— Послухайтеся моєї поради, панно — просто тихенько їдьте звідси і нікому не згадуйте ні про які паби.
— Але ж стійте... всі ми знаємо, що це вони розібрали на тріски «Королівську голову», тож...
Констебль знову її зупинив.
— Я сьогодні зранку проходив повз «Королівську голову», — сказав він, — і вона була абсолютно не розібрана. Направду, там цілі натовпи відвідувачів. Певен, кожен мешканець міста тепер туди зазирне. «Королівська голова» — така сама, як і завжди була, наскільки я розумію, з однією крихітною відмінністю — іронічно, але вона тепер задом наперед.
— Як це — «задом наперед»? — не одразу втямила пані Пруст.
— Так, що виходить на вулицю не тим боком, — терпляче пояснив поліціянт. — І коли я там щойно був, можете бути певні — «Королівською головою» її вже ніхто не називав.
Тіфані зморщила чоло.
— Отже... тепер це «Королівська спина»?
Констебль Пікша всміхнувся.
— О так, бачу, що ви гарно вихована юна леді, панно, бо більшість називає її «Королівською...»
— Я не терплю непристойностей! — суворо урвала його пані Пруст.
«Та невже? — подумала Тіфані. — При тому, що в тебе пів вітрини займають рожеві надувні штукенції та інші загадкові предмети, які я не встигла як слід роздивитися? Та гадаю, світ був би дуже химерним місцем, якби ми всі були однакові, а надто — однаково такі, як пані Пруст».
Згори до неї долинало шушукання Нак Мак Фіґлів; над загальним фоном раптом вивищився голос Дурноверхого Вулі:
— Я ж-бо казав, хіба я не казав, я ж казав, що задом наперед, казав, але ж ні, ви мене си не послухали! Я може, і дурноверхий, але не дурний.
* * *
«Королівська голова», чи, може, відтепер якась інша частина монаршої анатомії, була недалеко, але відьмам довелося проштовхуватися крізь щільний натовп щонайменше за сотню ярдів від неї; і більшість з тих, хто його утворював, тримали в руках пивні кухлі. І пані Пруст, і Тіфані були взуті у підбиті цвяхами чоботи, — велика перевага, коли треба швидко пробитися крізь юрбу — і ось вже перед ними постав паб, названий тепер, аби уникнути прямої згадки частини тіла (хоча фіґлі її б назвали й ні секунди б не вагалися) — «Король повернувся», обидві відчули полегшення. Перед чорним входом, який тепер виконував роль, яка раніше належала головному входу, стояв пан Вілкін, власник пабу. Однією рукою він видавав кухлі з пивом, іншою — приймав гроші. Він скидався на кота, що тоне у сметані.
Час від часу йому вдавалося вділити трошки часу від своєї героїчної боротьби та перекинутися слівцем з худорлявою, але вочевидь дуже цілеспрямованою панною, яка занотовувала щось у блокнотик.
Пані Пруст штурхнула Тіфані ліктем.
— Бачиш її? Це панна Кріпслок з «Часу»; а он там — вона вказала пальцем на високого чоловіка у формі Варти — бачиш, з ким вона розмовляє? Це Ваймз, командор Міської варти. Хороша людина, завжди сердитий, не терпить дурощів. Здається, зараз буде весело, бо він не любить королів, цілих чи будь-які їхні частини; один з його предків відрубав голову нашому останньому.
— Який жах! Він на таке заслужив?
Пані Пруст на мить завагалася, а тоді відповіла:
— Ну, якщо це правда — про те, що знайшли в його особистій темниці — то відповідь «так» великими літерами. Та вони однаково судили того предка командора, бо, бач, рубання голів королям, виявляється, завжди викликає певну кількість громадського обурення. Поставши перед судом, він лише сказав: «Якби це чудовисько мало хоч сотню голів, я б не заспокоївся, доки не зрубав їх усі». Це сприйняли, як визнання провини. Його повісили, а тоді — значно пізніше — поставили йому пам’ятник, що говорить про людей більше, ніж хочеться знати. Його звали Старий Камʼянолиций, і, як бачиш, це в них спадкове.
Тіфані бачила — не в останню чергу тому, що командор цілеспрямовано рухався до неї. В нього було обличчя людини, що мала багато справ, і всі — значно важливіші, ніж та, за яку мусив взятися зараз. Він шанобливо кивнув пані Пруст і зробив марну спробу не визвірятися на Тіфані.
— Ви це зробили?
— Ні, сер!
— Ви знаєте, хто це зробив?
— Ні, сер!
Командор насупив брови.
— Юна панно, якщо грабіжник залізає в будинок, а потім повертається, щоб все розставити по місцях, як було — злочин однаково було скоєно, ви ж це розумієте? Тож якщо будівля була серйозно пошкоджена, разом з її вмістом, а наступного ранку стоїть як новенька, хоч і розвернута не тим боком — це теж злочин, а отже особи, що до цього всього долучилися — хай там як, а досі злочинці. От тільки я зеленого уявлення не маю, яким словом це назвати, і, якщо зовсім відверто, то хотів би покінчити з цією справою якомога швидше.
Тіфані блимнула. Вона не почула останнє речення, точніше не зовсім почула, та менше з тим, вже пам’ятала. Це, напевно, і є слова-переливки! Вона озирнулася на пані Пруст, і та щасливо кивнула, а в голові Тіфані вигулькнуло слівце-переливок — так.
Вголос пані Пруст сказала:
— Командоре, видається, ніхто не зазнав збитків, а враховуючи, що, якщо мої очі мені не зраджують, наш пан Вілкін у «Королівському чомусь» на брак клієнтів не скаржиться і, певно, не хотів би знову стати власником «Королівської голови».
— Оце точно! — підтвердив власник пабу, пхаючи гроші в мішок.
Командор Ваймз і досі супився, та Тіфані перехопила слова, що він майже, але не сказав: Жоден король не повернеться, доки я тут!
До справи знову влізла пані Пруст.
— А що, як ми назвемо його «Королівською шиєю»? — запропонувала вона. — Надто, бо його величність здається, має лупу, масне волосся і великий налитий чиряк?
До захвату Тіфані, обличчя командора не втратило ані краплі своєї кам’янистості, та одного переливка вона перехопила — це було переможне «Ура!». Тут пані Пруст, яка вважала, що перемогу слід закріпити будь-якими доступними їй засобами, докинула, мовляв:
— Це ж Анк-Морпорк, пане Ваймз; річка влітку загоряється, а дощить, буває, рибою і ліжками, тож, за великим рахунком, чом би й не існувати пабу, що провертається довкола власної осі? Більшість його клієнтів роблять те саме! Як там ваш хлопчик, до слова?
Це невинне запитання, здається, збило командора з ніг.
— Ох! Він... о... та... в нього все гаразд. О, так, гаразд. Ви мали рацію. Треба було попити шипучки та відригнути як слід. Дозволите перекинутися з вами слівцем віч-на-віч, пані Пруст? — тут він зміряв Тіфані таким поглядом, що стало цілковито ясно — Тіфані ніхто не запрошує, тож вона обережно рушила крізь натовп веселих — подеколи навіть занадто веселих — людей, які стояли в черзі, щоб сфотографуватися з «Королівською шиєю». Вона дозволила собі розчинитися на їхньому тлі та прислухалася, як Пограбуйко віддає накази своєму війську; військо дослухається до них, якщо не знайде собі веселішого заняття.
— Гаразд, — сказав він. — Котрий з вас паскудяток вирішив намалювати справжню шию на знаку? Я певен, зазвичай так не роблють.
— Це був Вулі, — повідомив Великий Ян. — Він си подумав, люди подумають, то завжди так і було. Він же дурноверхий, наш Вулі.
— Іноді дурноверхість допомагає, — сказала Тіфані. Вона роздивилася довкола... Аж он він, чоловік без очей, простує крізь юрбу, простує крізьюрбу, наче це натовп якихось привидів. Втім, вона помітила — люди якимось чином відчувають його присутність; один провів долонею по обличчю, наче по ньому проповзла крихітними лапками муха; інший ляпнув себе по вуху. Але опісля вони... змінювались. Їхні очі, побачивши Тіфані, звужувались, а чоловік-привид рухався до неї, тож скоро вся юрба перетворилася на одну суцільну набурмосеність. А ось і сморід, тягнеться за чоловіком, притлумлює сонячне світло. Тхнуло, як на дні ставка, де риби помирали та зогнивали сторіччями.
Тіфані розпачливо роззирнулася. Повернення «Королівської голови» наповнило вулицю цікавими та спраглими. Людей, які намагалися йти далі у своїх справах, затиснули між натовпом попереду, натовпом позаду і, звісно, людьми з тацями й возиками, що роїлися містом, намагаючись втюхати свій товар будь-якому необачному, хто зупинився бодай на кілька секунд. Тіфані відчувала загрозу, та що там загрозу — це була справжня ненависть, і вона росла, як трава після дощу. Чорний чоловік тим часом насувався. Це її лякало. Звісно, з нею фіґлі, але загалом фіґлі рятують тебе з халепи шляхом занурення в іншу халепу.
