Дріб’язко не зрозумів би натяку; Дріб’язко вийшов би з дому, весь такий на куражі. І трапилася би бійка, і хтось би вчинив дурницю, тобто ще більшу, ніж ту, що вчинив Дріб’язко. Про це дізнався би Барон, і хтось би втратив свій прожиток, тобто був би змушений покинути Крейдокрай і виїхати шукати роботи аж за десять миль звідси, і там почати нове життя серед чужих. 

Батько Тіфані мав гострі інстинкти, і за кілька хвилин, коли музика почала затухати, він тихо прочинив двері в стодолу. Вона знала, що він почувається трошки ніяково; адже він був шанованою людиною, але якось так вийшло, що зараз його донька мала поважніший статус. Відьма не слухає нічиїх наказів, і вона знала, що інші чоловіки дражнили його через це. 

Вона всміхнулася, і він сів на солому поруч із нею; свавільна музика тим часом не могла знайти, кого б побити, закидати камінням чи повісити. Пан Болячка і в найкращі часи не марнував слів. Він роззирнувся, і його погляд впав на маленький згорток із соломи й мішковини, який Тіфані поклала так, щоб дівчина не бачила. 

— Тож це правда — вона чекала на дитину? 

— Так, тату. 

Батько Тіфані втупився у порожній простір. 

— Краще б вони його не знайшли, — промовив він після пристойної паузи. 

— Так, — сказала Тіфані. 

— Дехто з хлопців думає, по ньому мотузка плаче. Звісно, ми б їх зупинили, раптом що, але розбрат у таких справах — погана річ. Це як отрута між односельців. 

— Так. 

Якийсь час вони просиділи мовчки. Тоді батько подивився на сплячу дівчину. 

— Що ти для неї зробила? — спитав він. 

— Все, що могла, — відповіла Тіфані. 

— І це твоє болезабирання — його теж? 

Вона зітхнула. 

— Так, але біль — це не все, що треба забрати. Мені треба позичити лопату, тату. Поховаю бідолашне маля в лісі, щоб ніхто не знав. 

Він відвернувся. 

— Якби ж то не ти за це бралася, Тіф. Тобі й шістнадцяти нема, а ти бігаєш по людях, нянькаєшся, перев’язуєш, і бозна ще яку роботу виконуєш. Я б хотів, щоб тобі не треба було возюкатися з усім цим. 

— Так, я знаю, — сказала Тіфані. 

— Чому? — знову спитав він. 

— Тому що інші люди цього не роблять, чи не хочуть, чи не можуть, ось чому. 

— Це ж не твоє діло, хіба ні? 

— Я вважаю це своїм ділом. Я — відьма. Ми всі так живемо. Те, що нікого більше не обходить, обходить мене, — швидко відповіла Тіфані. 

— Так, але ми всі думали, що ти вжикатимеш на мітлі й все таке, а не стригтимеш бабусенціям нігті на ногах. 

— Але люди не розуміють, коли що потрібно, — сказала Тіфані. — Не те щоб люди були погані, просто вони не думають. От стара пані Панчоха, приміром, у якої у світі нікого нема, крім кота й артриту. Люди часто підгодовували її, це правда, але ніхто не помічав, що її нігті на ногах так виросли, що проросли у взуття зсередини, і вона цілий рік не могла зняти черевиків! Люди тут про тебе не забудуть, якщо йдеться про їжу чи букет квітів на свята, та якщо справи починають кепсько пахнути — їх не докличешся. Відьми таке помічають. Так, певне вжикання теж трапляється, це правда, але воно здебільшого для того, щоб швидко дістатися до джерела запаху. 

Батько похитав головою. 

— Тобі подобається таке життя? 

— Так. 

— Чому?

Тут Тіфані довелося замислитися, і доки вона думала, погляд батька прикипів до її обличчя. 

— Ну, пам’ятаєш, тату, як Бабуня Болячка завжди казала: «Нагодуй голодного, вдягни голого і говори за тих, хто не має власного голосу»? Так ось, гадаю, вона мала на увазі також і «Підбери для того, хто не може нахилитися, подай тому, хто не може дотягнутися, підітри тому, хто не може розвернутися», тобі так не здається? І коли видається добрий день, він сповна віддячує за всі погані, — на якусь коротку мить ти ніби чуєш шурхіт метеликів, — сказала Тіфані. — Я не знаю, як ще це пояснити. 

Батько, здається, водночас пишався і нетямився. 

— І ти вважаєш, що воно того варте, так? 

— Так, тату! 

— Тоді я тобою пишаюся, джиґґітко; в тебе справжня чоловіча робота! 

Він назвав її домашнім прізвиськом, яке знали тільки рідні, тож вона чемно його поцілувала, і не стала говорити, що навряд чи йому колись трапиться чоловік, який може робити те, що робить вона. 

— Що ви робитимете щодо Дріб’язків? — поцікавилася вона. 

— Твоя мамця і я, ми прихистимо пані Дріб’язко та її дочку, а ще... — пан Болячка затнувся і якось дивно покосував на Тіфані, так, наче вона його лякала. — Все непросто, дівчинко моя. Сет Дріб’язко колись був нормальним, коли був молодим хлопцем. Не найрозумніше поросятко у свиноматки, цього я не кажу, але по-своєму нормальний. От його батько, той був справді скажений; ну тобто, тоді були суворі часи, і за непослух легко було отримати у вухо, але Сетів батько, той мав товстий шкіряний ремінь із двома пряжками, і він давав Сетові гарячих просто за неправильний погляд. Без жартів. Завжди казав, що навчить його життю. 

— Що ж, здається, навчив, — сказала Тіфані, але її тато підняв руку. 

— А ще й Моллі, — провадив він. — Не можна сказати, щоб Моллі та Сет були створені одне для одного, бо, по правді, жоден з них не був створений для когось, та, гадаю, вони були по-своєму щасливі. Сет був чабаном, іноді виганяв отари аж до великого міста. Для такої роботи не треба довго вчитися, і, можливо, декотрі вівці метикували швидше за нього, але він робив потрібну справу, отримував платню, і ніхто про нього поганого слова не казав. От тільки через цю його роботу Моллі тижнями лишалася сама, і... — тут батько Тіфані якось ніяково стих. 

— Я знаю, що ти мені зараз скажеш, — Тіфані спробувала його порятувати, але він старанно не звернув на це уваги. 

— Не те щоб вона була погана дівчина, — сказав він. — Просто вона так насправді й не зрозуміла, про що вся ця справа, і ніхто їй не пояснив, а селом постійно проїжджали різні чужинці та подорожні. Деякі з них — нічогенькі хлопи. 

Тіфані стало його жаль — він сидів перед нею, весь такий зіщулений і зніяковілий, і розповідав своїй маленькій дівчинці те, що його маленькій дівчинці знати не слід. 

Тож вона нахилилася і ще раз поцілувала його в щоку. 

— Я знаю, тату, я справді знаю. Ембер же насправді не його донька, так? 

— Ну, хіба я таке казав? Може, і його, — незграбно відказав батько. 

І в цьому вся сіль, чи не так? Подумала Тіфані. Може, якби Сет Дріб’язко знав, так воно чи інак, він зміг би прийняти це. Може. Ніхто не знає. 

Але він не знав, і в якісь дні йому здавалося, що він знає, а в деякі інші він припускав найгірше. А в таких чоловіків, як Дріб’язко, непризвичаєних до мислення, темні думки гуляють в голові, доки не заморочать їм мізки остаточно. А коли мозок припиняє думати, його роботу бере на себе кулак. 

Батько спостерігав за нею дуже уважно. 

— Ти знаєш про такі речі? — спитав він. 

— У нас це називається «обхід». Кожна відьма робить обхід. Прошу, спробуй зрозуміти мене, тату. Я бачила деякі жахливі речі, а деякі з них — тим жахливіші, що вони, ну, звичайні. Всі ці секрети та секретики за зачиненими дверима, тату. І хороші, і огидні, про які я тобі не розповідатиму. Це частина відьомства! З часом виробляєш нюх на таке. 

— Ну, знаєш, у всіх життя — не мед... — почав батько. — Були часи, коли... 

— Жила собі одна стара жінка біля Скиба, — урвала його Тіфані. — Вона померла у своєму ліжку. Нічого поганого в цьому нема: в неї просто закінчилося життя, та й по всьому. Вона пролежала в цьому ліжку два місяці, перш ніж хтось запідозрив, що щось не так. Вони там, в Скибі, трохи дивні. А найгірше те, що її коти не могли вибратися назовні, тож почали їсти її; тобто, вона від котів шаленіла, тож, певно, не мала б нічого проти, але одна кішка народила кошенят у неї в ліжку. Просто в тому ліжку. Непросто було прилаштувати тих кошенят, бо історія розлетілася дуже швидко. А такі ж гарні були кошенята, з блакитними оченятами. 

— Тойво, — почав батько, — Коли ти кажеш, «у неї в ліжку», ти маєш на увазі...