Мітла легенько погойдувалася на м’якому вітерці, і коли втома та темрява охопили Тіфані, вона простягла руки у темряву і, лише на мить, доки світ обертався, Тіфані Болячка зодягла на себе чорну ніч. 

Вона приземлилася, лише коли сонце вже підсвітило горизонт. І тоді вона прокинулася від пташиного співу. По всьому Крейдокраї соловейки, цього дня, як і щодня, востаннє перед світанком здіймалися в небі у симфонії рідкого звуку. Вони і правда співали любенько. Щільним потоком вони обминали мітлу, зовсім не зважаючи на неї; а Тіфані собі слухала, наче заворожена, доки останній птах не зник у блискучо-блакитному небі. 

Тоді вона приземлилася, приготувала сніданок для літньої пані, що не вставала з ліжка, погодувала її кота, потім пішла перевірити, як там Тривіальний Боксер[30] і його зламана нога. На півдорозі туди її перестріла сусідка старої пані Вертлюг, яка, здається, раптово втратила здатність пересуватися, але Тіфані, на щастя, змогла встановити, що вона, одягаючи панталони, невдало просунула обидві ноги в одну штанину. 

Потім Тіфані пішла в замок, щоб подивитися, що ще треба зробити. 

Зрештою, вона ж відьма. 

Знову настав час чистильного ярмарку — галасливого, забрьоханого, з ковтанням жаб, ворожбою, сміхом і кишеньковими злодіями (якщо йшлося не про відьомські кишені, звісно); лише, цього разу, за загальною згодою — без сирних перегонів. Тіфані гуляла між людьми, кивала знайомим, тобто всім, і загалом раділа сонечку. Невже минув цілий рік? Стільки всього трапилося, і все воно злилося в одне, як звуки від ярмарку. 

— Добридень, панно. 

Це привіталася Ембер — вона йшла зі своїм хлопцем... тобто, зі своїм чоловіком... 

— Ледь впізнала вас, панно, — життєрадісно зауважила Ембер, — це тому, що ви без гостроверхого капелюха, якщо ви мене розумієте. 

— Я подумала, що сьогодні краще побуду просто Тіфані Болячкою, — пояснила Тіфані. — Зрештою, сьогодні свято. 

— Але ж ви все одно відьма? 

— О так, я все одно відьма, але ж я не обов’язково — капелюх. 

Чоловік Ембер розсміявся. 

— Я знаю, про що ви, панно! Присягаюся, іноді люди думають, що я — лише моя пара рук! — Тіфані зміряла його поглядом. Звісно, вони офіційно познайомилися, коли він одружувався з Ембер, і Тіфані тоді була серйозно вражена; він був, як то кажуть, надійний хлопець, і з розумом гострим, як його голки. Він далеко піде, і візьме Ембер з собою, а коли Ембер завершить своє навчання під орудою келди — хтозна, куди тоді вона візьме його? 

Ембер спиралася на його руку, наче це була гілка міцного дуба. 

— Мій Вільям зробив для вас подаруночок, пані, — сказала вона. — Нумо, Вільяме, покажи їй! 

Молодий чоловік протягнув пакунок, що ніс у руці, і прочистив горло. 

— Я не знаю, чи ви слідкуєте за модою, панно, але в місті зараз виробляють пречудові тканини, тож, коли Ембер подала мені цю ідею, я одразу про них згадав. Але ж іще треба, щоб можна було прати, для початку, і, можливо, з розрізом, щоб на мітлі зручно, рукави кажанчиком — писк моди цього сезону, — ґудзики на зап’ястках, щоб рукави не заважали, внутрішні непомітні кишені. Сподіваюсь, сяде, як треба, панно. Я добре визначаю на око, без мірки. Такий хист. 

Ембер підстрибувала поруч із ним. 

— Одягніть, панно! Ну ж бо, панно! Одягніть! 

— Що? Отак, перед всіма? — Тіфані було водночас і ніяково, і цікаво. 

Ембер не збиралася приймати відмову. 

— Он там намет матері і дитини, панно! Там жодного чоловіка, панно, не хвилюйтеся! Вони бояться, що на них хтось відригне, панно! 

Тіфані здалася. Пакунок був дорогий на доторк — м’який, як жіноча рукавичка. Матері і діти спостерігали, як Тіфані натягає сукню, і вона розчула поміж відригувань заздрісні зітхання. 

Ембер, яка горіла ентузіазмом, відштовхнула полотняну заслінку й охнула. 

— Ой, панно, ой, панно, вам так личить! Ой, панно! Якби ж ви себе тільки бачили, панно! Прошу, йдіть і покажіть Вільямові, панно, він запишається, як король! Ой, панно! 

Ембер не можна було засмучувати. Просто не можна. Це як, ну, цуценятко вдарити абощо. 

Без капелюха Тіфані почувалася якоюсь іншою. Легшою, напевно. І Вільям теж охнув і сказав: 

— Якби ж то тут був мій майстер, панно Болячко, бо ви — просто шедевр. Шкода, що ви сама себе не бачите... панно? 

На однісіньку мить, щоб люди не встигли щось запідозрити, Тіфані вийшла з себе і подивилася, як вона крутиться у гарній сукенці, чорній, як найчорніша кішка, і подумала: «Я зодягнула на себе ніч, і ніч мені пасує». 

Вона поспішила назад у своє тіло і з нього сором’язливо подякувала молодому кравцеві. 

— Вона чудова, Вільяме, я з радістю злітаю і покажуся твоєму майстрові. Манжети просто неперевершені! 

Ембер знову підстрибувала на місці. 

— Нам треба поквапитися, якщо хочемо встигнути на перетягування каната, панно — фіґлі проти людей! Буде так весело! 

І правда, до них вже долинав рев фіґлів на розігріві, хоча вони видозмінили свою традиційну кричалку на «Ні крулям! Ні крулевам! Ні лордам! Один барон — згідно з двосторонніми домовленостями, ану!». 

— Ідіть, — сказала Тіфані. — Я на декого чекаю. 

Ембер затрималась на мить. 

— Не чекайте задовго, панно, не чекайте задовго! 

Тіфані повільно виступала у прегарній сукні і питала себе, чи наважиться носити її щодня, аж раптом... чиїсь долоні минули її вуха і затулили їй очі. 

Голос позаду спитав: 

— Букет для прекрасної дами? Ніколи не знаєш... може, він допоможе тобі знайти судженого. 

Вона швидко розвернулася. 

— Престоне! 

Вони рухались в напрямку подалі від галасу і базікали; Тіфані слухала новини про талановитого юнака, якого Престон навчив, щоб той став у школі новим вчителем; про екзамени, лікарів і безкоштовний госпіталь леді Сибіл, який щойно — і зараз це важливий момент! — прийняв ще одного нового учня, власне, Престона; можливо, бо там сподівалися, що, раз він може заговорити віслюка до втрати задньої ноги, в нього може виявитися талант до хірургії. 

— Я не думаю, що матиму багато вихідних, — сказав він. — Учням багато не дають, і ночувати доведеться під автоклавом, а ще — дбати про всі пилки та скальпелі. Але я вже знаю назви всіх кісток напам’ять! 

— Ну, якщо мітлою, то тут зовсім недалеко, — сказала Тіфані. 

Обличчя Престона враз змінилося; він потягнувся до кишені, витяг звідти щось, обгорнуте тонкою тканиною, і подав Тіфані, не зронивши ані слова. 

Тіфані розгорнула пакунок, вже знаючи — без тіні сумніву — що там виявиться золотий зайчик. Не існувало жодної можливості в цьому світі, щоб це було щось інше. Вона спробувала підібрати слова, але Престон, як завжди, мав достатній запас своїх. 

Він сказав: 

— Панно Тіфані, відьмо... Чи не скажете ви мені, яке на звук кохання? 

Тіфані подивилася йому в обличчя. Шум з поля фіґле-людської битви раптом заглух. Замовкли птахи. Коники в траві припинили терти ніжка об ніжку і подивилися вгору. Земля трохи зсунулася, коли навіть крейдяний велетень (певно) напружив слух, щоб розчути, і тиша накрила собою весь світ, і в ньому лишився тільки Престон, який був, як завжди, поруч. 

І тоді Тіфані сказала: 

— Слухай. 

_________________________

Анайто!: вигук, чиє значення варіюється від «Мати Василева!» до «Мені вже починає уриватися терпець, начувайтеся!».