— Я знаю, між нами не все було гладенько, юна панно, та не могла б ти мені сказати, хто он та пані, одна з твоїх коліжанок-відьом, що розмовляє з отою високою. 

Тіфані роззирнулася. 

— А, ви про пані Пруст. Вона з Анк-Морпорка. Хіба вона не ваша давня знайома? Вона щойно про вас розпитувала . 

Герцогиня всміхнулася, але це була якась дивна усмішечка. Якби усмішки мали колір, ця була б зеленою. 

— О, — сказала Герцогиня. — Це було дуже, ем... — тут вона трохи похиталася з боку в бік, — люб’язно з її боку, — вона закашлялася. — Я така рада, що ви з моєю донькою потоваришували; і я б хотіла принести тобі мої найщиріші вибачення щодо поспішних висновків з мого боку. Я би також хотіла висловити тобі та тутешньому працьовитому персоналу свої вибачення за те, що, імовірно, справила на вас враження зарозумілої поведінки; сподіваюся, ви зрозумієте, що це лише наслідок материнського бажання влаштувати все якнайкраще для своєї дитини, — вона говорила дуже обережно, кожне слово — як кольоровий дитячий кубик, а між кубиками — наче цемент — крапали невимовлені слова: Будь ласка, будь ласка, не кажи людям, що я була танцівницею в мʼюзік-голлі. Будь ласка!

— Та звісно, у всіх нас нерви, — сказала Тіфані. — Як то кажуть, без образ. 

— На жаль, — сказала Герцогиня, — з мого боку без образ не вийшло. 

Тіфані помітила, що вона тримає в руці великий винний келих, і що він майже порожній. Якийсь час Герцогиня спостерігала за Тіфані, а тоді сказала: 

— Весілля одразу після похорону, хіба це правильно? 

— Кажуть, що це погана прикмета — переносити дату весілля, — сказала Тіфані. 

— Ти віриш у прикмети? — поцікавилася Герцогиня. 

— Я вірю, що краще не залежати від прикмет, — сказала Тіфані. — Але, ваша милість, я можу вам відповідально сказати, що в такі моменти всесвіт підступає до нас трохи ближче. Це дивні часи, часи, коли щось починається чи закінчується. Небезпечні і потужні. І ми це відчуваємо, навіть коли не знаємо, в чому справа. Такі моменти не обов’язково хороші, і не обов’язково погані. По правді, які вони, залежить від того, які ми. 

Герцогиня зазирнула в порожній келих. 

— З якоїсь причини, я думаю, мені слід трохи поспати, — вона повернулася до сходів, і ледь не промахнулася повз першу сходинку. 

На іншому кінці зали вибухнув сміх. Тіфані пішла за Герцогинею, але зупинилася, щоб постукати Латуччію по плечу. 

— На твоєму місці я би поговорила з мамою, перш ніж вона підніметься до спальні. Мені здається, їй би хотілося з тобою побалакати, — нахилившись, Тіфані прошепотіла їй у саме вухо: — Тільки не переказуй їй зайвого з того, що розповідала Тітуня Оґґ. 

Латуччія ніби зібралася запротестувати, але побачила вираз обличчя Тіфані, передумала і перехопила матір дорогою. Аж тут, раптом, поруч із Тіфані вигулькнула Бабуня Дощевіск. За деякий час Бабуня сказала — так, наче зверталася до повітря: 

— У тебе тут хороша ділянка. Гарні люди. І ось що я тобі скажу. Він близько. 

Тіфані помітила, що інші відьми — навіть Довга Висока Низька Гладка Саллі — почали шикуватися позаду Бабуні Дощевіск. Тіфані стала мішенню їхніх поглядів, а коли на тебе дивляться багато відьом, це відчувається, як сонце на шкірі. 

— Ви хочете щось мені сказати? — спитала Тіфані. — Адже хочете? 

Нечасто — та що там, як щойно усвідомила Тіфані, ніколи — вона не бачила Бабуню Дощевіск стурбованою. 

— Ти впевнена, що можеш здолати Хитрого Чолов’ягу, правда? Бачу, ти ще не зодягнула ніч. 

— Коли я постарію, тоді зодягну на себе ніч, — сказала Тіфані, — Це питання особистого вибору. І ще, Бабуню, я знаю, чому ви тут. Щоб вбити мене, якщо я зазнаю поразки, адже так? 

— Чорт забирай, — сказала Бабуня Дощевіск. — Ти ж відьма, і хороша відьма. Але деякі з нас вважають, що нам варто було б наполягти на своїй допомозі. 

— Ні, — відказала Тіфані. — Моя ділянка. Моя помилка. Моя проблема. 

— Хай там що? — уточнила Бабуня. 

— Саме так! 

— Що ж, я схвалюю те, як чітко ти дотримуєшся своєї позиції, і бажаю тобі... ні, не удачі, я бажаю тобі певності! — серед відьом пішла хвиля шушукання, і Бабуся відрізала: 

— Вона прийняла рішення, пані, отже на цьому все. 

— Нерівний бій, — широко всміхнулася Тітуня Оґґ. — Я йому майже співчуваю. Надери йому... надери йому, що зможеш, Тіф! 

— Це твоя територія, — сказала пані Пруст. — Хіба відьма здатна не перемогти на своїй власній землі? 

Бабуня Дощевіск кивнула. 

— Якщо ти дозволиш гордощам взяти гору над тобою, то, вважай, що вже програла; та якщо ти вхопиш гордість за карк і осідлаєш її, як бойового коня, тоді, можливо, це стане твоєю перемогою. А тепер, гадаю, час тобі готуватися, панно Тіфані Болячко. Ти маєш план на ранок? 

Тіфані подивилася прямо у пронизливі блакитні очі. 

— Маю. Планую не програти. 

— Гарний план. 

Пані Пруст потисла Тіфані руку — рукостискання вийшло трохи колюче від усіх цих бородавок — і сказала: 

— За щасливим збігом обставин, дівчинко, гадаю, час мені теж піти і подолати монстра... 

Тіфані знала, що цієї ночі вона не засне, тож не намагалася. Люди сиділи, згуртувавшись у маленькі групки, розмовляли, на столах досі лишалися їжа та напої. Можливо, через напої люди не помічали, як підозріло швидко їжа і напої зникають, а от Тіфані точно чула певні звуки з балок під стелею. Звісно, вміння відьом напихати кишені смаколиками на потім було легендарним, та фіґлі, мабуть, брали гору кількістю. 

Тіфані безцільно переходила від групки до групки, і коли Герцогиня нарешті піднялася нагору, слідом не пішла. Вона дуже підкреслено не йшла за нею слідом. Просто так вийшло, що вона рухалася в тому ж напрямку. Тож, коли вона кинулась через весь коридор до дверей у кімнату Герцогині, щойно вони зачинилися за спиною в шановної пані, вона не збиралася підслуховувати. Звісно що ні. 

Вона встигла якраз вчасно, щоб почути, як зароджується гнівний крик, а за ним — голос пані Пруст: 

— Ти диви, Дейдре Петрушко! Скільки літ, скільки зим без блискіток! А ти й досі можеш збити в чоловіка циліндр з голови ногою? 

Після цього запала тиша. І Тіфані поквапилася геть, бо двері були дуже важкі, і хтось скоро обов’язково би помітив, що вона стоїть, притулившись до них вухом. 

Отже, вона спустилася назад до зали якраз вчасно, щоб поговорити з Довгою Високою Низькою Гладкою Саллі і пані Дивопадок, яка, як вона тепер зрозуміла, була сліпа, що для відьми було незручно, але не трагічно. Відьми завжди мають кілька додаткових чуттів напровсяк. 

А тоді вона спустилася до склепу. 

Квіти оперізували труну старого Барона, але не лежали зверху, бо мармурова накривка була так гарно зроблена, що шкода було її прикривати, навіть трояндами. На камені майстри вирізьбили зображення самого Барона, в обладунках і при мечі; картина була така бездоганна, що, складалося враження, що він зараз встане і кудись вирушить. По чотирьох кутах плити палали свічки. 

Тіфані ходила туди-сюди між інших закам’янілих мертвих баронів. Тут і там можна було побачити дружину, вирізьблену зі спокійно схрещеними руками; це було... дивно. В Крейдокраї не робили надгробків. Камінь був занадто цінним. Були цвинтарі, і десь у замку зберігалися зшитки вицвілих мап, на яких були нанесені місця людських поховань. Єдиною звичайною людиною, ушанованою меморіальним знаком, була вкрай незвичайна Бабуня Болячка; ковані колеса і пічка — все, що лишилося від її хатини — безперечно проживуть ще з сотню років. Метал був добротний, а завдяки вічно голодним вівцям галявина довкола лишалася рівною, наче скатертина, а крім того, жир з овчини, який потрапляв на колеса, коли вівці об них терлися, змащував метал і підтримував його у первозданному стані, як у день, коли його було відлито. 

За старих часів, перш ніж лицар ставав лицарем, він мав провести ніч у цьому залі, при повному озброєнні, — молитися, просити в будь-яких доступних богів дарувати йому силу і мудрість.