— Джинні маʼ знаття про різні речі, — пояснив він, не дивлячись Тіфані в очі. Їй раптом стало його шкода. «Втрапити поміж келдою та каргою — це, мабуть, ще гірше, ніж між молотом і ковадлом», — подумала вона. 

Коли Тіфані з фіґлями вирушили до пагорбів, місяць стояв вже височенько і перетворив світ у чорно-білу головоломку з різких, ламаних ліній. Нак Мак Фіґлі, за бажання, могли рухатися абсолютно беззвучно; Тіфані вони, було, пару разів покатали на собі, тож вона знала — це дуже безпечна поїздка, ба навіть цілком приємна, надто якщо фіґлі впродовж останнього місяця приймали ванну. 

Кожен пастух на пагорбах колись та й бачив Фіґелеву гору. Але про неї не говорили. Деякі речі краще не промовляти вголос; як, наприклад, той факт, що смертність серед ягнят довкола кургану, де жили фіґлі, була значно нижча, ніж у більш віддалених частинах Крейдокраю, та, з іншого боку — деякі вівці таки зникали; слабкі ягнята чи літні ягнички (Фіґлям смакувала стара міцна баранина, така, що її можна жувати не одну годину): отари були під охороною, і охоронці брали платню. До того ж зовсім поруч із курганом ще стояли рештки колиби Бабуні Болячки, а це була майже свята земля. 

Вони наближалися до мети, і Тіфані вже відчувала запах куряви, яка просотувалася крізь теренові хащі. Що ж, дякувати небу, їй принаймні не доведеться з’їжджати вниз норою, щоб потрапити всередину кургану; дуже весело так кататися, коли тобі дев’ять, а у майже шістнадцять — це нестатечно, руйнівно впливає на гардероб і, скажімо прямо — завузько. 

На щастя, Джинні, келда вносила зміни. Зовсім поруч із курганом був закинутий крейдяний кар’єр, до якого вів підземний тунель. За наказом келди хлопці обладнали тунель іржавим залізом і брезентом, який вони «знайшли» в рамках типових для фіґлів «пошуків». Ззовні тунель і досі мав вигляд звичайного гірського крейдяного кар’єру, бо фіґлі насадили над ним ожину і лозу генріповза і беттікрутки, яка так все обліпила, що навіть мишка не могла зазирнути всередину. Вода, втім, знаходила шлях всередину, і скрапувала по залізу вниз, до накопичувальних діжок; там тепер було більше простору для готування, і навіть для спуску Тіфані, якщо вона не забувала перед тим гукнути своє ім’я — тоді невидимі руки тягнули за приховані мотузки та, посеред непролазних нетрів ожини, немовби магічним чином, відчинявся прохід. Там внизу келда мала особисту ванну; решта фіґлів купалася лише, якщо їм щось нагадувало — місячне затемнення, наприклад. 

Ембер шурхнули вниз норою, а Тіфані лишилася нетерпляче чекати поруч із секретним проходом в ожинових джунглях, коли колючки магічним чином «розійдуться». 

Келда Джинні, кругла, майже як футбольний м’яч, чекала на неї з немовлятком у кожній руці. 

— Я дуже рада тебе бачити, Тіфані, — сказала вона, але вітання чомусь прозвучало неприродно і недоречно. — Я сказала хлопцям погуляти надворі та випустити пару, — провадила вона. — Це жіноча справа, і то не приємна, гадаю, ти зі мною згодна. Вони поклали її біля вогнища, і я вже розпочала всі вспокоєння. Гадаю, вона видужає, але ти сьогодні вночі серйозно попрацювала. Навіть ваша славетна господиня Дощевіск не впоралась би краще. 

— Вона навчила мене забирати біль, — сказала Тіфані. 

— Та невже? — келда зиркнула на Тіфані якось дивно. — Сподіваюся, тобі ніколи не випаде нагода пошкодувати про те, що вона це тобі заподіяла... 

Аж тут із тунелю, що вів до головного кургану, вигулькнуло кілька фіґлів. Вони невпевнено переводили погляд з келди на каргу і назад, доки зрештою їхній дуже недобровільний представник сказав: 

— Ми си не втручаємо, пані, от тільки ми си готували перекусончик на ніч, і Пограб сказав спитатися, моʼ, велика відьмонька хце смачненького? 

Тіфані потягнула носом. В повітрі витав певний аромат, такий, що виникає, якщо м’ясо вівці вступить у тісний контакт, наприклад, зі сковорідкою. «Ну добре, — подумала вона, — нам відомо про їхні витівки, та вони могли виявити чемність і бодай не смажити її просто в мене під носом!» 

Фіґлеречник теж про це подумав, бо, люто вчепившись обома руками у свій кілт (що фіґль, як правило, робить, коли верзе несамовиту брехню), він додав: 

— Ну, здаєсі, хтось мну розповідав, що ото якийсь шматок овеці випадково впав на сковорідку, а та якраз на вогні стояла, і всі пробували той шматок витягат, тіко... ну, ви ж знаєте, які ті вівці — воно запанікувало і почало борюкатися, — на цій стадії автора промови переповнило очевидне полегшення від того, що він впорався зліпити сяку-таку відмовку, і це надихнуло його на нові висоти епічного жанру, тож він продовжив. — Я так си гадаю, воно, певно, було суїцидальне, через те, що не мало чим си зайняти, крім як траву їсти. 

Він з надією подивився на Тіфані — чи спрацювало? — і тут різко втрутилася келда: 

— Малий Джеку Медороте, ти лише піди та скажи, що велика відьмонька хоче бутерброда з бараниною, та й усе, добре? — келда подивилася знизу вгору на Тіфані. — Жодних відмовок, дівчино. Тебе тільки що на вітрі не хитає, треба поїсти гарячого. Я-бо знаю, відьми піклуються про всіх, крім себе. Біжіть собі, хлопчики. 

Тіфані й досі відчувала якесь напруження в атмосфері. Урочистий погляд келдових оченят був і досі до неї прикутий, а тоді Джинні спитала: 

— Ти пам’ятаєш вчорашній день? 

Скидалося на дурне питання, але дуркування не входило до звичок Джинні. Тож слід було подумати, перш ніж відповідати, хоча Тіфані понад усе бажалося суїцидальної баранини та проспати цілу ніч. 

— Вчора... ну, тобто тепер це вже позавчора... мене викликали до Затягніть-Пояси, — задумливо протягнула вона. — Тамтешній коваль припустився помилки з горном, горн розірвало, і гаряче вугілля впало йому на ногу. Я обробила рану і вийняла біль, вклала його у ковадло. За це мені заплатили двадцять чотири фунти картоплі, три оленячі шкірки, пів цебра цвяхів, одне старе, але ціле простирадло, що згодиться для перев’язок, і одну баночку їжачого жиру; дружина коваля присягалася, що це чудовий засіб від запалення труб. Ще я з’їла добрячу порцію рагу разом з усією родиною. Тоді, позаяк я вже опинилася в тих краях, я заскочила до Не-Затягуйте, де допомогла панові Хідцю з його проблемкою. Я промовилася йому про їжачий жир, і він сказав, що це чудові ліки для ну-ви-розумієте, і виміняв його в мене його на шинку. Пані Хідець заварила мені чаю і дозволила нарвати цілий кошик жовтої крапельки — ця травичка ніде так добре не росте, як у їхньому саду, чомусь — тут Тіфані ненадовго замовкла. — А, так, тоді я ще дійшла до Ручки, бо там треба було поміняти компрес, а тоді ще навідала Барона, а тоді — ну, тоді, звісно, я була вільна до кінця дня, ха! Загалом непоганий був день, якщо вже оцінювати дні, бо люди були зайняті підготовкою до ярмарку. 

— І цей неоціненний день минув, — сказала келда. — Він був, без сумніву, клопіткий і корисний. От тільки я весь день мала якісь передчуття про тебе, Тіфані Болячко, — Тіфані спробувала щось заперечити, але Джинні підняла вгору свою долоньку горіхового кольору. — Тіфані, мусиш знати, що я за тобою дивлюся. Зрештою, ти — карга наших пагорбів, і в моїй владі головов тебе відчувати, наглядати за тобою, бо хтось же мусить. Я знаю, що ти це знаєш, бо ти розумна, і я знаю, що ти прикидаєшся, наче не знаєш, так само, як я прикидаюсь, що не знаю, що ти знаєш, але і це ти, певно, знаєш, адже так? 

— Мені треба це записати, щоб зрозуміти, — відповіла Тіфані, намагаючись звести все до жарту. 

— Це не смішно! Головов відчуваю хмари довкола тебе. Небезпека. А найгірше, що я не бачу, звідкіля вона. А це неправильно! 

Тіфані лише розтулила рота, коли з тунелю вибігло з пів дюжини фіґлів; всі разом вони тягли таріль. Тіфані не могла не помітити, позаяк відьми завжди помічають все, що можуть: блакитна смужка по обідку тарілки дуже нагадувала ту, що на посуді з другого найкращого маминого сервізу. Решту тарілки приховував чималий кусень баранини в компанії печеної картоплі. Аромат розлігся розкішний, і її шлунок перебрав на себе контроль над мозком. Відьма перехоплює, де може, і робить це з задоволенням.