— Якщо покладете його сьогодні під подушку, то побачите сон про свого судженого, — враз посерйознішала Беккі. 

Тіфані дбайливо прийняла дещо прив’ялі квіти. 

— Дайте подивлюсь... — протягнула вона. — Тут у нас солодкі буркотунки, дівочі подушки, семилиста конюшина — на щастя — і гілочка трусятника, а ще чорногубці, незалюбки і... — тут вона витріщилася на маленькі біло-червоні квіточки. 

— У вас все гаразд, панно? — занепокоїлися дівчатка. 

— Гетьзабудки![7] — закінчила Тіфані дещо різкіше, ніж збиралася. Та дівчата не помітили, тож вона бадьоро продовжила: — Не очікувала їх тут побачити. Скоріш за все, якийсь садовий самосад. І, як, певна, ви обидві знаєте, ви перев’язали букет ситником, з якого в давнину люди майстрували свічки. Який гарненький сюрприз. Дуже дякую вам обом. Сподіваюся, ви добряче розважитеся на ярмарку... 

Беккі підняла руку. 

— Перепрошую, панно? 

— Щось іще, Беккі? 

Бекі зашарілася і щось замурмотіла подрузі на вухо. Тоді повернулася до Тіфані — ще більш розпашіла, але рішуче налаштована довести справу до кінця. 

— У нас же не буде неприємностей, якщо ми просто спитаємо, панно? Ну тобто, лише через одненьке запитання? 

Вона спитає, як їй стати відьмою, коли виросте, подумала Тіфані, бо зазвичай питали саме це. Юні дівчатка побачили, як вона летить на мітлі, та вирішили, що це і є відьомство. Вголос Тіфані сказала: 

— Принаймні, не від мене. Ставте своє запитання, прошу. 

Беккі Пардон звернулася до своїх черевиків. 

— У пані є чуттєві місця? 

Ще один корисний у відьомстві талант — не виказати на обличчі, про що вона думає, а надто — не дозволити йому перетворитися на кам’яну маску. Тіфані впоралась, без сліду тремтіння в голосі чи ніякової усмішки на обличчі, відказати: 

— Яке незвичне запитання, Беккі. Чи можу я спитати, чому тебе це цікавить? 

Дівчині явно стало легше, коли вона випустила, так би мовити, своє запитання у вільне плавання. 

— Розумієте, панно, я спитала свою бабуню, чи зможу стати відьмою, коли виросту, і вона сказала, що краще не треба, тому що у відьом нема чуттєвих місць, панно. 

Під урочистим поглядом двох пар совиних очей доводилося метикувати швидко. «Вони — сільські дівчата, — подумала Тіфані, — тож напевно вже бачили, як кішка народжує кошенят, а собака — цуценят. Вони бачили покот ягничок, майже напевно — як корова народжує телятко, бо це така гучна веремія, що важко пропустити. Вони знають, про що мене питають». 

У цю мить у її роздуми втрутився мелодійний голосок Ненсі: 

— От тільки, якщо це правда, панно, то чи не могли б ми забрати квіти назад, бо ви вже подивилися, а нащо марнувати цілком гарний букет, тільки не ображайтеся, — дівчина швидко відступила на крок назад. 

Тіфані здивувалася власному сміху. Востаннє вона сміялася дуже давно. Перехожі закрутили головами, щоб долучитися до жарту, а вона тим часом встигла вхопити дівчаток, перш ніж вони втекли, і розвернула їх до себе. 

— Гарна робота, ви двоє, — похвалила вона, — Приємно іноді побачити трохи здорового глузду. Ніколи не бійтеся ставити запитання. А відповідь на ваше — така, що відьомські чуттєві місця нічим не відрізняються від звичайних, просто відьми зазвичай такі заклопотані, що в них катма часу, щоб про них подумати. 

Дівчата, здається, зраділи, що їхня праця виявилася не марною, а Тіфані встигла приготуватися до наступного запитання. Воно знову надійшло від Беккі: 

— Отже, ви маєте кавалера, панно? 

— Наразі ні, — відрубала Тіфані, напруживши м’язи обличчя, щоб вони її не видали. Вона підняла вгору букетик, — Але хтозна: якщо ви попрацювали як слід, то, можливо, незабаром у мене з’явиться хтось новий; у такому випадку, з вас будуть кращі відьми, ніж із мене, це вже точно. 

Обидві аж проясніли, проковтнувши цю дешеву мотиваційну промову, і більше нічого не питали. 

— А зараз, — сказала Тіфані, — скоро вже почнуться сирні перегони. Певна, ви не хотіли б таке пропустити. 

— Ні, панно, — хором погодилися вони; та перш ніж піти, Бекі, сповнена полегшення і відчуття власної значущості, поплескала Тіфані по руці. 

— З кавалерами наразі не густо, — оцінила вона з висоти життєвого досвіду, довжиною у, як Тіфані було відомо, цілих вісім років. 

— Дякую, — сказала Тіфані, — Я обов’язково про це пам’ятатиму. 

Коли йшлося про ярмаркові розваги, такі як встромляння голови у хомут з подальшим гримасуванням, бої подушками на змащеній жиром жердині, чи навіть хапання ротом жаб, то Тіфані була вільна долучатися або лишатися осторонь, і здебільшого воліла лишатися осторонь. Та їй завжди було до душі котити сир — аж до підніжжя схилу, тільки не через Велетня, бо такий сир потім ніхто не їстиме. 

Це завжди були тверді сорти, іноді — виготовлені спеціально для сирної траси, і виробник призової голівки, тобто такої, що дісталася фінішу без ушкоджень, отримував у винагороду срібну пряжку і всенародне захоплення. 

Тіфані була експерткою у сироварінні, але ніколи не вступала у змагання. Відьми не беруть участі у таких виправах, бо якщо виграєш — а вона знала, що кілька її сирів мали такий шанс — всі скажуть, що це нечесно, бо ти відьма; тобто, всі це подумають, хоча мало хто промовить уголос. Ну а якщо ти програєш, люди скажуть: «Що це за відьма така, якщо вона не може зварити сир, який би переміг наші, прості смертні сири?». 

Натовпом пробігла легенька хвиля — люди сунули до старту сирних перегонів. Щоправда, ятка, де хапали ротом жаб, і досі утримувала більшу аудиторію, адже це була весела і надійна розвага, особливо для тих, чий рот не брав у ній особистої участі. На жаль, чоловік, що запихав собі у штані тхорів — і наразі утримував особистий рекорд у дев’ять штук — цьогоріч не приїхав, і люди цікавилися, чи не втратив він вправність. Втім, рано чи пізно всі перейдуть до стартової лінії. Це була традиція. 

Схил у цьому місці був і справді доволі крутий, а поміж сировласників нуртувало певне суперництво, яке проявляло себе у стусанах, штурханцях, копняках і синцях; подеколи хтось навіть ламав руку чи ногу. Все наче йшло як зазвичай, люди поступово шикувалися на старті зі своїми сирами, аж тут Тіфані побачила — і здається, побачила лише вона — як якийсь підозрілий сир підкочується самотужки. Він був чорний, запилюжений, перев’язаний замацаною синьо-білою ганчіркою. 

— О ні, — простогнала Тіфані, — Горацій. А де ти, там і неприємності, — вона різко розвернулася, намагаючись помітити щось, чого б тут не мало бути. — А тепер слухайте уважно, — прошипіла вона, — я знаю, що неподалік тиняється щонайменше один з вас. Це не для вашої братії — лише для людей. Ясно? 

Але було вже запізно. Церемоніймейстер у величезному капелюсі з обвислими помережаними крисами дмухнув у свисток, і сирні перегони — ні, не просто «почалися», а шляхетно «зрушили». Чоловік із мереживом на капелюсі ні за що не надасть перевагу простому слову там, де може вставити щось оригінальне. 

Тіфані страшно було навіть оком кинути в той бік. Бігуни не так бігли, як котилися та з’їжджали слідом за своїми сирами. Але їй було чути, як здіймалися хвилі лементу щоразу, коли чорний сир, який одразу вирвався в лідери, знаходив час повертатися під гірку, щоб буцнути котрогось із безневинних сирів-суперників. Коли він майже вистрибнув на пагорб, Тіфані почула, що він видає якесь тихе буркотіння. 

Сировари гиркали на нього, намагалися схопити чи відігнати палицями, але бандюганська голівка пролетіла вперед і встигла дістатися фінішу якраз перед тим, як туди набилося сирно-людське місиво. Тоді він закотився назад на пагорб і скромно всадовився там, тихенько вібруючи. 

Під схилом тим часом розпалилися бійки — серед тих сир-жокеїв, що ще мали здатність битися — і позаяк всі за ними спостерігали, Тіфані скористалася цією можливістю, щоб крадькома схопити Горація і запхати собі в сумку. Зрештою, він належав їй. Ну, тобто, вона його зварила, хоча, певно, до сирної суміші тоді потрапило щось зайве, бо Горацій був єдиним її сиром, що їв мишей, а якщо не припнути його як слід — то й інші сири. Не дивно, що він так добре поладнав з Нак Мак Фіґлями[8]. Ті зробили його почесним членом клану. Такий сир був їм до смаку.