У штабі Варти тривала зміна охорони. Хтось зайшов і сором’язливо простягнув пані Пруст великий таріль з ковбасами та соліннями, а ще пляшку вина і дві склянки. Нервово покосувавши на Тіфані, вартовий щось прошепотів пані Пруст у вухо; та одним плавним рухом дістала з кишені невеличкий пакунок і запхала йому в руку. Тоді повернулася до Тіфані й знову вмостилася на соломі. 

— Я так бачу, він був такий ласкавий розкоркувати пляшку, щоб вино подихало, — сказала вона і додала, помітивши, як Тіфані на неї дивиться, — молодший констебль Гопкінс має невеличку проблемку, і не хотів би, щоб про неї довідалася його мамця; а я готую йому доволі помічну мазь. Безоплатно, звісно. Рука руку миє, хоча, у випадку з юним Гопкінсом, я щиро сподіваюся, що він спочатку її як слід дезінфікує. 

Тіфані ніколи раніше не куштувала вина; вдома зазвичай випивали маленький кухоль пива чи сидру — там містилось якраз достатньо алкоголю, щоб повбивати гидотних невидимих кусюк, але недостатньо, щоб потягнуло на справді великі дурощі. 

— Ну, — сказала вона, — ніколи б не подумала, що в тюрмі все так влаштовано! 

— В тюрмі? Дівчинко моя, я ж тобі казала, що це не тюрма! Якщо хочеш дізнатися, як це в тюрмі — завітай до Танті! Отам справді похмуре місце! А тут вартові не точать зуби на твій харч — і вже точно не в тебе на очах, і абсолютно точно — не на мій. В Танті закон суворий; люди воліють вважати, що хай кого туди посади, цей хтось потім двічі подумає, перш ніж скоїти щось, через що його туди посадять знову. Зараз там трохи навели лад, і вже не всі звідти повертаються у сосновій коробці, але стіни там і досі волають до всіх, хто чує. Я — чую, — вона клацнула табакеркою. — Але ще гірше за крики — спів канарок у крилі «Д», куди саджають тих, кого не наважуються повісити. Вони запроторюють кожного такого в окремій крихітній кімнатці, а за товариство лишають йому канарку, — на цьому пані Пруст знову вдихнула так швидко, і так багато свого порошку, що Тіфані здивувалася, як тільки він не поліз у неї з вух. 

Клацнула, закрившись, коробочка. 

— Оті в’язні, зауваж, вони не звичайні тобі вбивці — ні, це ті, хто вбивав людей для розваги, чи заради бога, чи знічев’я, чи — бо день не задався. Вони коїли речі, гірші за вбивство як таке, але вбивством справа завжди закінчувалась. Бачу, ти навіть не скуштувала яловичину?.. Ну, якщо ти впевнена... — пані Пруст підчепила на ніж чималий кусень стейка в маринаді та продовжила розповідь: 

— Смішно, але всі ці жорстокі чоловіки доглядали за своїми канарками, і гірко плакали, коли ті помирали. Наглядачі раніше казали, що це якийсь трюк, що в них від цього волосся дибки стає, але я не така впевнена. Я колись виконувала доручення для доглядачів, і от я дивилася на ті важкі двері, і слухала пташиний спів, і питала себе, в чому різниця між хорошою людиною, і настільки поганою, що жоден кат у місті — навіть мій тато, який міг перевести в’язня з камери до могили за сім і чверть секунди — не наважиться накинути йому мотузку на шию — раптом він втече з пекла і повернеться задля помсти. — Ось тобі життя у великому місті, дівчинко моя; це тобі не суцільні квіточки на галявинці, як у вас там на селі. 

Тіфані й так була не в захваті, що її знову величають дівчинкою, але це було значно гірше. 

— Квіточки? — сказала вона. — Квіточками й не пахло, коли я ото нещодавно мусила виймати з петлі повішеного, — тут їй довелося розповісти пані Пруст все про пана Дріб’язка та Ембер. І про букет з кропиви. 

— І твій тато розповів тобі про ті побиття? — спитала пані Пруст. — Рано чи пізно, все зводиться до душі. 

Їжа була смачна, а вино — на диво міцне. Та й сіно виявилося чистішим, ніж можна було очікувати. Закінчувався довгий день наприкінці цілої вервечки довгих днів. 

— Будь ласка, — сказала Тіфані, — ми можемо трохи поспати? Мій батько завжди каже, що зранку речі мають кращий вигляд. 

Пані Пруст помовчала. 

— Обдумавши це, — сказала вона, — гадаю, твій батько виявиться неправий. 

Тіфані дозволила хмарі втоми огорнути себе. Їй снилися канарки, які співають у темряві. Можливо, це була лише гра уяви, та їй здалося, що на мить вона прокинулася і побачила стару пані, яка на неї дивиться. І це була точно не пані Пруст, що страшенно хропіла. Постать затрималася на мить і зникла. Тіфані згадала: світ повниться передвісниками, тож слід обирати ті, що тобі подобаються. 

Тіфані розбудив скрип дверей до камери. Вона сіла і роззирнулася. Пані Пруст і досі спала, хропучи так, що ніс тремтів. Поправка: видавалося, що пані Пруст і досі спить. Тіфані відчувала до неї обережну приязнь, та чи можна було їй довіряти? Іноді стара пані майже... читала її свідомість. 

— Я не читаю нічию свідомість, — пані Пруст повернулася набік. 

— Пані Пруст! 

Пані Пруст сіла та заходилася струшувати з сукні солому. 

— Я не читаю свідомості, — сказала вона, змахнувши на підлогу чергову соломинку. — Я й правда маю гострі здібності, але не надприродні — я просто відшліфувала їх до крайності, і не забувай про це, будь ласка. Небо свідок, я сподіваюся на гарячий сніданок. 

— Нема проблемов — хочте, ми вам принесемо? 

Вони подивилися вгору і побачили фіґлів, що повсідалися на балці в них над головою і весело метляли ногами в повітрі. 

Тіфані зітхнула. 

— Якби я спитала, що ви витворяли минулої ночі, ви б мені збрехали? 

— В жодному разі, присягаюся нашою честю, — Пограбуйко поклав долоню собі туди, де підозрював серце. 

— Звучить вичерпно, — пані Пруст тим часом підвелася. 

Тіфані похитала головою і знову зітхнула. 

— Ні, не все так просто. 

Вона підняла обличчя до балки та сказала: 

— Пограбуйку, чи була правдивою та відповідь, яку ти мені щойно дав? Я питаю тебе, як карга пагорбів. 

— Ая. 

— А ця? 

— Ая. 

— А ось ця? 

— Ая. 

— І ось ця? 

— Йой... ну, може, ця була на саму дрібочку брехня, ну знаєш, майже і не брехня; просто є щось, що тобі було б краще не знати. 

Тіфані повернулася до пані Пруст; та широко всміхалася. 

— Нак Мак Фіґлі вважають, що правда настільки цінна, що нею не слід розкидатися на всі боки, — вибачливо пояснила Тіфані. 

— О, такі люди мені до душі, — схвалила пані Пруст, але швидко виправилася. — Були б до душі, якби я її мала. 

Почувся тупіт важких чобіт, що дуже швидко наближався, і скоро виявилося, що важкі чоботи належать високому худорлявому вартовому; він ввічливо приклав долоню до шолома перед пані Пруст і кивнув Тіфані. 

— Доброго ранку, пані! Моє ім’я констебль Пікша, і мені наказано передати вам, що вас звільнено із попередженням, — оголосив він. — Однак мушу сказати, що наскільки я можу судити, ніхто достеменно не знає, про що вас слід попередити, тож, на вашому місці, я би вважав себе в ситуації попереджання, так би мовити, в загальний неспецифічний спосіб, і сподівано винесли з цієї ситуації певний урок, не те щоб я хотів, звісно, когось образити, — він закашлявся і продовжив, зацьковано зиркнувши на пані Пруст. — А ще командор Ваймз окремо просив мене наголосити, що особи, колективно відомі як Нак Мак Фіґлі мусять покинути місто до заходу сонця. 

З-під даху посипався водоспад скарг; фіґлі, на думку Тіфані, вражено обурювалися так само першокласно, як напивалися чи крали: 

— Ану, ти б не ліз на нас, якби ми були троха більшов! 

— Це були не мов! Велике хлопчисько то зробилов і дало дралов! 

— Мене там не булов! Моʼ їх спитать! І їх там теж не булов! 

І інші виправдовування такого ж роду, ну ви знаєте. 

Тіфані заходилася бемцати бляшаною тарілкою об ґрати, доки фіґлі не замовкли. Тоді сказала: 

— Я дуже перепрошую, констеблю Пікшо. Не сумніваюся, їм дуже шкода щодо пабу... — почала вона, але він замахав рукою.