Тіфані особливо подобався один, пов’язаний з вогнем. Тіфані подобався вогонь. Це була її улюблена стихія. Він вважався таким могутнім і таким загрозливим для сил темряви, що люди навіть одружувались, перестрибуючи через багаття[4]. Згідно з Тітунею Оґґ, при цьому слід було промовляти невеличку скоромовку; вона, не забарившись, процитувала Тіфані текст, і слова одразу намертво застрягли тій в голові. Багато того, що говорила Тітуня Оґґ, було таке масне, що залипало.
Однак це були давноминулі часи. Тепер люди стали більш статечні — всі, крім Тітуні Оґґ та велетня.
Були на крейдяних землях і інші різьблення. Приміром, той білий коник, який, як здалося Тіфані, одного разу пробився на поверхню, щоб вчвал прибігти їй на порятунок. Тепер вона питала себе, що би з того вийшло, якби те ж саме зробив велетень; адже було б дуже складно поспіхом знайти пару штанів у шістдесят футів завдовжки. А поспіх був би дуже доречний.
За все життя Тіфані лише одного разу хихотнула щодо велетня, і це було дуже і дуже давно. У світі існувало лише чотири категорії людей: чоловіки, жінки, чарівники та відьми. Чарівники здебільшого мешкали в університетах великих міст, і їм не дозволялося одружуватись, хоча причина такого обмеження була для Тіфані незбагненна. Менше з тим, у цих краях вони майже не водилися.
Відьмами безперечно ставали жінки, але більшість старших відьом, що їх знала Тіфані, ніколи не були одружені — здебільшого через те, що Тітуня Оґґ вичерпала весь пул придатних до шлюбу чоловіків, але, можливо, також і через брак часу на таке. Звісно, подеколи траплялося, що відьма виходила за якогось вельможного чоловіка, от-як Маґрат Часник з Ланкру, та, за всіма чутками, все її відьомство тепер обмежувалося травознавством. Єдина молода відьма серед знайомих Тіфані, що мала час на залицяння, була її найкраща подруга з гір — Петулія, відьма, що спеціалізувалася на свинячій магії та незабаром виходила заміж за дуже приємного юнака, який збирався успадкувати батькову свиноферму[5], тобто був практично аристократом.
Однак у цілому відьми були не тільки дуже заклопотані, але й дуже відокремлені; Тіфані рано це усвідомила. Ти — серед людей, але не така сама, як вони. Завжди зберігалася якась дистанція, якесь відділення. Над цим не треба було працювати — воно траплялося само. Дівчата, яких Тіфані знала, відколи всі вони були такі маленькі, що гасали всюди в самих льолях, тепер робили кніксен, коли вона проминала їх на стежці. Ба навіть літні чоловіки, і ті прикладали долоню до чуба, чи до того, що лишилось від їхнього чуба, коли вона проходила повз.
І йшлося тут не тільки про повагу, але й про певний острах. Відьми мали свої таємниці; вони допомагали дітям народжуватися. Вважалося гарною ідеєю, щоб під час весілля поруч чатувала відьма (хоча ніхто не був певен, чи це на щастя, чи щоб упередити нещастя). І коли людина помирала, то відьма приходила знову — щоб показати шлях. Відьми мали таємниці, про які вони ніколи не розповідали... ну, принаймні не-відьмам не розповідали. Між собою, щоразу, як вони збиралися на пагорбі, щоб пропустити келишок-другий (чи, у випадку пані Оґґ, келишок-дев’ятий), вони пліткували, як ті хвеськи.
Але ніколи — про справжні таємниці; не про ті, які краще не розповідати, не про те, що, було, робили, чули чи бачили. В тебе було стільки секретів, що було аж страшно — раптом через ніс полізуть. Велетень без штанів просто блідне порівняно з тим, що може побачити відьма.
Ні, Тіфані не заздрила Петулії через її роман, який вона, певно, крутила у великих чоботях, неприталених гумових фартухах, під дощем, не кажучи вже про немузичний рохкальний супровід.
Вона, втім, заздрила подрузі через те, яка та розсудлива. Петулія завжди мала план. Вона знала, яким хоче бачити своє майбутнє, тож засукала рукави та домоглася свого, хай і по коліна в «рохках».
Кожна родина, навіть у гірських селах, тримала бодай одну свиню — щоб та працювала смітником влітку і постачала сало, бекон, шинку і сосиски решту року. Свиня — це неабищо; якщо бабусі зле, можна напоїти її скипидаром; та якщо захворіла свиня, слід негайно послати по свинячу відьму, і заплатити їй, і заплатити некепсько, зазвичай — в сосисковій валюті.
До всього, Петулія була професійною свинознудницею, ба більше — цьогорічним чемпіоном із шляхетного мистецтва знуджування. Тіфані гадала, що кращої назви не вигадаєш; її подруга могла сісти разом зі свинею і спокійно, лагідно розповідати їй щось неймовірно нудне, і ці розповіді запускали у свинячому організмі якийсь дивний механізм, після чого тварина щасливо позіхала і бухалася в пилюку вже нежива та готова зробити свій вагомий внесок у родинне меню на наступний рік. Можна було подумати, що для свині це на найліпший кінець, але враховуючи вкрай метушливий і шумний спосіб, в який свині гинули до появи свинознуджування, можливо, так було краще для всіх, за великим рахунком.
Сама-самісінька серед натовпу, Тіфані зітхнула. Важко це — носити чорний гостроверхий капелюх. Бо, подобається тобі чи ні, відьма — це і є гостроверхий капелюх, а гостроверхий капелюх і є відьма. Через нього люди ставились до тебе обачно. З повагою, о так, безумовно, і часто доволі сторожко, наче боялися, що ти зараз зазирнеш їм у голову, що, до слова, ти могла би вчинити, чергуючи Перші Враження і Задні Думки[6]. Але ж вони насправді не магічні. Будь-хто міг навчитися ними користуватися за наявності дрібки здорового глузду, — та подеколи і дрібка була в дефіциті. Люди часто такі заклопотані тим, як вони живуть, що не мають часу замислитись про те чому. Відьми — ті замислювалися, і тому вони були потрібні; о так, потрібні — майже постійно, але (як це формулювали дуже ввічливо і ніколи вголос) не те щоб бажані.
Тут тобі не гори, де люди призвичаїлися до відьом; люди в Крейдокраї, хоч і поводилися дружньо, але друзями не були, не по-справжньому. Відьма відрізнялася. Відьма знала щось, чого не знав ти. Відьма — це інший вид. Відьма — це хтось, кого краще не гнівити. Відьма не така, як всі.
Тіфані Болячка була відьмою, і вона стала такою, бо була їм така потрібна. Всім потрібна відьма, просто не всі це розуміють.
І в неї виходило. Образ слинявої карги з дитячих казок відступав далі, за кожним разом, коли Тіфані допомагала молодій матері з її первістком, чи торувала старому легкий шлях до могили. Але хай там як, а старі історії, старі чутки та старі книжки з картинками й досі трималися в пам’яті світу.
Справу ускладнювало і те, що на Крейді не було відьомської традиції, адже жодна відьма не оселилася б тут, доки була жива Бабуня Болячка. Бабуня Болячка, як всім було відомо, була мудра жінка, а мудрості недостатньо, щоб бути відьмою. На Крейді не відбувалося нічого, що б Бабуня Болячка не схвалювала, принаймні — не відбувалося довше десяти хвилин.
Тож Тіфані була самотньою відьмою.
Справа була не тільки в тому, що їй більше не допомагали гірські відьми, такі як Тітуня Оґґ, Бабуня Дощевіск чи панна Рівень; просто для мешканців Крейдокраю відьми були рідкісною цікавинкою. Інші відьми скоріш за все б допомогли, якби Тіфані попросила, звісно, ось тільки (навіть якби ніхто не сказав цього прямо) це б означало, що вона не здатна впоратися з відповідальністю, взяла на себе забагато, невпевнена у собі, заслабка.
— Перепрошую, панно?
Тіфані обернулася на нервове хихотіння і побачила двох дівчаток у їхніх найкращих сукнях і солом’яних капелюшках. Обидві спостерігали за нею жадібно, з легким бешкетницьким блиском в очах. Тіфані швидко обміркувала ситуацію і всміхнулася.
— А, це ж ви, Беккі Пардон і Ненсі Прямо, так? Як я можу допомогти?
Беккі Пардон сором’язливо видобула з-за спини букетик і простягнула його Тіфані. Тіфані, звісно, його впізнала. Вона й сама робила такі букети старшим дівчаткам в дитинстві — просто так, бо це все — частина ярмарку чищення: невеличкий пучок польових квітів, зібраний по схилах і перев’язаний — і це важлива, магічна деталь — разом з травою, яку витягли там, де на поверхню виступила свіжа крейда.
