— Я сподіваюся, мамцю, — сказала Тіфані. — Але в цієї дівчинки дуже сильна воля, тож, мам, якщо чесно, все що в моїх силах — це старатися з усіх сил. 

* * *

Пізніше тієї ночі Тіфані, дрімаючи на своєму старезному ліжку, крізь сон чула, як в кімнаті під спальнею дуже тихо розмовляють батьки. І, хоча відьми, ясно, не плачуть, відчувала до цього потужний потяг. 

Тіфані сердилась на себе за те, що проспала. Мамі навіть довелося принести їй горнятко чаю в ліжко. Втім, келда мала рацію. Вона останнім часом недосипала, тож старезне, але таке затишне ліжко просто захопило її в полон. 

Хай там як, могло бути й гірше, сказала вона собі, коли вони вирушили. Наприклад, на мітлі могли завестися змії. Фіґлі були тільки раді, як це сформулював Пограбуйко, «відчути вітер у себе під кілтами». Фіґлі, мабуть, кращі за змій, але це неточно. Вони вичворяли всяке, наприклад, бігли з одного краю держка на інший, щоб подивитися, над чим таким цікавим пролітає мітла, а раз вона глянула через плече і побачила, як десяток їх звисає з держака; чи, якщо бути точним — один з них звисає з держака, інший — з його стоп, а тоді наступний — з йогоі так далі, аж до останнього фіґля. Вони веселилися, дзвінко реготали, а їхні кілти майоріли на вітрі. Певно, викид адреналіну був вартий небезпеки й браку краєвиду, чи принаймні, такого краєвиду, який хтось би захотів розглядати добровільно. 

Один чи двоє навіть взяли та й випустили щетину мітли і поплили у повітрі, назад і вниз. Вони махали руками до своїх братів, кричали Гей-гей!і загалом ставились до цього, як до забави. Вдарившись об землю, фіґлі, як правило, відскакують; іноді — трохи її пошкодивши. Тіфані не хвилювалася за їхній зворотний шлях; без сумніву, численні небезпечні істоти радо вистрибнуть зі сховку на маленького чоловічка, та, доки він дійде додому, їхня кількість значно зменшиться. По правді, за їхніми стандартами, фіґлі були під час польоту дуже чемні, і навіть мітлу не підпалили, аж доки не відлетіли від міста миль на двадцять — інцидент, що його провістив Дурноверхий Вулі своїм тихесеньким «йой», після якого фіґлі спробували приховати факт підпалу, затуливши охоплену вогнем щетину собою. 

— Ти знову підпалив мітлу, зізнавайся, Вулі, — твердо констатувала Тіфані. — Нагадай, чому ми навчилися минулого разу? Є серйозна причина, чому ми не розпалюємо вогнища на мітлі. 

Мітла затрусилася, коли Дурноверхий Вулі з братчиками спробували затоптати полум’я. Тіфані почала роздивлятися ландшафт внизу в пошуку чогось м’якого, і бажано мокрого — для приземлення. 

Однак сердитися на Вулі не мало жодного сенсу; він жив у власному Вулі-світі. Треба було мислити як він — тобто по діагоналі. 

— Я тут подумала, Дурноверхий Вулі, — сказала вона, коли мітла почала недобре підгрюкувати, — чи зможемо ми разом встановити, чому моя мітла горить? Гадаєш, це може бути якось пов’язано з сірником у тебе в руці? 

Фіґель витріщився на сірник так, наче вперше в житті побачив таку штукенцію, тоді сховав його за спину і втупився собі під ноги, що, з урахуванням обставин, скидалося на сміливий жест. 

— Звідки мені знати, панно. 

— Розумієш, — провадила Тіфані під виття вітру, — щетинок тепер замало, тому я не можу нормально кермувати, тож ми втрачаємо висоту і при цьому, як це не прикро, досі рухаємось доволі швидко. Можливо, ти підкажеш мені, як розв’язати цю заморочку, га, Вулі? 

Дурноверхий Вулі запхав мізинець собі у вухо і покрутив його там, наче копирсався у власних мізках. Тоді просяяв обличчям. 

— А може б нам приземлитися, панно? 

Тіфані зітхнула. 

— Я б хотіла, Дурноверхий Вулі, але, бач, ми летимо доволі швидко, а земля — ні. За таких обставин може статися хіба так звана «мітлотроща». 

— Я не пропонував, шоб ви си землили на землю, панно, — заперечив Вулі. Він тицьнув пальцем і додав: — Я лише пропонував, щоб ви могли би си землитися на онтеє. 

Тіфані продовжила лінію його вказівного перста. Під ними звивалася довга біла дорога, а на ній, трохи попереду, щось довгасте їхало майже так само швидко, як їхня мітла. Тіфані пильно роздивилася, послухала, як її мозок робить обрахунки, а тоді сказала: 

— Нам все одно треба буде трохи скинути швидкість. 

І ось таким робом оповита курявою мітла, на борту якої була одна нажахана відьма і десь два десятки Нак Мак Фіґлів, що виставили вперед свої кілти, аби сповільнити їхній рух, приземлилася на дах поштового експреса Ланкр — Анк-Морпорк. 

Поштова карета, як виявилося, була обладнана хорошими ресорами, а водій швидко дав раду з наляканими кіньми. Запала тиша: білий пил осідав назад на дорогу, а він спустився зі свого місця. Це був кремезний чоловік, що трохи кривився на кожному кроці. В одній руці він тримав напівз’їдений сендвіч із сиром, а в другій — поважний шматок свинцевої арматури. Він потягнув носом. 

— Мені доведеться доповісти керівникові. Пошкодження фарби, бачите? Треба робити звіт, коли є пошкодження фарби. Ненавиджу звіти, мені слова ніколи не давалися легко. Мушу, однак, це робити, як є пошкодження фарби. 

Сендвіч і, головне, свинцева труба зникли в глибинах просторого плаща, і Тіфані була вражена тим, яка вона з того щаслива. 

— Мені справді дуже шкода, — сказала вона, доки чоловік допомагав їй спуститися з даху карети. 

— Це не моя ініціатива, ви ж розумієте, але це фарба. Я їм кажу, дивіться, он тролі, ґноми, кажу, так, ви ж знаєте, як вони їздять, із заплющеними очима, бо їм сонце не подобається. 

Тіфані сиділа нерухомо, доки він оглядав пошкодження, а тоді звів погляд на неї та помітив гостроверхий капелюх. 

— О, — безвиразно констатував він. — Відьма. Все колись трапляється вперше, гадаю. Ви знаєте, що я тут перевожу, пані? 

«Який варіант найгірший?» — подумала Тіфані. 

— Яйця? — припустила вона. 

— Ха, — сказав чоловік. — Не з нашим щастям. Тут дзеркала, пані. Точніше, одне дзеркало. І не пласке, а куля, як мені сказали. Вона щільно, надійно запакована, чи принаймні так вони думають, хіба що на неї якимось дивом щось із неба гепнеться. 

Він говорив не сердито, а радше виснажено, наче ніколи не сподівався від світу нічого хорошого. 

— Цю кулю виготовили ґноми, — додав він. — Кажуть, вона коштує одну тисячу анк-морпоркських доларів, і знаєте, для чого вона? Щоб підвісити її в танцювальній залі в місті — вони там будуть танцювать вальси, про які така вихована юна панна, як ви, певно й не чула, адже в газеті пишуть, вони призводять до розпусти, шур та мур. 

— Та ви що! — сказала Тіфані, бо їй здалося, що він цього від неї очікує. 

— Ну, гадаю, варто мені оцінити пошкодження, — сказав водій, натужно відчинивши двері позаду карети. Більшість місця всередині займала велика коробка. 

— Вона напхом напхана соломою, — сказав він. — Допоможете мені її спустити? Якщо задзвенить — значить, в нас обох неприємності. 

Коробка виявилася неочікувано легкою. Навіть так, вони опускали її на дорогу дуже обережно; тоді візник пошарудів всередині та видобув із солом’яних глибин дзеркальну кулю. Він підніс її в руці, наче це якийсь рідкісний коштовний камінь, і було таки схоже. Вона наповнювала світ блискучим світлом, що бив в очі та пускав околицею сяйливі промінці. 

В якийсь момент чоловік скрикнув від болю і впустив кулю, а вона розбилася на мільйон друзок, на мить заповнивши небо мільйонами віддзеркалень Тіфані. Сам він скрутився навпіл, осів на дорогу, здійнявши ще більше білої пилюки, і тільки скавулів, коли довкола нього падало бите скло. 

Трохи менш ніж за мить чоловік на землі опинився в тісному кільці фіґлів, озброєних до решток своїх зубів — клейморами, ще клейморами, ломаками, сокирами, кийками та щонайменше ще одним клеймором. Тіфані поняття не мала, звідки вони вистрибнули; фіґель міг сховатися навіть за волосинкою.