Баньки: очі. 

Бебешка: така вовняна тваринка, що харчується травою і бекає. Не корова. 

Бздури: дурниці, нонсенс. 

Великий Муж: голова клану (зазвичай чоловік келди). 

Відьомство: все, що відьма робить. 

Всім каргам карга: дуже поважна відьма. 

Гузь: дуже важливий обов’язок, підкріплений традицією і магією. Не птаха. 

Дивочний: химерний, дивний. Іноді, з якоїсь причини — також видовжений. 

Жадливий: такий, що чогось прагне, наприклад, «Я жадливий до горнятка чаю». 

За старих часів: дуже давно. 

Кадук: ні на що не знатна особа. 

Капшук: невеличка шкіряна сумка попереду кілту фіґля, яка прикриває хай що там він напевно гадає треба приховати, а загалом містить такі речі як щось напівзʼїдене, щось знайдене і тепер його, і доволі часто — адже навіть фіґель може застудитися — може містити хай що він використовує як носовичок, воно навіть може бути не мертвим. 

Карга (стара карга): відьма, незалежно від віку. 

Келда: жіночий лідер клану і, зрештою, матір більшості його членів. Діти малолюдків народжуються крихітними, і впродовж життя келди народжують їх сотнями. 

Людиска: людські істоти. 

Наґольґатися: мене запевняли, що це означає «втомитися». 

Нужник: туалет. 

Нюня: слабка особа. 

Ой леле: вигук відчаю. 

Останній Світ: малолюдки вірять, що вони мертві. Цей світ такий гарний, пояснюють малолюдки, що вони, певно, були дуже праведні у минулому житті, а тоді померли й опинилися тут. Таким чином, смерть у цьому світі означає лише повернення до Останнього Світу — дуже, на їхню думку, нудного. 

Парувня: трапляється лише у великих малолюдських курганах високо в горах, де води вистачає для регулярного купання; щось на кшталт сауни. Фіґлі Крейдокраю мають схильність вважати, що зайвий бруд рано чи пізно сам відвалиться. 

Паскудник: неприємна особа. 

Паскудяка: дуже неприємна особа. 

Паскудятко: особа, як правило неприємна. 

Потайка: таємниця. 

«Спеціальна овеча настоянка»: боюся вас розчарувати, але це щось на кшталт самогону. Ніхто не знає, що буде з вівцею, яка його вип’є, але, кажуть, краплина настоянки дуже помічна для вівчарів, особливо холодної зимової ночі, а для Нак Мак Фіґлів — будь-якої пори дня і ночі. Не намагайтесь приготувати її вдома! 

Співець: бард клану, навчений грати на музичних інструментах та складати вірші, історії і балади. 

Тлумак: див. Кадук. 

Хіпешити: хвилюватися, засмучуватися. 

Шкорба: стара жінка 

— Моя робота — вигадувати речі, а найкращий спосіб вигадувати речі — це довигадувати речі справжні. 

Коли я був маленький, тобто одразу після останнього льодовикового періоду, ми жили в котеджі, який би одразу впізнала Тіфані Болячка: ані тобі гарячої води, ані електрики, милися ми раз на тиждень, позаяк щоразу доводилося тягти всередину бляшану ванну, що висіла на цвяху на зовнішній стіні кухні; ще й наповнення забирало цілу вічність, бо для нагрівання води в мами був лише один чайник. Тоді я, наймолодший, приймав ванну перший, за мною — мама, тоді тато, а останнім — собака, якщо татові здавалося, що він вже набуває аромату. 

У селі жили старі люди, що народилися ще за Юрського періоду, і вигляд мали, як на мене, відповідний в своїх пласких кепі і ошатних штанях, що трималися на дуже важких шкіряних ременях. Одного з них звали пан Аллен, і він не пив воду з крана, бо, як він казав, «в неї ані смаку, ані запаху». Він пив воду з даху свого будинку, яка стікала у дощову діжку. 

Здогадно, він пив не тільки дощову воду, бо його ніс мав вигляд, як дві полуниці, що врізалися одна в одну[31]. 

Пан Аллен часто висиджувався на сонечку перед будинком у своєму старому кріслі і спостерігав, як світ проходить повз; ми, діти, все косували на його ніс — а що як вибухне? Одного дня я з ним теревенив, коли він раптом спитав: «Ти колись був бачив, як горить стерня, хлопче?». 

Звісно, я бачив: не в нашій місцевості, а коли ми їздили відпочивати на узбережжя; іноді курява від охопленої полум’ям стерні стояла така щільна, що нагадувала туман. Стерня — це те, що лишалося на землі після того, як стебла кукурудзи зрізали. Вважалося, що спалення допомагає від шкідників та хвороб рослин, хоча цей процес і означав смерть для багатьох маленьких пташок і звіряток. Ця практика давно вже заборонена, саме з цієї причини. 

Одного дня, коли віз із врожаєм проїжджав по нашій вулиці, пан Аллен спитав у мене: «Ти колись бачив зайця, хлопче?». 

«Ну так, звісно», — сказав я. (Якщо ви ніколи не бачили зайця, уявіть собі гібрид кролика з хортом, що блискуче стрибає.) Пан Аллен сказав: «Заєць вогню не боїться. Він на нього дивиться, і перестрибує, і приземляється по інший бік цілий і неушкоджений». 

Мені мало б бути тоді років шість чи сім, але я це запам’ятав, бо пан Аллен невдовзі помер. Потім, коли я був вже значно старший, я знайшов у крамничці вживаних книжок книжку «Заєць, що стрибає», Джорджа Еварта Еванса і Девіда Томсона, і дізнався такі речі, які б нізащо не наважився просто вигадати. 

Пан Еванс, що помер у 1988 році, розмовляв — впродовж свого довгого життя — з людьми, що працювали на землі, і не з кабіни трактора, а з кіньми; вони бачили довкола себе багато диких тварин. Я підозрюю, можливо, вони дещо прикрашали свої розповіді, але гарну розповідь гріх не прикрасити, як я, не вагаючись, прикрасив для вас легенду про зайця. Якщо це і не правда, то це те, якою правда мала б бути. 

Я присвячую цю книжку панові Евансу, чудовій людині, яка багатьом з нас допомогла дізнатися про глибини історії, на поверхні якої ми всі плаваємо. Дуже важливо знати, звідки ти, бо якщо не знаєш, звідки ти, то не знаєш, де ти є, а якщо не знаєш, де ти є, то не знаєш, куди ти прямуєш. А якщо не знаєш, куди прямуєш, значить, скоріш за все, рухаєшся не в тому напрямку. 

Террі Пратчетт