Раптом їй під ногами задвигтіла земля. Щось металево шкрябнуло, і земля ковтнула Тіфані — але не остаточно, а десь на глибину шести футів. Доки Тіфані намагалася звестися на ноги в темряві під тротуаром, хтось пропхався повз неї із бадьорим «Пробачте». Знову щось непоясненно задзенькало, і круглий отвір в неї над головою зник у темряві. 

— Ото справді пощастило, — сказав ввічливий голос. — Гадаю, крім вас сьогодні нікого не буде. Прошу, намагайтеся не панікувати, доки я не увімкну безпековий ліхтар. Відтак якщо забажаєте панікувати, це повністю ваше рішення. Тримайтеся якомога ближче до мене, і коли я кажу: «Ідіть якомога швидше, затамувавши подих», — то так і робіть, заради вашої психіки, вашої горлянки та, можливо, вашого життя. Мені начхати, розумієте ви мене чи ні — просто робіть, бо нам, можливо, лишилося небагато часу. 

Загорівся сірник. Щось булькнуло, і перед Тіфані розлилося синьо-зелене сяйво. 

— Трохи болотяного газу, — пояснив екскурсовод-невидимка. — Поки все не так погано, хвилюватися зарано, але тримайтеся ближче до мене, не забувайте! 

Синьо-зелений вогник почав стрімкий рух, і Тіфані доводилося майже бігти, щоб за ним встигати — нелегка справа, бо під чоботами в неї чергувалися галька, глина та, час від часу — рідина невідомого штибу, але точно не такого штибу, про який хочеться дізнатися більше. Подекуди в далині зблискували інші загадкові вогники, наче мандрівні вогні, що, буває, блимають над болотами. 

— Прошу, не відставайте! — озвався голос попереду. 

Незабаром Тіфані втратила будь-яке відчуття напрямку, як, втім, і часу. 

Аж тут клацнуло, і якась постать вималювалася на тлі цілком звичайного дверного проходу, тільки двері ці були в арці і закінчувалися нагорі гострою вершиною. 

— Будьте такі ласкаві ретельно витерти ноги об килимок одразу при вході; ніколи не зайве вжити запобіжних заходів. 

Позаду постаті, яку і досі вкривала тінь, ожили свічки; вони освітили когось у важкому, штивному вбранні, великих чоботях, сталевому шоломі на голові — хоча, доки Тіфані роздивлялася, постать акуратно зняла шолом. Тріпнула волоссям, зібраним у кінський хвіст, що могло свідчити про її молодість, от тільки волосся було сиве, що могло свідчити про її старість. «Вона була, — подумала Тіфані, — з тих людей, що вибирають собі стиль, який їм пасує і не заважає, і не зраджують йому аж до самої смерті». Зморшки теж були, а ще провідниця Тіфані мала заклопотаний вигляд людини, яка намагається думати про кілька речей водночас, і судячи з виразу її обличчя, думала вона про все на світі. В кімнаті стояв маленький стіл, сервований чайничком, горнятками та крихітними кексами. 

— Прошу, заходьте, — запросила жінка. — Вітаю. Куди поділися мої манери? Мене звати панна... Ковальчук, наразі. Гадаю, пані Пруст про мене згадувала? Ми з вами перебуваємо у Несправжній Маєтності, імовірно — у найбільш нестабільній точці всесвіту. Хочете чаю? 

Ситуація завжди суб’єктивно поліпшується, коли світ припинив обертатися довкола, а перед тобою — теплий трунок; навіть, якщо горнятко стоїть на старому ящику. 

— Вибач, це геть не палац, — сказала пані Ковальчук. — Сама тут ніколи не ночую більше кількох днів. Але мені потрібне місце неподалік Академії, де я б мала абсолютну приватність. Колись тут стояла маленька хатчина, що тулилася до стін Академії, а чарівники, бач, викидали все своє сміття через ті свої стіни. По деякому часі найрізноманітніші шматки магічного мотлоху почали реагувати між собою у непередбачуваний спосіб. Зрештою, через балакучих щурів, взуття, що ходить само по собі та брови, що раптом виростають до шести футів завдовжки, місцеві звідси повтікали, і їхні чоботи також. Тож більше ніхто не скаржився, і Академія почала викидати за стіну ще більше. В питаннях відходів життєдіяльності чарівники поводяться як коти; щойно відійшов трохи далі — їх більше не існує. 

Цілком очікувано, зрештою місцина перетворилась на публічний смітник, куди кожен викидав, що йому заманеться, і швидко тікав; часто — від взуття, іноді — навіть успішно. Хочеш кексик? І не хвилюйся, я купила їх завтра в дуже надійного пекаря, тож вони гарантовано свіжі; а місцеву магію я вже рік як більш-менш приборкала. Було неважко; магія — це здебільшого питання рівноваги, але тобі, звісно, це добре відомо. Хай там як, а перевага в тому, що тут довкола так багато магічного туману, що навіть боги, гадаю, не в змозі сюди зазирнути, — панна Ковальчук елегантно відкусила пів кекса, а решту притулила на тарільчику. Нахилилася до Тіфані. — Як це, панно Тіфані Болячко, — поцілувати зиму? 

Тіфані якусь мить просто роздивлялася співбесідницю. 

— Слухайте, ми лише цьомнулися, і все! Без язика! — тоді вона додала. — Це про вас пані Пруст казала, що ви мене знайдете, правда? 

— Звісно, — підтвердила панна Ковальчук. — Я сподівалася, це очевидно. Я могла би прочитати тобі довгу і заплутану лекцію, — швидко продовжила вона, — та я гадаю, краще буде, якщо я розповім тобі одну історію. Я знаю, що тебе навчала Бабуня Дощевіск, а вона завжди каже, що світ складається з історій. Мушу одразу попередити, що ця — одна з найнеприємніших. 

— Я — відьма, раптом що, — сказала Тіфані, — Я бачила неприємні речі. 

— Можливо, тобі так здається, — сказала пані Ковальчук. — А тепер я хочу, щоб ти уявила собі таку картину. Більш ніж тисяча років тому. Є один чоловік, ще доволі молодий; він — мисливець на відьом, спалювач книг і кат, бо люди, старші та значно мерзенніші, сказали йому, буцімто Великий Бог Ом воліє, щоб він був саме таким. І от одного дня він знаходить жінку, вона відьма, а ще — гарна, неймовірно гарна, що доволі незвично серед відьом, принаймні було незвично в ті часи... 

— Він закохується в неї, адже так? — перебила Тіфані. 

— Ну звісно, — сказала пані Ковальчук. — Хлопчик зустрічає дівчинку, це ж головний рушій наративної причиновості в мультивсесвіті, іншими словами, «цьому судилося статися». Я б воліла продовжити цю доповідь без переривань, ти не проти? 

— Але ж він її вб’є, так? 

Пані Ковальчук зітхнула. 

— Якщо вже ти спитала, не обов’язково. Він гадає, якщо врятує її та вони дістануться до річки, то в них буде шанс. Він спантеличений, він заплутався. Для нього це нові відчуття. Вперше за життя йому доводиться думати своєю головою. Коні прив’язані неподалік. Є кілька вартових та інші в’язні, в повітрі повно диму від багаття з книжок, через що в людей сльозяться очі. 

Тіфані присунулася ближче, ловлячи кожне слово — намагалася вгадати, чим все закінчиться. 

— Ще є кілька його підмайстрів, а також низка старших ієрархів церкви Ома, які прибули, щоб поспостерігати та благословити захід. І, нарешті, є місцеві люди, які гучно все це підтримують, адже вбиватимуть не їх, а загалом розваг на селі катма. Фактично, це мав би бути ще один звичайний робочий день, ось тільки дівчина, яку прив’язують до стовпа підмайстри, впала йому в око, і тепер дуже уважно за ним спостерігає — і не каже, і не кричить ані слова, поки що. 

— А меч у нього є? — спитала Тіфані. 

— Є в нього меч. Можна розповідати далі? Добре. Тож, він підходить до неї. Вона пильно на нього дивиться — не кричить, просто дивиться, і він думає... Про що ж він думає? Він думає: «Чи зможу я зняти обох вартових? А чи підкоряться учні моєму наказу?» Він наближається, і тим часом питає себе, чи добіжать вони до коней через усю цю куряву. І ось цей момент застиг у часі. Великі події очікують на рішення чоловіка. Один простий крок, туди чи сюди, і перебіг історії радикально зміниться, і можна собі уявити, буцімто все залежить від того, що він вибере. Та, бач, не має значення, про що він думає, бо він знає, хто він є, і що він робив у житті, і всі погані вчинки, які він скоїв, і якими він повсюдно відомий. І коли він іде до неї, ще не впевнений у своєму рішенні, вона впізнає його, хоч він би й волів, аби цього не сталося. Отже, вона одним плавним рухом простягає до нього руки крізь ґратки плетеної клітки, яку збудували довкола неї, щоб не падала; вона вчіплюється в нього і тримає міцно, а тим часом пожбурений факел падає на промащену деревину і вгору здіймаються язики полум’я. Вона не зводить з нього очей і не розчіплює хватки до кінця... Заварити тобі свіжого чаю?