Вона була певна, що чула, як хтось це промовив, принаймні в її голові, якщо не у вухах. Вона розвернулася подивитися на сплячих лицарів, і подумала, що, можливо, пані Пруст мала рацію, і камінь дійсно має власну пам’ять. 

«А що в мене за зброя?» — подумала вона. Відповідь зійшла на неї миттєво: гордість. «Йой, кажуть, що це гріх; кажуть, що гордощі провіщують занепад. Але такого просто не може бути. Коваль пишається своїм сплавом; візник пишається тим, які доглянуті в нього коні, як виблискує на сонці їхня руда шкіра; вівчар пишається тим, що відганяє від отари вовка; кухар пишається своїми пирогами і тортами. Ми всі пишаємося тим, що гарно написали історію свого життя — таку, яку приємно розповідати. 

Але я маю також і страх — страх, що я підведу інших — і через нього, я цей свій страх подолаю. Я не зганьблю своїх вчителів. 

А ще я маю віру, хоч і не зовсім певна, у що саме я вірю». 

— Гордість, страх і віра, — промовила вона вголос. І раптом чотири свічки перед нею запалахкотіли, немов на вітрі, і на якусь мить Тіфані була впевнена, що побачила у спалаху світла, як у темний камінь всотується постать старої відьми. 

— А, точно, — сказала Тіфані. — Ще я маю вогонь. 

А тоді, не знаючи точно, навіщо це каже, вона промовила: 

— Коли постарію, зодягну на себе ніч. Але не сьогодні. 

Тіфані підняла над головою ліхтар, і тіні відсунулись; і тільки одна, яка дуже скидалася на стару жінку в чорному, зникла повністю. «А ще я знаю, чому зайчиха стрибає в полумʼя, і завтра... ні, вже сьогодні, я теж туди стрибну». Тіфані всміхнулася. 

* * *

Коли Тіфані повернулася до зали, всі відьми спостерігали за нею зі сходів. Тіфані було цікаво, як зійдуться Бабуня і пані Пруст, адже обидві були пихаті, як дві кішки на горі срібла. Однак, видавалося, їхня розмова відбувалася у мирному погодо-обговорювальному, сучасну-молодь-засуджувальному, зависокими-цінами-на-сири-обурювальному напрямі. Тільки Тітуня Оґґ мала незвично стурбований вигляд. Стурбованість Тітуні Оґґ неабияк турбувала. Вже перевалило за північ, формально — настав час відьом і привидів. У реальному житті будь-який час — це час відьом і привидів, та хай там як, коли дві стрілки годинника вказують вертикально вгору — це трохи моторошно. 

— Я чула, що хлопці повернулися зі своїх парубоцьких розваг, — сказала Тітуня, — тільки, здається мені, вони забули, де залишили молодого. Втім, не думаю, що він кудись дінеться. Вони більш-менш впевнені, що зняли з нього штани і прив’язали до чогось, — вона закашлялася. — Це загальноприйнята процедура. Формально дружба мав би пам’ятати, де саме це все сталося, і дружбу вже знайшли, та він навіть власного імені не пам’ятає. 

Годинник у залі пробив північ; він завжди запізнювався. Кожен удар ніби влучав Тіфані по хребту. 

І ось до неї рушив Престон. Тіфані здалося, що вже доволі давно, куди не подивись — всюди виявлявся Престон, весь такий розумний, чистий і без-надії-оптимістичний. 

— Слухай, Престоне, — сказала вона. — Я не маю часу розводити пояснення, і не певна, що ти мені повіриш — ні, мабуть, би повірив, якби я пояснила. Мені треба вийти вбити монстра, перш ніж він вб’є мене. 

— Тоді я вас захищатиму, — сказав Престон. — Хай там як, мій головнокомандувач, мабуть що, перебуває десь у стайні, а якийсь підсвинок просто зараз нюхає його «ну-ви-розумієте»! Отже, я наразі є тут представником влади! 

— Ти? — огризнулася Тіфані. 

Престон випнув груди, хоч це і мало що змінило. 

— Саме так. Хлопці підвищили мене до офіцера, щоб вони могли спокійно випити, а сержант наразі в кухні, ригає в умивальник. Він гадав, що може перепити пані Оґґ! — Престон салютував. — Я йду з вами, панно. Вам мене не зупинити. Без образ, звісно. Менше з тим, владою, даною мені сержантом, перш ніж він почав ригати, я рекрутую вас і вашу мітлу на допомогу з пошуками, якщо ви не проти? 

Адресоване до відьми, це було жахливе запитання. З іншого боку, поставив його Престон. 

— Ну добре, — сказала вона, — Тільки не подряпай її. І я мушу спочатку дещо зробити. Перепрошую. 

Вона відійшла до відчинених дверей зали і сперлася об холодний камінь стіни. 

— Я знаю, що тут є фіґлі, і що вони мене чують, — сказала вона. 

— Ая, ая, — підтвердив голос за дюйм від її вуха. 

— Так ось, я не хочу, щоб ви мені сьогодні допомагали. Це справа карги, ясно? 

— Ая, ми си бачили велике юрмисько карг. Каржача ніч. 

— Я мушу... — почала Тіфані. Тут їй на думку спало геніальне. — Я мушу битися з чоловіком без очей. А вони тут, щоб перевірити, який з мене боєць. Отже, залучати фіґлів — це шахрайство. Це важливе правило серед карг. Звісно, я поважаю той факт, що шахрайство — це священна фіґлівська традиція, але карги не махлюють, — вона не зупинялася, хоча і усвідомлювала, що геть забрехалася. — Якщо ви мені допоможете, вони дізнаються, і тоді всі карги зганьблять мене. 

«А якщо програю, — подумала Тіфані, — то фіґлі і карги підуть стінка на стінку, і цю битву люди пам’ятатимуть до кінця часів. Жодного тиску, еге ж?» 

Вголос вона сказала: 

— Вам ясно, так? Один раз, лише цього разу, ви вчините так, як я прошу, і не допомагатимете мені. 

— Ая, ясно є. Але ти знаш, Джинні каже, мус нам за тобов наглядати повсякчас, бо ти — карга пагорбів, — сказав Пограб. 

— Мені шкода, але келди тут немає, — сказала Тіфані. — Зате тут є я, і мушу сказати, якщо цього разу ви мені допоможете, то я більше не буду вашою каргою пагорбів. На мене покладено гузь. Це такий каржиний гузь, і він моцно непростий, — вона почула колективний стогін і додала: — Я серйозно. Головна карга — Бабуня Дощевіск, а її ви добре знаєте, — ще один стогін. 

— Ну ось і все, — сказала Тіфані. — Цього разу, будь ласка, дайте мені розібратися, як я собі знаю. Ясно? 

Після паузу голос Пограбуйка підтвердив: 

— Ох, ая. 

— Дуже добре, — сказала Тіфані, глибоко вдихнула і рушила по мітлу. 

* * *

Коли вони піднялися над дахами замку, товариство Престона вже не здавалося їй надто хорошою ідеєю. 

— Чому ти не сказав мені, що боїшся літати? — спитала вона. 

— Нечесне запитання, — відповів Престон. — Адже я ніколи раніше не літав. 

Коли вони набрали пристойну висоту, Тіфані звернула увагу на погоду. Над горами висіли хмари, між якими подеколи спалахувала літня блискавка. Вдалині вже гуркотіло. В горах буря майже постійно в прогнозі. Туман розтанув, місяць стояв високо — ідеальна ніч. Дув легкий вітерець. Все, як вона сподівалася. А ще Престон обіймав її руками за талію; вона не знала, чи сподівалася цього, чи ні. 

Вони вилетіли на рівнини біля самого підніжжя Крейди, і навіть у місячному світлі Тіфані розрізняла темні прямокутники там, де поля вже були очищені. Люди завжди пильно стежили за тим, щоб їхній вогонь не вийшов з-під контролю; ніхто не хотів спричинити пожежу — хтозна, що в ній згорить. Вони долетіли до крайнього поля. Його називали Королем. Зазвичай, коли горів Король, пів села збиралося ловити дичину, що рятуватиметься з вогню. І сьогодні було б те саме, якби всі не мали... інших розваг. 

На полі просто над Королем, понад берегом, стояли курники і свинарник; подейкували, що Король давав такі плідні врожаї тому, що робітникам простіше було скидати весь гній просто на Короля, ніж розвозити його по всіх нижніх полях. 

Вони приземлилися посеред свинарника, під звичне люте вищання поросяток; хай що відбувається — поросятка завжди гадають, що світ намагається розпиляти їх навпіл. 

Тіфані принюхалася. В повітрі пахло свиньми. Вона була певна, цілком і повністю, що відчула би запах привида, якби він був неподалік. Свині були брудні, та запах мали природний; порівняно з привидом це був наче аромат фіалок. Тіфані здригнулася. Вітер дужчав. 

— Ви впевнені, що можете його вбити? — пошепки спитав Престон.