— Ви б не хотіли десь перебути та трохи відпочити від пана Дріб’язка? — запропонувала Тіфані. 

Жінка, бліда, як слимак, і худюща, як мітла, була скандалізована: 

— О ні, як можна! — роззявила вона рота. — Що він без мене робитиме! 

А тоді... тоді все пішло шкереберть, чи, точніше, ще більш шкереберть, ніж воно йшло вже до того. Починалося все як невинна послуга, адже ця жінка була така пригнічена. 

— Ну, щонайменше, я можу прибрати у вас на кухні, — життєрадісно оголосила Тіфані. І все було б нічого, якби вона просто схопила мітлу і стала до роботи, але ж ні, вона чомусь задрала обличчя до сірої, вкритої павутинням стелі й сказала: 

— Гаразд, я знаю, що ви тут, ви завжди за мною ходите, тож принесіть користь і вичистіть цю кухню як слід! 

Кілька секунд нічого не відбувалося, а потім вона почула, бо очікувала почути, як з-за крокв долинають приглушені голоси. 

— Ти це чув? Вона знаʼ, шо ми тутай! Як тіки вона си завжди здогадує? 

Трохи інший фіґльський голос відповів: 

— Бо ми завше за нею ходимо, дурисько ти таке! 

— Ая, знамо що так, але я си питаю, чи ж ми не обіцяли чесно-пречесно не ходити за нею більше? 

— Ая, урочисто заприсяглися. 

— Ото ж бо й воно, тож я дещо засмучений, що велика відьмонька не зважа на урочисту обіцянку. Саму дрібочку образливо. 

— Але ж ми порушили урочисту присягу; ми, фіґлі, завжди їх порушуємо. 

А тоді вступив третій голос: 

— Дивітьсі хутчій, паскудятки такі, тупання ногов! 

На нечепурну кухоньку зійшов циклон[16]. Пінява вода закрутилася довкола черевиків Тіфані, які й правда почали вже підтупцювати. Казали, що ніхто не здатний насвинячити швидше, ніж купка фіґлів, але, як це не дивно, прибирати вони вміли так само добре, і навіть без допомоги пташок та інших лісових звіряток. 

Умивальник вмить звільнився, а тоді знову заповнився — мильною водою. Дерев’яні тарілки та бляшані кухлі завжикали в повітрі, а в каміні запалахкотів вогонь. З деренчливим та-ра-рах матеріалізувалися у дровітні дрова. Відтак події набрали темпу, і в стіну у Тіфані над вухом втелющилася виделка. Пара здіймалася, як вранішній туман, а з неї долітали химерні звуки; в раптово чисте вікно полилося сонячне світло, і кімната розквітчалася веселками; мітла ковзнула повз, штовхаючи перед собою рештки води; закипів чайник; на столі з’явилася ваза з квітами — щоправда, деякі опинилися догори дриґом; і ось вже в кімнаті стало чисто і свіжо, а запах прогнилої картоплі кудись зник. 

Тіфані подивилася на стелю. За неї всіма чотирма вчепився кіт. Вона відчула на собі його погляд. Навіть відьму може перевитріщати кішка, коли вона заморочена аж по саму маківку, а ця маківка рятується на стелі. 

Зрештою Тіфані встановила, де пані Дріб’язко — бідаха ховалася під столом, закривши голову руками. Коли вдалося переконати її вилізти звідти, присісти на чистий стілець і взяти в руки навдивовижу чисте горнятко з чаєм, вона дуже швидко погодилася, що стало значно краще, хоча пізніше Тіфані не могла не визнати, що жінка погодилася б абсолютно з усім, аби тільки вивести Тіфані за поріг. 

Ну що ж, не надто успішний візит, та принаймні в хаті стало значно чистіше, і пані Дріб’язко точно буде вдячна, коли трохи все обдумає. Рик і гуп, який донісся до Тіфані на виході з занехаяного садка, певно, спричинив кіт, від’єднавшись від стелі. 

На півдорозі на ферму, з мітлою на плечі, вона подумала вголос: 

— Можливо, це було дещо не розумно. 

— Та не хіпешисі, — відповів голос. — Якби трохи часу, ми б ще хліба спекли. 

Тіфані подивилася вниз, де Пограбуйко і ще пів дюжини його родичів, знаних як Нак Мак Фіґлі, або людці, або, подеколи, Відповідачі та Обвинувачені, особи в поліційному розшуку, або, час від часу «отой, другий зліва, присягаюся, це був він». 

— Ви й досі за мною ходите! — поскаржилася вона. — Постійно обіцяєте не ходити, та постійно ходите! 

— Так, але врахуй гузь, що його на нас покладено. Ти — карга на пагорбах, і нам мус буди завше готові і захищати тя, і допомагати ті, хай що ти кажеш, — рішуче заперечив Пограбуйко. Швидке трусіння головами серед решти фіґлів спричинило короткочасні опади; опади складалися з недогризків олівців, щурячих зубів, вчорашньої вечері, цікавих камінців з дірочками, жуків, перспективних згустків шмарклів, збережених для подальшого неквапливого огляду, а також равликів. 

— Слухайте, — сказала Тіфані, — не можна насильно допомагати людям, хочуть вони цього чи ні! 

Пограбуйко пошкрябав потилицю, поклав назад равлика, який звідти випав, і спитав: 

— Чому ні, пані? Ти так робиш. 

— Не роблю! — гучно відказала вона, але її серце тут таки прохромила стріла. «Хіба я була добра до пані Дріб’язко?» — спитала вона себе. Так, це правда, що в жінки, здається, мізки й повадки миші, та хай який брудний, хай який смердючий той будинок — це її будинок, а тут увірвалася Тіфані з купою, за браком іншого слова, Нак Мак Фіґлів, і все там поставила догори дриґом, хай навіть раніше воно там все взагалі казна-як стояло. «Я була груба, і зверхня, і самовдоволена. Мама впоралася б з цим краще. Та що там, певно, будь-яка інша жінка в селі впоралася б з цим краще, але я — відьма, тож я вломилася до неї й наламала дров, і перелякала її до втрати свідомості. Я, дівча у гостроверхому капелюсі». 

І ще одну річ усвідомила про себе Тіфані — якщо вона не приляже дуже і дуже скоро, то просто звалиться. Келда мала рацію; вона не пам’ятала, коли востаннє спала у нормальному ліжку, а одне таке чекало на неї на фермі. До того ж, раптом почулася винною Тіфані, вона і досі не повідомила власним батькам, що Ембер Дріб’язко знову у фіґлів... 

«Завжди є дещо, — подумала вона, — а тоді ще дещо на додачу до дечого, і нема їм кінця. Не диво, що відьми користали з мітел. На ногах таке просто неможливо витягнути». 

* * *

Мама поралася коло брата, Погіршая — хтось поставив йому синець під оком. 

— Він бився з великими хлопцями, — поскаржилася мати. — Отримав в око, так було, Погіршаю? 

— Так, але я таки буцнув Біллі Говорило по горіхах. 

Тіфані спробувала проковтнути позіхання. 

— Через що ти бився, Гіршайку? Я думала, ти маєш більше глузду. 

— Вони казали, що ти відьма, Тіф, — пояснив Погіршай. Мати Тіфані повернулася до неї з якимось дивним виразом на лиці. 

— Ну, так, я відьма, — сказала Тіфані. — Це моя робота. 

— Так, але я сумніваюся, що ти робиш таке, що вони кажуть, нібито ти робиш, — уперся брат. 

Тіфані зазирнула мамі в очі. 

— Якісь погані речі? — спитала вона. 

— Ха! Це м’яко сказано, — сказав Погіршай. Його сорочка була вся в шмарклях і в крові там, де обидві рідини скрапували йому з носа. 

— Погіршаю, іди до себе нагору, — наказала пані Болячка; навіть бабуня Дощевіск, подумала Тіфані, не досягла б такого блискавичного виконання свого наказу. І не проказала б його аж настільки зловісно — на випадок невиконання. 

Коли черевики хлопчика неохоче зникли за рогом сходів, мама Тіфані повернулась до наймолодшої доньки, схрестила руки на грудях і сказала: 

— Це не перший раз, коли він так б’ється. 

— Це все через ті книжки з картинками, — сказала Тіфані. — Я намагаюся навчити людей, що відьми — це зовсім не схиблені старі, які накладають на людей закляття направо і наліво. 

— Коли твій батько повернеться, я відправлю його перекинутись слівцем з батьком Біллі, — сказала мама. — Біллі на цілий фут вищий за Погіршая, але твій батько... він на цілих два фути вищий за батька Біллі. Бійки не буде. Ти ж знаєш свого тата. Він дуже спокійний, татко твій. Ніколи не бачила, щоб він вдарив когось більше ніж зо два рази — в цьому не виникає потреби. Він заспокоїть людей. Вони заспокояться, куди вони дінуться. Але щось негаразд, Тіф. Ми тобою дуже пишаємося, ти ж знаєш, і тим, що ти робиш, і взагалі, але людям це чомусь не до смаку. Вони верзуть якусь нісенітницю. І сири стали погано продаватися. А всі знають, що в сирах ти найкраща. А тепер ще Ембер Дріб’язко. Гадаєш, це правильно, щоб вона бігала з... з цими?