Він вже не пам’ятав, коли мав тіло, що насправді належало йому. Тіла треба було годувати і напувати. Дуже надокучливо з їхнього боку. Рано чи пізно вони припиняли бути корисні. Часто це не мало значення; завжди знаходився хтось, що його маленький мозок гноївся від ненависті, від злоби, від образи, і прихистив би привида. Але зараз привид мусив бути обачним і діяти швидко. Та перш за все йому потрібно було безпечне місце. Тут, на спорожнілих вулицях, складно було знайти інший годящий контейнер. На жаль, привид дозволив тілу зупинитися і попити мутної водички зі ставка. Виявилось, що в ставку повно жаб, та ж тілові, мабуть, варто було щось перехопити? 

Справжнє ліжко в чорно-білій кімнаті замку було зручніше, ніж тюремна солома, попри те, що Тіфані трохи бракувало затишної козячої відрижки. 

Їй знову снився вогонь. А ще — що за нею спостерігають. Вона це відчувала, і цього разу це були не кози. Хтось дивився на неї всередині її голови. Це не був поганий погляд; хтось про неї піклувався. Вогонь уві сні гудів, а якась темна постать розсувала язики полум’я, наче це були фіранки, а поруч із темною постаттю, наче домашній улюбленець, сиділа зайчиха. Вона зазирнула Тіфані в очі і стрибнула у вогонь. І тоді Тіфані здогадалася. 

Хтось стукав у двері. Тіфані раптом прокинулася. 

— Хто там? 

Голос по інший бік важких дверей відповів: 

— Який звук видає забудькуватість? 

Вона навіть не замислилася. 

— Це звук вітру, що гне суху траву спекотного літнього дня. 

— Так, гадаю, це більш-менш точно, — підтвердив голос Престона по інший бік дверей. — Щоб не затягувати, панно, там внизу багато людей. Я гадаю, їм потрібна їхня відьма. 

«Гарний день для похорону», — подумала Тіфані, визирнувши з вузького замкового вікна. Дощ на похороні — зайвий. Він пригнічує людей. Вона намагалася не бути похмурою на похоронах. Люди живуть, вмирають, лишаються в нашій пам’яті. Так само зима завжди приходить на зміну весні. Це не є неправильно. Звісно, на похороні завжди є сльози, але вони — для тих, хто лишився; тим, хто пішов, вони не потрібні. 

Вся прислуга встала вдосвіта, і в залі вже стояли столи, накриті для сніданку для всіх охочих. Це була традиція. Багатий чи бідняк, пан чи пані: сніданок у день похорону призначався всім і кожному, і, через повагу до старого Барона, а ще — до хорошої їжі, зала була повна. Герцогиня теж була там, у чорній сукні настільки чорного кольору, що Тіфані такої ще ніколи не бачила. Сукня блищала. Чорна сукня середньостатистичної відьми була чорною лише теоретично. На практиці відьомська сукня була почасти притрушена пилом, імовірно — з латками в районі колін та обтріпана по краю, ну, і звісно, майже зношена, бо геть запрана. Одним словом, це була робоча одіж. Неможливо собі уявити, як Герцогиня приймає пологи в тій своїй сукні... Тіфані блимнула. Вона могла собі уявити Герцогиню за цим заняттям; в критичній ситуації вона б подужала. Вона б скаржилася, віддавала би купу наказів і зацькувала би всіх — але пологи би прийняла. Така вона була людина. 

Тіфані знову блимнула. Її свідомість була ясна, як скло. Світ видавався зрозумілим, хоч і дещо крихким, наче його можна було розбити, як дзеркальну кулю. 

— Доброго ранку, панно! 

Це була Ембер, а позаду неї — її батьки; пан Дріб’язко мав вигляд надраєний, боязкий, а ще — доволі сором’язливий. 

Біля головних воріт здійнялася метушня; Роланд поквапився в тому напрямку і випірнув назад із королем і королевою Ланкру, Веренцом і Маґрат. Тіфані була вже з ними знайома. Неможливо було жити в Ланкрі і не перетнутися з ними; це невеличке королівство, а якщо згадати, що там мешкала і Бабуня Дощевіск — так і просто крихітне. 

І Бабуня Дощевіск теж була тут, просто тут і зараз! З Ану, що розляглася шарфом на її плечах[29], позаду монаршої пари, але перед розлогим життєрадісним голосом. Розлогий життєрадісний голос вигукнув: «Гей там, Тіф! Як там твоє нічого!», що означало, що парою футів нижче, через брак зросту, стоїть Тітуня Оґґ. Дехто припускав, що вона навіть розумніша від Бабуні Дощевіск, і точно достатньо розумна, щоб не дати їй про це здогадатися. 

Тіфані вклонилася їм, як належало за звичаєм. Собі подумала, вони з’їжджаються, адже так? Всміхнувшись Бабуні Дощевіск, вона зауважила: 

— Тішуся побачити вас тут, господине Дощевіск, і трохи з цього дивуюся. 

Бабуня лише зміряла її поглядом, але Тітуня Оґґ відповіла: 

— З Ланкру сюди довга і тряска дорога, тож ми вирішили підкинути Маґрат і її короля з комфортом. 

Можливо, Тіфані це надумала, але враження було таке, наче Тітуня Оґґ довго репетирувала це пояснення. Здавалося, ніби вона цитує завчений текст. 

Однак часу на балачки не було. Прибуття короля зрушило щось у загальній атмосфері, і Тіфані вперше помітила Пастора Еґґа в його чорно-білій мантії. Вона поправила гостроверхий капелюх і підійшла до нього. Здавалося, він радий компанії, тобто він вдячно всміхнувся. 

— Он як, відьма, я бачу. 

— Так, мене видав гостроверхий капелюх, еге ж? — сказала вона. 

— Але не чорна сукня, як я бачу?.. 

Тіфані почула знак питання на льоту. 

— Коли постарію, тоді зодягну на себе ніч, — відказала вона. 

— Цілком доречно, — зауважив пастор, — та наразі ви вбрані у зелене, біле і блакитне — кольори крейдяних низин, не можу не зауважити! 

Тіфані була вражена. 

— Отже, полювання на відьом вас не цікавить? 

Тіфані почулася трохи дурнуватою від того, що спитала отак напряму, але вона була на межі. 

Пастор Еґґ похитав головою. 

— Запевняю вас, мадам, церква насправжки не долучалася до такого вже сотні років! На жаль, деякі люди мають довгу пам’ять. Що там, лише кілька років тому славетний пастор Вівсина у своїй програмній настанові «Гірський заповіт» написав, що жінки, відомі як відьми, втілюють у собі, у своєму піклуванні і практичності, найкращі ідеали, що їх заповідав нам пророк Брута. Для мене цього достатньо. Сподіваюсь, для вас також? 

Тіфані обдарувала його наймилішою зі своїх усмішок, що була не така вже і мила, попри всі її старання; у справах милоти вона далеко не просунулась. 

— Адже ви погодитеся, що в таких речах важливо одразу ясно висловити свою думку? 

Вона принюхалася, і відчула лише легкий аромат крему для гоління. Але навіть так, треба їй бути насторожі. 

* * *

Це був хороший похорон; з точки зору Тіфані, хороший похорон — це такий, що його головна дійова особа дуже і дуже стара. Доводилося їй — і зачасто! — брати участь і в таких, де вона була маленька й загорнута у саван. Труни в Крейдокраї, як і за його межами, були не поширені. Гарна деревина була задорога, щоб закопувати її під землю. Практичний, білий вовняний саван задовольняв потреби більшості; його було легко виготовити, це недорого коштувало та підтримувало виробництво вовни. Втім, Барон вирушав на вічний спочинок у труні з білого мармуру, який, як людина практична, він спроєктував, замовив і оплатив ще років двадцять тому. Всередині труни був білий саван, бо на мармурі може бути трохи прохолодно лежати. 

Так пішов старий Барон, хоча тільки Тіфані насправді знала, куди. 

Він гуляє зі своїм батьком по скошеному полю, де фермери спалюють стебла кукурудзи і бур’ян, одного ідеального дня наприкінці літа, в одному незмінному ідеальному моменті, що закарбувався в часі... 

Тіфані охнула. 

— Малюнок! 

Попри те, що вона прошепотіла це собі під ніс, люди заозирались на неї. Як егоїстично з мого боку! А потім вона подумала: «Напевно, він і досі там?» 

Щойно накривка труни стала на місце зі звуком, який Тіфані ніколи вже не забути, вона пішла до Браяна — він якраз видував носа. Він звів на неї припухлі очі.