Вартові реанімували свого сержанта, допомогли йому знайти шолом, а тоді всілися чекати, доки вляжеться галас; здавалося, вже за хвилину чи, може, дві крихітка-вартовий вигулькнув з понівеченої будівлі, тягнучи за ногу Великого Яна, велетня серед фіґлів; той, здавалося, мирно спав. Його кинули на землю; поліціянт зайшов всередину і цього разу вийшов із непритомним Пограбуйком на одному плечі та Дурноверхим Вулі — на іншому. 

Тіфані витріщалася з роззявленим ротом. Такого просто не могло бути. Фіґлі завжди перемагали! Фіґля нікому не подолати! Вони непоборні! Однак саме такі вони зараз: поборені, і то істотою завменшки з пів сільнички. 

Коли в нього закінчилися фіґлі, чоловічок забіг назад до будівлі та дуже швидко повернувся напереваги зі зморшкуватою жіночкою; жінка намагалася вдарити його парасолькою, але її зусилля ні до чого не призводили, бо він обережно встановив її собі на голову. За нею слідом дріботіла нажахана служниця з об’ємистим саквояжем. Чоловічок акуратно поставив жінку поруч із купою фіґлів, і доки вона гучно вимагала, щоб вартові його заарештували, знову пірнув у паб і виніс звідти заразом три важкі валізи та дві капелюшні коробки. 

Тіфані впізнала жінку, але не зраділа цьому. Це була Герцогиня, мати Латуччії та доволі грізна жінка. Роланд взагалі розумів, у що він вплутується? Сама по собі Латуччія була ще нічого, якщо вам таке до смаку, але мамця її мала, вочевидь, стільки блакитної крові у венах, що ледь не лускала; і наразі, здавалося, нарешті лусне. Як іронічно, що фіґлі вирішили рознести саме те приміщення, в якому зупинилася стара шкапа. Скільки того щастя у відьми: і як Герцогині сподобається, якщо Роланд і його акварельна майбутня дружина лишаться без нагляду в одному будинку? 

Наче у відповідь на це запитання, чоловічок невдовзі витяг звідти їх обох — за поли їхніх дорогезних лахів. Роланд був вдягнений у дещо завеликий на нього смокінг, а Латуччія — у суцільну хмару мереживних стрічок, яка, на думку Тіфані, не пасувала б людині, з якої могла б бути бодай дрібка користі. Ха. 

Тим часом з’являлися нові й нові вартові; імовірно, вони мали попередній досвід спілкування з фіґлями, бо їм стало клепки йти, а не бігти на місце злочину. Один із них — височезний, більше за шість футів заввишки, з рудим волоссям і сліпуче начищеними обладунками — записував свідчення від власника пабу; свідчення мали форму протяжного стогону; стогін вимагав від вартового, щоб все це жахіття негайно виявилося сном. 

Тіфані відвернулася і раптово опинилася ніс до носа з Роландом. 

— Ти? Тут? — вичавив із себе він. На задньому плані намірялася розридатися Латуччія. Ха, в цьому вона вся! 

— Слухай, я маю тобі сказати щось дуже... 

— Підлога обвалилася, — сказав Роланд, перш ніж вона встигла закінчити, так, наче спав і бачив сон. — Підлога просто взяла та й обвалилася! 

— Слухай, я мушу... — знову почала Тіфані, але цього разу перед нею раптом виросла мати Латуччії. 

— Я тебе знаю! Ти його відьомське дівча, так? Не заперечуй! Як ти смієш тягтися за нами аж до міста! 

— Як їм вдалося обвалити підлогу? — наполягав Роланд. Його обличчя сполотніло. — Як можна взагалі обвалити підлогу? Відповідай мені! 

А тоді виник цей запах. Це було наче неочікуваний удар молота. А посеред сум’яття і відрази Тіфані відчула дещо ще: гниття, сморід, якусь гидоту у своїй свідомості, жахливу і невблаганну, такий собі компост жахливих ідей і прогнилих думок, через які хотілося вийняти мізки з голови та вимити їх з милом. 

Це він, той безокий чоловік у чорному! Ну й запах! Туалет для хворих тхорів — і той пах би краще! Я ж бо гадала, що минулого разу було огидно, та порівняно з цим то була просто клумба первоцвітів! Тіфані розпачливо роззирнулася довкола, без надії сподіваючись не побачити, те, що виглядала. 

Схлипи Латуччії гучнішали, і, разом зі стогонами та прокльонами фіґлів, що вже приходили до тями, вони утворили жахливу какофонію. 

Майбутня теща схопила Роланда за полу піджака. 

— Відійди від неї зараз же; вона лише проста... 

— Роланде, твій батько помер!

Це стулило всім роти, і Тіфані раптом опинилася в гущі ошелешених поглядів. 

«Ой лишенько, — тільки й подумала вона. — Не так я мала б це повідомити». 

— Мені шкода, — вичавила вона з себе у звинувачувальній тиші. — Я нічого не могла вдіяти, — вона побачила, як буряковіє його обличчя. 

— Але ж ти його доглядала, — Роланд ніби намагався розв’язати якусь головоломку. — Чому ти припинила зберігати його життя? 

— Я могла лише забирати його біль. Мені дуже прикро, але це все, що я могла робити. Вибач. 

— Але ж ти відьма! Я думав, що ти у цьому вправна. Ти відьма! Чому він помер? 

Що це стерво з ним зробило? Не вірте їй! Вона відьма! Чарівниці не зостав при житті! 

Тіфані не чула цих слів; вони ніби заповзали їй у свідомість, як слимаки, і лишали по собі слимачий слід; пізніше вона питала себе, чиї ще свідомості перетнув цей слимак, але в той момент вона відчула на руці хватку пані Пруст. Вона побачила, як обличчя Роланда спотворює лють, і згадала постать на дорозі, що не відкидала тіні посеред дня та криком випльовувала з себе образи, як блювотиння, лишивши її з хворобливим відчуттям, що їй від того ніколи не відмитися. 

Тим часом люди довкола стали якісь схвильовані, загнані, як кролики, що зачули лисицю. 

І тоді вона його побачила. Майже невидимий, він майорів на краю юрби. І вони були на місці, точніше, на місці їх не було. Дві порожні дірки витріщились на Тіфані якусь мить, перш ніж постать розчинилася в повітрі. І від того, що вона не знала, куди ті дірки поділися, ставало тільки гірше. 

Тіфані повернулася до пані Пруст. 

— Що це було? 

Жінка розтулила рота, щоб відповісти, але її урвав голос високого вартового: 

— Перепрошую, пані та панове, чи, радше, один пане. Я — капітан Морква, і як черговому офіцеру сьогодні ввечері мені випадає сумнівне задоволення давати раду з цим інцидентом, тож... — він розгорнув записник, витяг олівець і обдарував присутніх впевненою усмішкою. — Хто перший спробує допомогти мені розплутати цю невеличку загадку? Для початку, я б волів знати, що купка Нак Мак Фіґлів робить у моєму місті, окрім того, що опритомнює? 

Блиск його обладунків випікав очі. А ще він сильно пахнув милом, і Тіфані цього було достатньо. 

Вона почала підіймати руку, коли пані Пруст перехопила її в повітрі, рішуче їй завадивши. З цієї причини Тіфані ще рішучіше вирвала руку і голосом, ще рішучішим за хватку пані Пруст, оголосила: 

— Це питання до мене, капітане. 

— А панна... 

«Панна тікає якнайшвидше», — подумала Тіфані про себе, але вголос представилась: 

— Тіфані Болячка, сер. 

— Збираєтеся на вечірку з подругами? 

— Ні, — сказала Тіфані. 

— Так! — швидко сказала пані Пруст. 

Капітан схилив голову набік. 

— Тобто, на вечірку йде лише одна з вас? Якось це невесело, — він вже заніс олівця над сторінкою записника. 

Герцогині, певно, вже несила було стримуватися, бо вона звинувачувально тицьнула в Тіфані пальцем; палець той гнівно тремтів. 

— Та це ж ясно, як день, офіцере! Ця... ця... ця відьма знала, що ми виїхали в місто, щоб купити коштовні прикраси й подарунки, і вона явно, я повторюю, явно змовилася зі своїми бісиками, щоб нас пограбувати! 

— Нічого я не змовлялася! — заволала Тіфані. 

Капітан підняв долоню так, наче Герцогиня була колоною автівок на дорожній смузі. 

— Панно Болячко, чи дійсно ви заохочували фіґлів зайти в місто? 

— Ну, так, але я насправді не мала такого наміру. Це якось спонтанно. Я не хотіла... 

Капітан знову підняв вгору руку. 

— Помовчте, будь ласка, — він почухав носа. Тоді зітхнув. — Панно Болячко, я заарештовую вас за підозрою... ну, бо я відчуваю підозру. До того ж я цілком свідомий того, що зачинити фіґля, який не хоче бути зачиненим, неможливо. Позаяк вони — ваші друзі, я сподіваюся — він обвів всіх значущим поглядом — що вони не нароблять нічого, щоб ви втрапили у ще гірші неприємності, і тоді, якщо пощастить, всі ми зможемо сьогодні нормально виспатися. Інший офіцер, капітан Анґва, супроводить вас до штабу Варти. Пані Пруст, я був би вам дуже вдячний, якби ви пішли з ними та пояснили вашій юній подрузі, як тут все влаштовано?