— О, вона дуже древня. Я навіть не впізнаю літери. Однак палітурка просто неймовірна, і ще така смішна штука — вона завжди трохи тепла.
«Тут і зараз, — подумала Тіфані, — вона лежить переді мною просто тут і зараз. Ескарина казала, що він написав книгу. Чи можливо, щоб це був її примірник? Але ж книга не може завдати шкоди? От тільки книжки містять ідеї, а ідеї якраз-таки можуть бути шкідливі».
В цей момент книга на пюпітрі розгорнулася, шкіряно рипнувши і хряснувши палітуркою об стіл. Сторінки зашурхотіли, наче зграя сполоханих голубів, і перед нею розгорнулася сторінка, що заповнила опівнічну кімнату сліпучим, яскравим сонячним світлом. І в цьому світлі, через палючу пустелю, до неї бігла постать у чорному...
Тіфані автоматично з грюкотом захряснула книгу і налягла на неї руками з обох боків, схопила, наче школярка якась. «Він мене побачив, — подумала вона. — Я знаю, що побачив». Книга заборсалася в неї в руках, коли об неї вгатилося щось важке, і Тіфані почула... слова, слова, які вона була рада не розуміти. Книгу струснув ще один удар, її обкладинка випнулась, майже збивши Тіфані з ніг. Ще одне гупання — і Тіфані впала вперед, накривши книгу собою і притиснувши її всім тілом до підлоги.
«Вогонь, — подумала вона. — Він ненавидить вогонь! Та я не думаю, що зможу пронести її далеко, а бібліотеки не можна палити, ось не можна, і все. До того ж весь будинок сухий, як свічка».
— Щось намагається вибратися з книжки? — спитала Латуччія.
Тіфані підняла погляд на її біло-рожеве обличчя.
— Так, — вичавила вона з себе і гепнула книгою об стіл, коли та знову заборсалася у неї в руках.
— Воно не схоже на того ґобліна з книжки казок, а? Я завжди так боялася, що він вислизне з-поміж сторінок.
Книга стрибнула у повітря і знову бахнулася об стіл, забивши Тіфані подих. Та вона спромоглася прохрипіти:
— Гадаю, це щось значно гірше за ґобліна!
Гірше за нашого ґобліна, недоречно згадала вона. Адже у них була однакова книжка. В багатьох аспектах це була не найкраща книжка, але потім ти виростаєш, а це ж лише дурна картинка, і все. От тільки якась частина тебе ніколи не забуває.
Здається, таке трапляється майже з усіма. Коли вона якось розповіла Петулії, як її налякала картинка в книзі, дівчина зізналася, що якось в дитинстві її страшенно перелякав на вигляд цілком щасливий скелет з книжки з картинками. Виявилося, що і решта дівчат мали подібний спогад. Так, наче це була якась життєва даність. Книги починають із залякувань.
— Думаю, я знаю, що робити, — сказала Латуччія. — Можеш зайняти її увагу на якийсь час? Я швидко, — і на тому вона зникла з виду, а за кілька секунд Тіфані, що і досі не давала книжці розгорнутися, почула якесь рипіння. Вона не звернула на нього великої уваги, бо її руки, що міцно трималися за книжку-стрибунець, відчули сильний жар. А тоді позаду тихо озвалася Латуччія:
— Слухай, я зараз поведу тебе до книжкового преса. Коли я скажу, заштовхуй туди книгу і прибери руки — якомога швидше. Дуже важливо, щоб ти зробила все швидко!
Тіфані відчула, як дівчина допомогла їй повернутися, і разом вони сунули до якоїсь металевої конструкції, що чекала у напівтемряві; увесь час книгу хилитало від гніву, і вона билася Тіфані об грудну клітку; це було наче тримати слоняче серце, яке досі б’ється.
Через бухкання Тіфані ледь почула голос Латуччії, коли та крикнула:
— Поклади книгу на металеву пластину, трохи підштовхни вперед і прибери пальці від гріха подалі — зараз же!
Щось крутнулося. На одну впісювальну секунду Тіфані побачила, як крізь палітурку пролізла рука, а тоді металева пластина захряснула її, відрізавши Тіфані кінчики нігтів.
— Допоможеш мені з цим засувом? Затягнемо якнайщільніше, — це знову була Латуччія, що налягла руками на... що?
— Це — старий книжковий прес, — пояснила вона. — Мій дідусь часто ним користувався, коли приводив до ладу старі пошкоджені книжки. Він стає у пригоді, коли треба, наприклад, підклеїти назад вирвану сторінку. Ми ним хіба на Вепроніч користуємося. Дуже акуратно коле горіхи, розумієш? Просто крутиш ручку, доки шкарлупа не захрускотить. Вони схожі на крихітні людські мізки.
Тіфані ризикнула кинути погляд на прес із міцно затиснутими пластинами — подивилась, чи не витікають з-під них людські мізки. Не витікали, але наразі це не надто тішило, бо невеличкий людський скелет якраз вигулькнув зі стіни, пройшов крізь книжкові полиці, як крізь туман, і знову зник. Скелет тримав плюшевого ведмедика. Це була одна з тих сцен, які мозок зберігає у теці «хотілося б розбачити».
— Це був якийсь привид? — спитала Латуччія. — Я не про скелет — про нього я тобі розповідала, пам’ятаєш? Бідолашка. Я про того, іншого. Того, що в книзі...
— Він, ну, гадаю, можна сказати, що він радше хвороба, і ще трохи — нічний кошмар, тільки такий, що лишається стояти посеред спальні, коли прокидаєшся. А ще я підозрюю, що, можливо, ти його запросила. Можливо, термін «викликала» тобі ближче.
— Мені обидва терміни не близькі! Я лише виконала манюсіньке закляттячко з книжки за долар! Ну добре, я знаю, що поводилася, як дурнувате дівчисько, але я не хотіла нічого... такого! — вона тицьнула пальцем у прес, що й досі поскрипував.
— Дурна жінка, — сказала Тіфані.
Латуччія блимнула.
— Що ти щойно сказала?
— Дурна жінка! Ну, можна — дурненька, якщо наполягаєш. Ти ж не забула, що за кілька днів виходиш заміж? І при цьому ти спробувала когось заклясти через ревнощі. Ти взагалі бачила назву цієї книги? Бо я бачила. Вона лежала просто перед тобою! Це ж «Багаття відьом»! Цей твір надиктував омнійський жрець, настільки навіжений, що його глузд навіть через телескоп було не побачити. А знаєш що? Книжки — живі. Сторінки — пам’ятають! Ти коли-небудь чула про бібліотеку Невидної академії? Вони мають книжки, які треба прив’язувати ланцюгами до полиць, або тримати в темряві, або навіть під водою! А ти, панночко, гралася в магію за дюйми від книги, в якій кипить і нуртує зла, мстива сила. Не диво, що ти отримала свій результат! Я його розбудила, і тепер він шукає мене, полює на мене. А ти — з тим своїм манюнім закляттячком — показала йому, де я є! Ти йому допомогла! Він повернувся, а тепер він ще й знайшов мене! Спалювач відьом. А ще він заразний, як я тобі вже сказала — наче хвороба.
Тіфані зробила паузу на вдих і неминучий потік сліз; вдих трапився, сльози — ні. Латуччія просто стояла, наче глибоко замислилася. А тоді сказала:
— Припускаю, що вибачень тут недостатньо?
— Насправді, з них було б гарно почати, — сказала Тіфані, а собі подумала: «Ця молода жінка, яка досі не усвідомила, що час вже зав’язувати з дівчачими сукенками, дала безголовому привиду гарбуз, щоб він краще почувався, і подарувала скелетику-плаксію плюшевого ведмедика. Чи я б додумалася до такого? Це такий абсолютно відьомський вчинок».
— Слухай, — сказала вона, — ти безперечно маєш магічні здібності, я не жартую. Але ти втраплятимеш у жахливі халепи, якщо будеш бабратися в тому, про що не маєш жодного уявлення. Хоча подарувати ведмедика маленькому скелетові — це просто геніально. Візьми цей успіх за основу, повчися в когось, і матимеш магічно-професійні перспективи. Тобі треба буде пожити якийсь час із старою відьмою, як зробила я.
— Ну, це просто пречудово, Тіфані, — відповіла Латуччія. — От тільки мені треба пожити деякий час у шлюбі! Може, час вже повертатися? І що ти пропонуєш робити з книжкою? Мені не подобається думка, що вона тут лежатиме. Раптом він вирветься звідти!
— Він і так вирвався, вже. Але книга, це... ну, щось на кшталт вікна, яка полегшує його шлях. До мене. Такі предмети іноді трапляються. Це щось на кшталт проходу до іншого світу, чи, можливо, кудись деінде в нашому світі.
Пояснюючи це все, Тіфані дещо запишалася, і через це різко впала з небес на землю, коли Латуччія підтвердила:
— О, так, як хатинка у гіацинтовому лісі, де димар іноді куриться, а іноді — ні; а ще дівчина, що годує качок на ставку, а в неї за спиною будинок, і там голуби подеколи літають, а подеколи сидять на даху. Таке згадувалося в книзі Ропухберга «Плавучі світи». Хочеш, дам почитати? Я пам’ятаю, де вона стоїть! — І перш ніж Тіфані встигла вимовити бодай слово, дівчина кинулася до полиць. Не минуло і хвилини, коли вона, на щастя Тіфані, повернулася; в її руках був грубий фоліант у блискучій шкіряній палітурці, що раптом полетів Тіфані до рук.
