— Коли вона ще в ньому була, так, — закінчила за нього Тіфані, — Я вже давала раду з мертвими, так. Перший раз тебе нудить, а потім ти усвідомлюєш, що смерть — це, так би мовити, частина життя. Стає легше, коли починаєш ставитися до неї, як до списку завдань, і виконуєш кожне по черзі. При цьому можна трохи поплакати, це також частина списку. 

— Тобі хтось тоді допоміг? 

— Та, кілька жінок допомогли, коли я попросила напряму, але насправді вона нікого не обходила. Так буває. Люди просто зникають, — вона помовчала. — Тату, а наша стара кам’яна стодола досі стоїть порожня? Можеш попросити хлопців прибрати там для мене? 

— Звісно, — погодився батько. — Можна спитати, навіщо? 

Почула його ввічливість; він зараз говорив з відьмою. 

— Гадаю, буде в мене одна ідейка, — сказала вона. — Думаю, що маю для тієї стодоли гарне застосування. Це поки лише думки, але прибрати не завадить — напровсяк. 

— Ну, я все одно страшенно пишаюся, коли бачу, як ти вжикаєш туди-сюди на тій своїй мітлі, — сказав батько. — Це ж магія, правда? 

«Всі хочуть, щоб магія існувала, — подумала Тіфані, — і що тут скажеш? Ні, не існує? Чи може: так, існує, але вона не така, як ти думаєш? Всім хочеться вірити, що світ можна змінити, клацнувши пальцями». 

— Їх роблять ґноми, — відповіла вона, — Гадки не маю, як вони працюють. Втриматися на такій — от це справжня магія. 

Свавільна музика вщухла; чи то лишившись без роботи, чи — більш імовірно — тому, що швидко повернувшись до пабу, свавільні музики могли встигнути хильнути ще разок перш ніж він зачиниться. 

Пан Болячка звівся на ноги. 

— Гадаю, слід забрати цю дівчинку до нас, погоджуєшся? 

— Цю молоду жінку, — виправила Тіфані, схилившись над нею. 

— Що? 

— Молоду жінку, — сказала Тіфані, — Бодай на це вона заслуговує. І, гадаю, спочатку я її відведу деінде. Вона потребує більше допомоги, ніж я в змозі їй дати. Можеш десь добути мотузку? В мене на мітлі, звісно, є шкіряний пасок, але він буде закороткий. 

Тіфані почула, як нагорі, у сіннику, щось зашаруділо, і всміхнулася. На деяких друзів завжди можна покластися. 

Але пан Болячка був ошелешений. 

— Ти її кудись забираєш? 

— Недалеко. Це потрібно. Слухай, не хвилюйся. Нехай мама підготує запасне ліжко — я її скоро поверну. 

Батько заговорив на тон тихіше. 

— Це все вони, так? Вони досі за тобою всюди ходять? 

— Ну, — відповіла Тіфані, — вони кажуть, що не ходять, але ж ти знаєш, які вони брехунці, ці Нак Мак Фіґлі! 

День видався довгий, і не добрий; інакше вона б не була такою критичною до них; але — химерна річ! — з сіна їй ніхто не заперечив. На її подив, нестача фіґлів вибивала з рівноваги так само, як і їхній надлишок. 

А тоді, до її захвату, тоненький голосок проспівав: 

— Ха-ха-ха, цим разом ми її обійшли, ая, хлопці? Ми сиділи тихов, як мишов! Велика мала карга ніц не запідозрила! Хлопці? Хлопці? 

— Дурноверхий Вулі, я присягаюся, твоїх мізкув си не стане навіть, аби висякатися, — відповів схожий, але сердитий голос. — Яку частину «щоб всі си заткалися й ані слівця» ти не второпав? Трясця, анайто! 

Це останнє зауваження потонуло в загальному лементі. 

Пан Болячка дещо нервово зиркнув на крокви та присунувся ближче до доньки. 

— Ти знаєш, що твоя матір дуже за тебе хвилюється? Знаєш, вона ото нещодавно знову стала бабунею. Дуже пишається ними всіма. І тобою, звісно, теж пишається, — поспіхом додав він. — Але вся ця відьомська справа, ну, це не те, чого молодий чоловік шукає у своїй майбутній дружині. А тепер, коли ви з молодим Роландом вже не... 

Тіфані залагодила це. Залагодження — теж частина відьомства. Її батько мав такий нещасний вигляд, що вона зобразила життєрадісність і сказала: 

— На твоєму місці, тату, я би пішла додому і виспалася. Я з усім розберуся. О, і он там, виявляється, лежить моток мотузки, хоча, вона мені, певно, вже не знадобиться. 

Він явно відчув полегшення. Нак Мак Фіґлі змушували нервуватися, якщо мало з ними знайомий. Та, власне, якщо подумати про це — вони змушували нервуватися й тих, хто віддавна з ними знався; з’явившись у твоєму житті, фіґель радикально його змінював. 

— Ви були тут увесь цей час? — обурилася Тіфані, щойно її батько поквапився геть. 

З даху градом посипалися клапті соломи та цілі фіґлі. 

Проблема в тому, що сердитися на Нак Мак Фіґлів — це як сердитися на картон чи погоду; нічим не допоможе. Вона все одно спробувала, бо це вже стало їхньою традицією. 

— Пограбуйку! Ти обіцяв не шпигувати за мною! 

Пограб підняв долоню. 

— То й бо, то є так, звісно, але це типове недо розуміння, паннусю, ми-бо й не шпигували зовсім, адже так, хлопці? 

Блакитно-руда маса, що вкрила підлогу стодоли, здійняла хорову хвилю відвертої брехні та лжесвідчень. Хвиля вляглася, коли хористи побачили вираз її обличчя. 

— І чому це, Пограбуйку, ти вперто продовжуєш брехати, навіть коли тебе спіймали на гарячому? 

— Ну, та це просто, міс, — відповів Пограбуйко, який по суті був ватажком Нак Мак Фіґлів. — Зрештою, нащо брехать, коли ти ніц поганов не зрубив? Хай там як, теперка я до самих своїх глибин вражений, бо на моє ім’я си звели наклеп, — він широко всміхнувся. — Скіки разув таке було, щоб я збрехав, паннусю? 

— Сімсот п’ятдесят три, — відповіла Тіфані. — Щоразу, коли обіцяв не втручатися у мої справи. 

— Ну-у-у, — протягнув Пограбуйко, — ти ж і досі наша велика мала карга. 

— Незалежно від того, так це чи ні, — зарозуміло виголосила Тіфані, — але я тепер значно більш велика, і значно менш мала, ніж була колись. 

— І значно більш карга, — долинув веселий голос. Тіфані не треба було дивитися, щоб впізнати, хто говорить. Лише Дурноверхий Вулі вмів ляпнути так, щоб вляпатися по шию. Вона подивилася вниз, на його щасливе личко. А головне, йому завжди було невтямки, що ж саме він робить не так. 

Карга! Звучало так собі, але для Фіґлів будь-яка відьма — карга, навіть дуже молода. Вони нічого не хотіли цим сказати, ну, добре — скоріш за все нічого не хотіли цим сказати, хоча достеменно Тіфані не знала — бо іноді Пограбуйко підхихикував, коли це казав; втім, не їхня провина, що для тих, хто вищий за шість дюймів, слово позначало когось, хто причісується граблями та має зуби гірші, ніж у старої вівці. Коли тебе називають каргою, і тобі дев’ять років — це смішно. Вже не так весело, коли тобі майже шістнадцять, у тебе дуже кепський день, дуже сильний недосип і нагальна потреба прийняти ванну. 

Пограбуйко явно помітив цю реакцію, бо розвернувся до брата і сказав: 

— Згадай, брате мій, що є моменти, коли ти би краще запхав голову качці в дупу, ніж відкрив пельку? 

Дурноверхий Вулі понурив голову. 

— Вибачай, Пограбе. Ото щойно качки під руков не було. 

Ватажок Фіґлів опустив очі на дівчину на підлозі — та спала, дбайливо прикрита ковдрою — і раптом посерйознішав. 

— Якби ми були тут, коли таке си коїло, йому б це вийшло боком, правду кажу, — сказав Пограбуйко. 

— І дуже добре тоді, що вас тут не було, — сказала Тіфані. — Нам же не треба, щоб люди налетіли на Фіґелеву гору з лопатами, правда? Тримайтеся якомога далі від людисьок, чуєш? Ви змушуєте їх нервуватися. А коли люди нервуються, вони стають розлючені. Та якщо ви вже тут, зробіть щось корисне. Хочу, щоб ви переправили цю дівчинку до себе. 

— Ая, ми знаємо, — сказав Пограб. — Хіба ж не сама келда відправила нас сюди до тебе? 

— Вона знала про це? Джинні знала про це? 

— Мені звідки знати, — смикано відповів Пограб. Він завжди смикався, коли говорив про свою дружину, Тіфані було це добре відомо. Він був такий закоханий, аж нетямився, і від єдиної думки про те, що вона бодай брову насупить на нього, в бідолахи підгиналися коліна. Життя всіх інших фіґлів здебільшого оберталося довкола бійок, крадіжок та випивону, з невеличкими паузами на пошуки провізії, яку вони зазвичай теж крали, та прання, за яке вони зазвичай не бралися. Тим часом Пограбуйко, як чоловік келди, мусив ще робити Поясняння, а це для фіґля — страшна виправа.