— Ага, — сказала пані Пруст. 

— Не агакайте на мене, — гарикнула Тіфані. — Я принаймні не виставляю відьом на посміховисько! 

Пані Пруст вліпила їй ляпаса. Відчуття таке, наче тебе вдарили гумовим олівцем. 

— Ах ти ж нечемо, паршивко мала. Я тримаю відьом у безпеці. 

Нагорі, в тінях під стелею, Дурноверхий Вулі пхнув Пограбуйка під ребра і спитав: 

— Нам же не мус дозволяти комусь ляскати нʼшу велику відьмоньку, га, Пограбе? 

Пограбуйко приклав палець до губів. 

— Ну-у-у, моʼ, все стає трохи складнов, коли жіноцтво лається, бач. Ти в оте не влізай, послухай поради одруженого чоловіка. Як чоловік полізе у жіночу сварку — обидві одразу почнуть по нім си стрибати, справа кількох секунд. І я не про схрещування руків, підібгання губів чи тупання ногов. Я про побиття мідною палицею. 

Відьми витріщилися одна на одну. Тіфані раптом в голові запаморочилося, так, наче вона стрибнула від «А» до «Я», оминувши решту алфавіту. 

— Це щойно трапилося, дівчинко? — спитала пані Пруст. 

— Так, трапилося, — різко підтвердила Тіфані. — Досі пече. 

Пані Пруст спитала: 

— А чого це ми? 

— По правді, я вас ненавиділа, — сказала Тіфані. — В той момент. Це мене налякало. Я хотіла вас позбутися. Ви здавалися такою... 

— Неправильною? — підказала пані Пруст. 

— Точно! 

— Он воно як, — сказала Пруст. — Розбрат. Напади на відьом. Відьом в усьому звинувачують. Звідки це береться? Можливо, ми щойно це дізналися, — вона повернула до Тіфані своє потворне обличчя і спитала: 

— Коли ти стала відьмою, дівчинко моя? 

— Я думаю, це сталося, коли мені було десь вісім, — сказала Тіфані. Вона розповіла пані Пруст історію пані Окунець, відьми з горіхового гаю. 

Жінка уважно вислухала і вмостилася назад на солому. 

— Нам відомо, що це іноді трапляється, — сказала вона. — Приблизно що кількасот років всі раптом вирішують, що відьми — погані. Ніхто не знає, чому. Просто так стається. Ти останнім часом нічого такого не робила, що могло би привернути увагу? Можливо, якийсь особливо важливий магічний ритуал, чи щось таке? 

Тіфані обміркувала це, а тоді сказала: 

— Ну, був бджільник. Але він був не такий і поганий. А перед ним — Королева Фей, але це сталося цілу вічність тому. Було нелегко, але, загалом, гадаю, вдарити її по голові пательнею було на той момент моїм найкращим ходом. Ну, і гадаю, варто додати, що пару років тому я поцілувала зиму... 

Пані Пруст, що слухала цю промову з роззявленим ротом, тепер отетеріла: 

— То це була ти? 

— Я, — сказала Тіфані. 

— Ти впевнена? — уточнила пані Пруст. 

— Так. Це була я. Я сама бачила. 

— І як воно? 

— Спочатку холодно, а тоді мокро. Я не хотіла, але була змушена. Мені шкода, ясно? 

— Десь два роки тому? — уточнила пані Пруст. — Оце вже цікаво. Проблеми почались приблизно тоді, якщо що. Нічого такого; просто здавалося, що люди втратили до нас повагу. Це витало в повітрі, можна так сказати. Ну тобто, той хлопчина з каменюкою вранці. Рік тому він ні за що б на таке не наважився. Тоді люди завжди кивали мені, коли зустрічали на вулиці. А тепер вони суплять брови. Чи роблять рукою якийсь знак, напровсяк — щоб я їх не зурочила. Інші теж мені про це розповідали. А як справи там, де ти живеш? 

— Складно сказати, — протягнула Тіфані. — Люди в моїй присутності трохи нервуються, але в принципі, ми з багатьма родичі. Але всі стосунки якісь ніякові. Я думала, що так і треба. Я ж поцілувала зиму, і всі це знають. Серйозно, це їм досі не дає спокою. Ну серйозно, це ж був один разочок. 

— Ну, в наших краях люди живуть трохи тісніше. А відьми мають довгу пам’ять. Я маю на увазі, не окремі відьми, але відьомство загалом ще пам’ятає дійсно погані часи. Коли гостроверхий капелюх — це щонайменше удар каменюкою, а може, і щось гірше. А якщо покопирсатися ще глибше... Це як хвороба, — сказала пані Пруст. — Наростає поступово і заскочує зненацька. Ширяє в повітрі, наче передається від однієї людини до іншої. Подібне притягує подібне. І виправдання завжди знайдеться, адже так, щоб жбурнути каменюкою в стареньку, як вона має якийсь не такий вигляд? Завжди легше перекласти провину на іншого. А якщо назвав когось відьмою, то вали на нього, що хочеш. 

— Вони забили камінням її кота, — сказала Тіфані, радше до себе самої. 

— А тепер за тобою тягається чоловік без душі. І його сморід навіть відьом змушує ненавидіти відьом. Ти раптом не відчуваєш потягу спалити мене на вогнищі, га, панно Тіфані Болячко? 

— Ну, звісно, що ні, — заперечила Тіфані. 

— Або розчавити мене під горою каміння? 

— Що ви таке говорите? 

— Камінням все не обмежувалось, — провадила пані Пруст. — Подейкують, колись відьом спалювали, хоча я не думаю, що згоріло багато справжніх, хіба якщо їх якимось чином обдурили; я вважаю, що здебільшого постраждали невинні старенькі жінки. Так от, відьми здебільшого занадто вологі, тож на них треба було б змарнувати силу-силенну дров. Але ж так легко штовхнути стареньку пані на землю, зняти двері зі стодоли й покласти згори, щоб утворився такий собі бутерброд, і навалити зверху каміння, щоб пані не змогла більше дихати. І тоді вся поганість зникає. От тільки не зникає. Бо завжди щось та й трапиться, і завжди знайдуться літні пані. А коли й вони закінчаться, настане черга літніх чоловіків. Тоді — незнайомців. Чужинець завжди знайдеться. А насамкінець — завжди є ти сам. І тільки тоді божевілля припиняється. Коли не лишається, кому божеволіти. А чи знаєш ти, Тіфані Болячко, що коли ти поцілувала зиму, я це відчула? Кожний, хто має бодай дещицю магічного дару, це відчув. Що ти принесла на наші голови, панно Тіфані Болячко? Що ти наробила? 

— Ви думаєте, що... — Тіфані затнулася, а тоді сказала. — Що йому потрібна я? 

Вона заплющила очі, щоб не бачити звинувачувального обличчя, і згадала той день, коли поцілувала зиму. Тоді був і жах, і жахливе усвідомлення, і химерне відчуття тепла в оточенні льоду і снігу. Щодо самого поцілунку — що ж, він був м’який, як падіння шовкового шалика на килим. Доки вона не перелила зимі у вуста весь жар весняного сонця і не розтопила його на воду. Паморозь — у вогонь. Вогонь — у мороз. Вона завжди вправно працювала з вогнем. Вогонь завжди був її другом. І не те щоб зима тоді померла; відтак наставали інші зими, але не такі страшні, жодної — аж такої страшної. І це ж не був просто цмок. Вона вчинила правильно, і саме тоді, коли було треба. Як належить. А чому вона мусила це зробити? Бо це вона була завинила; це вона не послухалась пані Зрадоньки й стала до танцю, який виявився не звичайним танцем, а врочистою церемонією переміни сезонів, поворотом на тепло. 

Тіфані з жахом спитала себе, чи буде цьому кінець? Отак учвариш одну дурницю, а потім ще щось, щоб це виправити, а коли виправляєш — шкереберть іде щось третє. Це колись закінчується? Пані Пруст спостерігала за нею, як заворожена. 

— Я лише раз станцювала, — сказала Тіфані. 

Пані Пруст поклала долоню їй на плече. 

— Моя мила, гадаю, тобі доведеться станцювати ще. Дозволиш наразі запропонувати тобі дещо дуже практичне, Тіфані Болячко? 

— Звісно, — погодилась Тіфані. 

— Послухай моєї поради, — сказала пані Пруст. — Я зазвичай не розводжуся про чужі справи, але я й досі така рада з того, що спіймала того хлопчиська, який бив нам вікна. Тож я в гуморі для гарного гумору. Так от, є одна пані, яка, гадаю, залюбки з тобою поговорить. Вона живе в цьому місті, але ти ні за що її не знайдеш, як не старайся. Однак вона сама тебе знайде, і оком не змигне, і моя тобі порада — коли це станеться, уважно послухай все, що вона тобі скаже. 

— То як її знайти? — спитала Тіфані. 

— Ти зайнята саможалінням і не слухаєш, — зауважила пані Пруст. — Вона сама тебе знайде. Ти зрозумієш, коли це станеться. Йой, точно зрозумієш, — вона засунула руку в кишеню, видобула звідти маленьку круглу бляшанку та підчепила накривку чорним нігтем. Повітря раптом залоскотало ніздрі. — Нюхнеш? — вона запропонувала бляшанку Тіфані. — Брудна звичка, не сперечаюся, але прочищає канали й допомагає мені думати.