Вона взяла дрібку брунатного порошку, сипонула його на тильний бік долоні й вдихнула з таким звуком, наче ревнув стартер. Прокашлялася, блимнула очима пару разів і сказала: 

— Ну так, звісно, коричневі шмарклі не всім до вподоби, та, мабуть, вони гарно доповнюють загальний лиховідьомський образ. Хай там як, гадаю, нам скоро запропонують обід. 

— Вони нас годуватимуть? — здивувалася Тіфані. 

— Ну так, вони порядні люди, хоча, як на мене, вино останнього разу підкачало, — сказала пані Пруст. 

— Але ж ми в тюрмі. 

— Ні, люба, ми — в поліційній камері. І, хоча ніхто не каже цього вголос, та ми тут для власної ж безпеки. Розумієш, ми зачинені всередині від тих, хто зовні, і хоча поліціянти подеколи поводяться як бовдури, та попри все, вони розумні. Вони знають, що людям потрібні відьми; їм потрібен хтось без офіційної посади, хто б розумів, що правильне, а що — хибне, і коли правильне — це хибне, і коли хибне — правильне. Світу потрібні люди, які працюють на межі. Люди, які можуть дати ради з нерівностями та незручностями. З маленькими проблемками. Зрештою, майже всі ми — люди. Майже постійно. І майже кожної повні капітанка Анґва приходить по свої ліки проти лаподерматиту. 

На світло знову вийшла табакерка. 

За якийсь час Тіфані зауважила: 

— На лаподерматит хворіють собаки. 

— І перевертні, — додала пані Пруст. 

— Он як. Мені одразу здалося, що вона якась дивна. 

— Зауваж, вона все тримає під контролем, — сказала пані Пруст. — Орендує квартиру разом із капітаном Морквою і нікого не кусає — хоча, якщо подумати, вона цілком імовірно кусає капітана Моркву, та менше знаєш — краще спиш, погодься. Іноді законне і правильне — це не одне й те саме, подеколи треба відьму, щоб розрізнити. Чи копа, якщо маєте під рукою правильного копа. Розумні люди це знають. Дурні — ні. Справжня халепа полягає в тому, що дурні люди іноді ох які розумні трапляються. І, до речі, юна панно, ваші буйні друзенятки втекли. 

— Так, — сказала Тіфані. — Я знаю. 

— Який сором, ще й після того, як урочисто пообіцяли Варті лишитися? — пані Пруст явно дуже залежало зберегти репутацію ущипливої. 

Тіфані прочистила горло. 

— Ну, — протягнула вона, — гадаю, Пограбуйко би вам відповів, що бувають часи, щоб дотримуватися обіцянок, і часи, щоб їх порушувати, і треба фіґля, щоб їх розрізнити. 

Пані Пруст широко всміхнулася. 

— Ви тримаєтеся вже майже як міська, панно Тіфані Болячко. 

* * *

Якщо ви хочете охороняти щось, що не потребує охорони — можливо, тому що ніхто при здоровому глузді не захоче це щось красти — то вам потрібна така (за браком іншого слова, а також беззаперечних біологічних свідчень на користь протилежного) людина, як ото капрал Ноббс з міської варти. І ось він стоїть посеред темної й досі крупкої після пожежі руїни «Королівської голови» та курить огидну сигарету, тобто цмулить недопалки попередньо викурених сигарет, наново загорнуті у свіжий сигаретний папір; огидна суміш подеколи випускає подобу димку. 

Він абсолютно не помітив руку, яка зняла з нього шолом, і майже не зафіксував експертний удар в голову, і вже точно не відчув, як мозолисті рученята, вклавши його несвідоме тіло на землю, повернули шолом на місце. 

— Добре, — хрипло прошепотів Пограбуйко, озираючись довкола почорнілого дерев’яччя. — Отже, часу маʼмо небагацько, тож... 

— Ти диви, я так і знав, що ви, паскудятки, повернетеся — варто тільки почекати, — пролунав голос із темряви — «Як вертається пес до своєї блювотини, а глупак — до своєї глупоти, так злочинець повертається до місця злочину». 

Вартовий, відомий як Скажений Малолюдець Артур, запалив сірник, що в руці фіґля цілком годився на смолоскип. З тихим дзень щось, що на руці фіґля було щитом, а для людини-поліціянта — значком, впало на підлогу перед ним. 

— Аби вам, дурням, показат, що я не на службов, яснов? Не моʼ буць поліціянтом без значков, адже так? Я тіко хтів си подивити, чом ви, волоцюги, говорите вельми красиво, як ото я, коли я-то аж ніяк не фіґель. 

Фіґлі подивилися на Пограбуйка. Пограбуйко знизав плечима і спитав: 

— А хто ти в біса такий є тоді? 

Скажений Малолюдець Артур провів долонею по волоссю, і нічого звідти не випало. 

— Ну, моя мамичка з неньом ми казали були, що я гном, як і вони... 

Він замовк, бо фіґлі весело реготали, ухали та ляпали себе долонями по колінах — заняття, яке могло в них тривати доволі довго. 

Скажений Малолюдець Артур трохи поспостерігав, перш ніж заволати: 

— Не бачу нічого смішного! 

— Ти сам був си чув? — спитав Пограбуйко, витираючи сльози. — Балакаєш фіґельською, то є точно! Цього тобі твуї мамця і ненько не казали були? Ми, фіґлі, коли си народжуємо, вже знаємо, як говорити! Анайто! Це як собаков, що си знає, як дзявкат! Тож ти тут мну не розказуй, який ти гном! Таке скажеш, може ти взагалі пікся! 

Скажений Малолюдець Артур втупився у власні черевики. 

— Ці черевики мені батько пошив, — сказав він. — Я си не подужав йому сказат, що мені не до вподоби взуття на ногах. Вся родина шила та лагодила взуття впродовж сторіч, а я в шевській справі був ніякий, а тоді старійшини племені викликали мене до себе і сказали, що я знайда. Вони тоді переносили табір, і знайшли мене ще крихітним дітиськом. Я сидів при дорозі й плакав, а поруч зі мною лежав яструб, якого я задушив після того, як той вкрав мене з колиски; він, певно, ніс мене до свого гнізда, щоб згодувати своїм курчатам. І ось тепер старі гноми сказали, що, хоча вони особисто не проти, щоб я лишався, адже я вмію закусати лисицю до смерті та багато ще чого корисного, та, можливо, час мені вийти у великий світ і дізнатися щось про свій власний народ. 

— Ну ось, хлопче, ти нас і знайшов, — Пограбуйко поплескав його по плечу. — Молодець, що послухався старих шкап. Це вони ту мудро порадили, не інакше. 

На мить Пограбуйко завагався, а тоді продовжив. 

— Хай там як, а дрібочку не зручненько, що ти в нас — тіки не ображайси — поліціянт, — на цьому слові він трошки відстрибнув, напровсяк. 

— Звісно, — із задоволенням підтвердив Скажений Малолюдець Артур. — Тоді як ви — зграйка злодійкуватих п’янчуг-рецидивістів та контрабандистів без ані краплі поваги до закону! 

Фіґлі щасливо закивали головами, один Пограбуйко сказав: 

— Якщо ти не проти, додай ще «п’яничок» та «замазур». Не варто нас недооцінювати. 

— А як щодо равликоникачів, Пограбе? — щасливо запропонував Дурноверхий Вулі 

— Ну-у-у, — сказав Пограбуйко, — за поточних справ, никання равликів поки на ранніх стадіях розробки. 

— А якісь хороші сторони у вас є? — жалібно спитав Скажений Малолюдець Артур. 

Пограбуйко подивився на нього спантеличено. 

— Як на мене, то це воний були, та, якщо вже ти такий перебірливий — ми не крадемо в тих, хто має гроші, в нас серця з щирого — хоча, ніде правди діти, здебільшого чужого — золота, і ми якось засмажили горностая у фритюрі. Це чогось та й вартує. 

— І що в цьому хорошого? — здивувався Артур. 

— Ну, якби не ми — це довелося б робити якомусь ні в чому невинному бідоласі. Бач, це, так би мовити, вибух смаку: відкушуєш, куштуєш, вибухаєш. 

Скажений Малолюдець Артур мимоволі розплився в усмішці. 

— Ви, хлопці, геть сорому не маєте? 

Пограбуйко відбив усмішку усмішкою. 

— Точно не скажу, — відповів він. — Та якщо і маємо, то він, певно, раніше комусь іншому належав. 

— А що з бідолашною маленькою людосихою, яку зачинили у штабі Варти? — спитав Малий Шаленець. 

— Та, вона почекає до ранку, — відказав Роб так зверхньо, як тільки було можливо за обставин. — Вона — карга з багатьма талантами. 

— Ви так гадаєте? Ви, паскудятки, цілий паб забуцали вусмерть! Хто зможе таке виправити? 

Цього разу Пограбуйко зміряв Артура довшим, більш задумливим поглядом, перш ніж відповісти: 

— Ого, пане Поліціянт, видаєси, ви й фіґель, ви й коп. Чого тіки не бува в нашому світі. Але головне питання — чи ви двоє — підлиза і стукач?