— Це подарунок. Ти була до мене добріша, ніж я до тебе. 

— Ти не можеш мені її подарувати! Це ж частина бібліотеки! Від неї лишиться порожнє місце! 

— Ні-ні, я наполягаю, — наполягала Латуччія. — Хай там як, а крім мене, сюди більше ніхто не заходить. Мама тримає всі книги з родинної історії, генеалогії та геральдики у себе в кімнаті, і вона — єдина, кому вони потрібні. Крім мене, сюди ще заходить хіба пан Тайлер; мені здається, я його зараз чую, він розпочав свій останній нічний обхід. Ну, — додала вона, — він дуже старий і дуже повільний, тож один нічний обхід забирає в нього десь із тиждень, не в останню чергу — бо він спить цілий день. 

Звіддалік і дійсно долинув скрип котроїсь із дверних ручок. 

Латуччія стишила голос. 

— Ти не проти, якщо ми вислизнемо через інші двері? Він може не зрадіти, якщо справді когось знайде. 

З кінця довгого коридору до них наближалося світло, хоча, щоб помітити рух на власні очі, треба було придивитися. Латуччія відчинила двері у зовнішній світ, і вони вибігли туди, де був би газон, якби хтось бодай разок за останні десять років постриг траву. У Тіфані склалося враження, що догляд за газоном тут просувався зі швидкістю пана Тайлера. На траві лежала роса, у повітрі висіло відчуття, що денне світло — цілком реалістична перспектива. Коли дівчата вже дісталися мітли, Латуччія стиха промимрила чергове вибачення і поквапилася назад до сонного дому — через інші двері; звідти вона вигулькнула хвилин за п’ять із великою сумкою в руках. 

— Жалобний одяг, — пояснила вона, коли мітла здійнялась у лагідне ранкове повітря. — Завтра — похорон старого Барона, бідолашний він. Моя мама завжди возить із собою всюди жалобний одяг. Каже, ніколи не знаєш, коли хтось простягне ноги. 

— Дуже цікавий світогляд, Латуччіє, та коли ти повернешся назад у замок, я б хотіла, щоб ти розповіла Роланду, що ти накоїла, будь ласка. Інші твої діяння мене не цікавлять, але прошу, розкажи йому про те твоє закляття. 

Тіфані чекала. Латуччія сиділа в неї за спиною — тихо. Дуже тихо. Тиші було так багато, що її було чутно. 

Якийсь час Тіфані роздивлялася пейзаж, що вони проминали. То там, то сям у небо підіймалася курява з кухняних груб, хоча сонце досі ховалося за обрієм. Загалом жінки в селах поспішали продемонструвати куряву в комині: вона була доказом того, що ти вправна господиня. Тіфані зітхнула. Проблема з мітлою в тому, що коли летиш на ній, то дивишся на людей зверхньо. Цього не уникнути, як не старайся. Людські істоти згори видаються купкою метушливих крапочок. А почавши так про них думати, треба мерщій поспілкуватися з іншими відьмами, щоб вони вправили тобі мізки. «Одна відьма в полі не воїн», — казали всі; і це водночас як вимога, так і порада. 

Позаду заговорила Латуччія — так, наче вона зважувала кожнісіньке слово, перш ніж розтулити рота: 

— Чому ти не сердишся сильніше? 

— Що ти маєш на увазі? 

— Ти мене зрозуміла! Після всього, що я скоїла! А ти така жахливо... люб’язна! 

Тіфані тішилася, що дівчина не бачить її обличчя — а сама Тіфані не бачить її. 

— Відьма сердиться лише зрідка. Крики і галас насправді ні до чого не ведуть. 

По черговій паузі Латуччія сказала: 

— Якщо це так, то можливо, мені не судилося бути відьмою. Я, буває, почуваюся дуже сердитою. 

— О, почуваюся сердитою я доволі часто, — уточнила Тіфані. — Та я просто складаю це відчуття кудись, доки воно не стане у пригоді. В цьому вся суть відьомства — та і чаклунства, в принципі. Ми рідко вдаємося до магії, а коли вже вдаємося — застосовуємо її здебільшого до себе. А зараз дивись, ми вже підлітаємо. Я висаджу тебе на дах. Якщо чесно, мене вже тягне перевірити м’якість в’язничної соломи. 

— Слухай, мені дуже, дуже... 

— Знаю. Ти казала. Я не тримаю на тебе зла, але мусиш прибрати за собою. Це теж частина відьомства, — а про себе Тіфані додала: «Кому знати, як не мені!». 

Солома виявилася цілком зручною; маленькі хати зазвичай не мають запасних кімнат, тож відьмі, яка опинилася там у справах, наприклад, прилетіла на пологи, пощастить, якщо їй знайдеться місце в корівнику. Сильно пощастить. Там часто пахло краще, ніж в домі, і Тіфані була не єдиною, хто вважав, буцімто подих корови, теплий і запашний, мав цілющі властивості. Але тюремні кози були майже не гірші. Вони сиділи і розмірено пережовували свою вечерю по колу, не відриваючи від Тіфані урочистого погляду; так, наче очікували, що вона от-от почне жонглювати чи виконувати музичний номер. 

Останнє, про що вона подумала, перш ніж заснути — що хтось же мусив принести їм вечерю, і цей хтось, відповідно, мав би помітити, що в підземеллі бракує одного в’язня. Якщо це так, то в неї ще більші неприємності, хоча важко уявити, як може бути ще більше неприємностей, ніж у неї зараз. 

А їх, можливо, було не так вже й багато, бо коли вона знову прокинулась, десь за годину, хтось накрив її уві сні ковдрою. Що тут відбувається? 

Вона дізналася, коли прийшов Престон і приніс на таці яєчню з беконом — яєчня мала легкий кавовий посмак, бо Престон розплюскав каву, коли спускався кам’яними сходами. 

— Його милість просив передати побажання доброго ранку і найщиріші вибачення, — широко всміхнувся Престон. — Мені також доручено сказати, якщо бажаєте, він може подбати, щоб у чорно-білій кімнаті на вас чекала гаряча ванна. А коли будете готові, Барон... новий Барон хотів би бачити вас у своєму кабінеті. 

Ідея ванни була дуже спокуслива, але Тіфані знала, що на це просто нема часу, а крім того, навіть напівглибока ванна означала, що якісь бідолашні дівчата муситимуть тягати важкі цебра води сходами на четвертий чи п’ятий поверх. Доведеться їй обмежитись принагідним обливанням над умивальником[26]. А от до яєчні з беконом вона була без сумніву готова. Вона загадала собі не забути — якщо сьогодні виявиться Днем моральної підтримки Тіфані, можна пізніше попросити добавку. Відьми зазвичай брали вдячність, доки не охолола. За день чи два люди, як правило, ставали трохи забудькуватими. Престон дивився на неї з виразом обличчя хлопця, що поснідав пісною вівсянкою, і коли вона завершила, обережно уточнив: 

— А тепер, можна, ви підете до Барона? 

«Він хвилюється за мене», — подумала Тіфані. 

— Спочатку я би хотіла провідати старого Барона, — сказала вона. 

— Він досі мертвий, — Престон, здається, дещо занепокоївся. 

— Ну, принаймні хоч тут все в нормі, — сказала Тіфані. — Інакше вийшло б дуже незручно, — вона всміхнулася, побачивши спантеличення Престона. — А завтра в нього похорон, тож я мушу зайти до нього сьогодні, Престоне, просто зараз. Будь ласка? Наразі він важливіший за свого сина. 

Крокуючи до крипти з Престоном Тіфані відчувала на собі погляди; Престону доводилося майже бігти, щоб не відставати від неї на крутих сходинках. Тіфані було його шкода, адже він завжди ставився до неї шанобливо і по-доброму, та менше з тим — ні в кого не мусить скластися враження, наче її ведуть кудись під охороною. Досить вже цього. Люди дивилися на неї радше перелякано, ніж сердито, і вона не знала, добрий це знак чи поганий. 

Спустившись сходами, вона глибоко вдихнула. Відчувався лише звичайний запах склепу — вологість з картопляним підтоном. Вона самопривітально всміхнулася. Ось лежить Барон, так само мирно, як коли вона його лишила, руки складені на грудях, для решти світу — все одно що спить. 

— Вони думали, я тут, унизу, відьмувала, адже так, Престоне? — спитала вона. 

— Ходили такі плітки, так, панно. 

— І це правда. Твоя бабця пояснювала тобі щодо піклування про померлих, правильно? Тож ти знаєш, що мертвим не слід задовго перебувати серед живих. Погода тепла, літо видалося спекотне, і камінь, що за інших обставин був би вистиглий, як могила, наразі не вистиглий. Тож, Престоне, піди принеси мені два цебра води, будь ласка, — він поквапився за дорученням, а Тіфані тихенько присіла поруч із плитою.