Капітан Анґва виступив уперед і виявився жінкою — вродливою, білявою і... дивною. 

Капітан Морква повернувся до її світлості. 

— Мем, мої офіцери залюбки ескортують вас до будь-якого готелю чи заїзного двору в місті на ваш вибір. Я бачу, що ваша служниця тримає дуже солідну на вигляд сумку. Це там містяться коштовності, про які ви говорили? В такому випадку, ви дозволите засвідчитися, що вони не вкрадені? 

Її світлість була не в захваті від ідеї, але капітан доброзичливо проігнорував цей факт; професійна навичка поліціянтів — не бачити те, чого вони не хочуть бачити. При цьому було відчутно, що він у будь-якому випадку не зважав би. 

Сумку розстібнув Роланд, і саме він підніс їхнє придбання на світло. Пакувальний папір обережно відгорнули, і у світлі ліхтарів яскраво спалахнуло щось таке, що, здавалося, не тільки відбивало світло, але й випромінювало його звідкись з глибини своїх коштовних каменів. Тіара. Кілька вартових гучно ахнули. Роланд мав пихатий вигляд. Латуччія — до огидного веселий. Пані Пруст зітхнула. А Тіфані... Тіфані повернулася назад у часі, на секундочку. На цю секундочку вона знову стала маленькою дівчинкою, що читає добряче вже до неї замацану книжку казок, читану до неї всіма її сестрами. 

От тільки вона дивилася на цю книжку так, як вони не дивилися; вона бачила її наскрізь. Книжка була геть брехливою. Не те щоб вона прямо брехала; та вона розповідала правду, яку тобі не треба знати: про те, що тільки біляві блакитноокі дівчата можуть здибати принца та одягнути блискучу корону. Таке правило, вбудоване в цей світ. Ба гірше, вбудоване у колірну палітру твого волосся. У світі історій руді чи брюнетки ще мали шанс на роль зі словами, та якщо тобі дістався мишачий відтінок брунатного — все, ти приречена грати третю служницю зліва. 

Або ти станеш відьмою. Так! І тоді можна було вибратися з історії. Можна її змінити, і не лише для себе, а для інших людей. Одним помахом руки. 

Хай там як, а Тіфані тихенько зітхнула, бо головний убір із коштовним камінням — це так чудово. Але її внутрішня розсудлива відьма одразу спитала: «І часто ти таке носитимеш, юна пані? Раз на сто років? Щось аж настільки дороге весь час лежатиме в сховку!». 

— Отже, не вкрадено, — щасливо констатував капітан Морква. — Ну що ж, це ж добре, хіба ні? Панно Болячко, я би просив, щоб ви наказали своїм маленьким друзякам йти за вами без галасу, добре? 

Тіфані опустила погляд на Нак Мак Фіґлів, які мовчали, наче впали в ступор. Звісно, коли тридцятеро безпощадних бійців раптом дістають прочухана від одного крихітки, то треба час, щоб вигадати хороше виправдання. 

Пограбуйко звів на неї очі; на його обличчі був рідкісний для фіґлів вираз сорому. 

— Вибачте, панно. Вибачте, панно, — сказав він. — Ми просто значно переборщили з випивоном. А знаєте, як воно зазвичай: що більше випивону, то більше випивону хочеться, аж доки не перекинешся догори ногами — і тоді ясно, що з випивоном все. До слова, а що таке лікер? 

Тіфані підвела очі на те, що залишилося від «Королівської голови». У мінливому світлі смолоскипа будівля скидалася на скелет. Просто в неї на очах величезна балка рипнула і сором’язливо впала на купу поламаних меблів. 

— Я вам наказала його знайти; я не просила, щоб ви вигнали його в чисте поле, — обурилася Тіфані. Вона схрестила руки, і маленькі чоловічки тісніше притулилися один до одного; наступною стадією жіночого гніву було тупання ногами; на ній фіґлі як правило починали ридати й битися головою об стовбури дерев. Та поки що вони акуратненько прилаштувалися у хвіст процесії й рушили за Тіфані, пані Пруст і капітанкою Анґвою. 

Капітан кивнула пані Пруст і сказала: 

— Я певна, ми всі згодні, що кайданки нам не знадобляться — адже так, шановні пані? 

— Ну, ви ж мене знаєте, капітане, — зауважила пані Пруст. 

Капітанка Анґва звузила очі. 

— Так, а от про вашу маленьку товаришку мені нічого не відомо. Я би попросила вас понести мітлу, пані Пруст. 

Тіфані зрозуміла, що сенсу сперечатися нема, і без нарікань віддала мітлу. Далі вони простували в тиші, якщо не враховувати притлумлене варнякання Нак Мак Фіґлів. 

По якомусь часі капітан сказала: 

— Зараз невдалий час для чорних гостроверхих капелюхів, пані Пруст. Нещодавно трапився ще один випадок, за містом, на рівнинах. Казна-де, в якомусь задрипаному містечку, куди ніхто не поїде добровільно. Люди побили стару пані за те, що в неї була книга заклять. 

— Ні! 

Обидві жінки розвернулися до Тіфані, а компанія фіґлів загальмувала об її щиколотки. 

Капітанка Анґва похитала головою. 

— Вибачте, панно, але так. А книжка, до речі, виявилася збіркою хапонійської поезії. Ну ви розумієте, всі ці їхні закарлючки. Гадаю, це дійсно схоже на книгу заклять для людей певного складу мислення. Стара пані померла. 

— Я звинувачую «Час», — поділилася пані Пруст. — Вони публікують такі випадки. Це дає зайві підказки. 

Анґва знизала плечима. 

— Як я чула, люди, що це зробили, не захоплювалися читанням. 

— Ви мусите покласти цьому край! — вигукнула Тіфані. 

— Як саме, панно? Ми — міська варта. Наша юрисдикція не виходить за межі міських стін. Там, у лісах, певно, є села, про які ми навіть не чули ніколи. Я не знаю, звідки все це береться. Таке враження, наче в повітрі ширяє якась навіжена ідея, — капітан потерла долоні. — Звісно, в нашому місті відьом немає, — сказала вона, — а от дівич-вечори відбуваються регулярно, авжеж, пані Пруст? — капітанка підморгнула. Отак взяла і підморгнула. Тіфані була впевнена в цьому, так само, як і в тому, що капітан Морква був не в захваті від Герцогині. 

— Ну, гадаю, справжні відьми обов’язково поклали б цьому край, — сказала Тіфані. — Принаймні в горах, пані Пруст. 

— Та ж в нас нема справжніх відьом у місті. Ти чула, що сказала капітанка, — пані Пруст виразно подивилася на Тіфані й прошипіла крізь зуби: — Ми не сперечаємось у присутності звичайних людей. Це діє їм на нерви. 

Вони зупинилися перед великою будівлею з блакитними ліхтарями обабіч дверей. 

— Вітаю у штабі Варти, шановні пані, — оголосила капітанка Анґва. — Отже, панно Болячко, мені доведеться замкнути вас у камері, але це буде чиста камера — без мишей, майже — і якщо пані Пруст погодиться скласти вам компанію, то, скажімо так, я зможу виявити забудькуватість і залишити ключ у замку, вам ясно? Прошу, не полишайте будівлю, інакше на вас полюватимуть, — вона подивилася просто на Тіфані й додала: — А це дуже погано, коли на когось полюють. І просто жахливо, коли полюють на тебе. 

Вона провела їх будівлею, а тоді вниз, анфіладою напрочуд затишних, на перший погляд, камер, і жестом вказала на ту, куди їм заходити. Двері камери клацнули в капітанки за спиною, і Тіфані з пані Пруст почули, як її чоботи гупають кам’яним коридором назад, нагору. 

Пані Пруст підійшла до дверей і просунула руку через ґрати. Тенькнув метал, і рука повернулася з ключем. Пані Пруст встромила ключ у замкову шпарину зі свого боку і повернула його. 

— Ось, — сказала вона. — Подвійна система безпеки. 

— Йой, анайто! — сказав Пограбуйко. — Диви, до чоʼ ми си докотили? Запроторені в буцегарню! 

— Знову! — сказав Дурноверхий Вулі. — Не знаю, як я буʼ си в очі дивити. 

Пані Пруст знову сіла і втупилася в Тіфані. 

— Ну гаразд, дівчино, що це ми таке бачили? Нема очей, як я помітила. Жодних вікон у душу. Може, і душі теж нема? 

Тіфані почувалася геть розбитою. 

— Я не знаю! Я його зустріла дорогою сюди. І фіґлі пройшли просто крізь нього! Він наче привид. І тхне. Ви відчули цей запах? А юрба, вони ж готові були на нас напасти! Що ми їм зробили? 

— Не маю певності, що це «він», — сказала пані Пруст. — Можливо, що і воно. Якийсь демон, чи інша потвора... Але я мало про них знаю. Дрібна торгівля — моя основна спеціалізація. Хоча і в нас, буває, що справжнє пекло зчиняється. 

— Та навіть Роланд визвірився на мене, — страждала Тіфані. — А ми ж завжди були... друзями.