилетів з вікна пабу, що займав майже весь квартал по одну сторону вулиці. Вивіска на ньому стверджувала, що це «Королівська голова», і наразі здавалося, що королівська голова болить. 

Разом із вартовим з вікна вилетіла шибка, а коли він приземлився на хіднику, його шолом — такий великий, що в ньому стало б супу на велику родину і всіх їхніх друзів — застрибав по бруку з характерним «дзеньком». 

Тіфані почула, як один вартовий кричить: 

— Вони зняли сержанта! 

Коли з обох боків вулиці почали збігатися інші вартові, пані Пруст постукала Тіфані по плечу та чемно попросила: 

— Нагадаєш мені ще раз їхні хороші якості? 

«Я тут, щоб знайти хлопця, якому мушу сказати, що його батько помер, — сказала собі Тіфані. — А не для того, щоб витягати фіґлів з чергової халепи!» 

— В них серце там, де треба, — сказала вона. 

— Не сумніваюсь в цьому, — пані Пруст, здається, отримувала від всієї веремії неабияке задоволення, — а от дупи їхні — на купі битого скла. Гей, он надійшло підкріплення. 

— Я не думаю, що воно чимось допоможе, — сказала Тіфані, і на свій неймовірний подив, помилилася. 

Вартові тим часом розсипались навсібіч, звільнивши прохід до пабу; Тіфані довелося придивитися, щоб розгледіти маленьку постать, що цілеспрямовано рушила до входу в заклад. Чоловічок скидався на фіґля, тільки на голові в нього... Тіфані витріщила очі... Так, на голові в нього був шолом вартового, ледь більший за накривку від сільниці. Безпрецедентна ситуація. Фіґель у правоохоронних органах? Як таке може бути в принципі? 

Хай там як, а він дістався дверей пабу і крикнув: 

— Всіх вас, паскудятки такі, заарештовано! Тепер ось що ми зробимо: можна по-поганому, або... — він зробив паузу. — Нє, то є всі варіанти, ая, — закінчив він. — Я тільки так вмію! — і на цьому він стрибнув всередину. 

Фіґлі завжди б’ються. Для них бійки — це і хобі, і руханка, і розвага в одному флаконі. 

В знаменитій книзі професора Зяблика про міфологію Тіфані читала, що древні народи вірили, що коли герой вмирає, то потрапляє до якоїсь бенкетної зали, де далі може цілу вічність битися, їсти та випивати. 

Тіфані гадала, що це мало б набриднути приблизно на третій день, але фіґлям би таке сподобалось, навіть якщо легендарні герої вигнали б їх геть посеред вічності, попередньо витрусивши з них столове начиння. Нак Мак Фіґлі дійсно були лютими й грізними бійцями, але мали один мацюпусінький недолік — для них самих, себто, а не для противника: за лічені секунди від початку бійки вони так шаленіли, що починали атакувати один одного, дерева поблизу, а якщо інших мішеней не спостерігалося — то й самих себе.