Тіфані блимнула очима від диму, вогню і здивування. 

— А звідки ви стільки знаєте про це, я перепрошую? — спитала вона. 

— Я там була. 

— Тисячу років тому? 

— Так. 

— Як ви туди потрапили? 

— Пішки, — відповіла панна Ковальчук. — Але не в цьому річ. Річ у тому, що так загинула — і народилася — істота, яку ми називаємо Хитрий Чолов’яга. І спочатку це і правда був чоловік. З жахливими травмами, звісно. Ще доволі довго був. І полювання на відьом ішло гей-гей як добре, на ура просто. Складно сказати, кого мисливці на відьом боялися більше: відьом чи гніву Хитрого Чолов’яги, якщо він не отримує бажаних відьом. І повір, коли в спину дихає Хитрий Чолов’яга — ти знайдеш йому стільки відьом, скільки йому треба, їй-богу. 

— І сам Хитрий Чолов’яга завжди викривав відьом. Це було просто неймовірно. Це могло бути якесь тихе невеличке село, де всі були в нормальних стосунках і ніхто раніше не помічав жодних відьом. Та варто було туди навідатися Хитрому Чолов’язі — і раптом відьми вигулькували всюди; на жаль — дуже ненадовго. Він вважав відьом причиною ледь не всіх халеп, вірив, що вони крали немовлят, жінок змушували втікати від чоловіків, а молоко — киснути. Мій особистий фаворит — це що відьми буцімто випливали в море на яєчних шкаралупах, щоб пустити на дно чесних моряків, — тут панна Ковальчук підняла долоню. — Ні, не кажи, що навіть маленька відьма ніяк не залізе всередину яєчної шкаралупи, не роздушивши її, бо в нашому ремеслі це зветься логічним аргументом; тобто той, хто хоче вірити, що відьми пускають на дно кораблі, не зверне на нього жодної уваги. 

— Це, звісно, не могло тривати вічно. Люди можуть бути дуже дурними, і їх легко налякати, але іноді трапляються і такі, що не аж такі дурні та не аж такі лякливі, тож Хитрого Чолов’ягу було викинуто зі світу. Наче сміття, яким він, власне, і є. 

Але на цьому його історія не завершилася. Така велика, така грізна була його ненависть до всього, що він вважав відьомством, що йому якимось чином вдалося вижити, попри те, що він нарешті втратив тіло. Отже, навіть без шкіри та кісток, його лють дозволила йому жити далі. Можливо, він став привидом. І тепер подеколи, він знаходить когось, хто впустить його назад. Чимало людей має отруйну свідомість, що ладна відкритися для нього. А ще ж є ті, що радше стануть поруч зі злом, ніж проти нього, і один такий написав для нього книгу під назвою «Багаття відьом». 

— Та коли він захоплює якесь тіло — а в минулому, повір мені, траплялися дуже неприємні особи, які дозволяли йому це заради просування їхніх жахливих амбіцій — власник цього тіла стає частиною Хитрого Чолов’яги. Вони втрачають контроль. Вони запізно усвідомлюють, що він не дозволить їм втекти чи врятуватися. Тільки вмерти... 

— Подібне до подібного, — сказала Тіфані. — Але схоже, він здатен і прорватися всередину силоміць. 

— Вибач, — сказала пані Ковальчук, — але ти розумничка. Ти варта всього, що про тебе розповідають. Тепер Хитрий Чолов’яга не має матеріальної оболонки. Нічого, що можна побачити. Нічого, чим можна володіти. І хоча він часто вбиває тих, хто його гостинно прихистив, це не заважає йому жити-поживати. Без тіла, яке можна було б вважати своїм, він ширяє на вітрі та, гадаю, ніби спить. Та якщо спить, то я знаю, про що він снить. Йому сниться вродлива молода відьма, наймогутніша з усіх відьом. І він думає про неї з такою ненавистю, що, відповідно до теорії розтягнутих струн, ця його ненависть повністю облітає всесвіт і повертається назад з іншого напрямку — так, що здається якимось видом любові. Тож він хоче знову її побачити. І якщо йому вдасться, вона майже точно помре. 

— Деякі відьми — справжні відьми з плоті й крові — пробували битися з ним і перемагали. Інші — пробували та гинули. А тоді одного дня дівчинка Тіфані Болячка, через власну неслухняність, взяла і поцілувала зиму. Такого, мушу сказати, ніхто ніколи до неї не робив. І Хитрий Чолов’яга прокинувся, — панна Ковальчук відставила вбік горнятко. — Як відьма, ти знаєш, що не мусиш мати страху? 

Тіфані кивнула. 

— Що ж, Тіфані, мусиш завести собі трохи страху, підконтрольного тобі. Ми вважаємо, що найважливіше — це голова, що мозок — король на троні всього тіла. Але тіло теж має владу — мозок не може вижити поза тілом. Якщо Хитрий Чолов’яга захопить твоє тіло — не думаю, що ти зможеш із ним боротися. Він не схожий ні на що, з чим ти досі мала справу. Якщо він тебе впіймає — це все одно що вб’є. Ба гірше, ти станеш його творінням. А в такому випадку смерть стане для тебе бажаним звільненням. Ось тобі й маєш, панно Тіфані Болячка. Він прокидається, летить, шукає її. Шукає тебе. 

* * *

— Ну, принаймні ми її знайшли, — сказав Пограбуйко, — Вона у тій гнійливій ямі. 

Фіґлі стояли, пороззявлявши роти, на краю булькотливої гноївні, якою була Несправжня Маєтність. В його глибинах щось булькало, роїлося і вибухало. 

— Зануритися туди — вірна смерть, — сказав Скажений Малолюдець Артур. — Вірна смерть! Вам кінець. 

— Ая, всім нам кінець, рано чи пізно, — життєрадісно погодився Пограбуйко. Він потягнув носом. 

— А що у вуса так смердить? 

— Вибач, Пограбе, це був я, — зізнався Дурноверхий Вулі. 

— Та нє, твій запах я знаю, — відмахнувся Пограб. — А це, бач, я вже деся нюхув. Це був туй здоровило, якого ми здибали дорогув. Си пригадуєти? Весь в чорнім. Із нестачев очних яблук. Чортівнею пах, чорти б його вхопили. Я си пригадую, він моц погані слува казав на велику відьмоньку. Моя Джинні казала, мус нам не відходити від великої відьмоньки, а як на мую думку, теє паскудятко треба як слід вимити. 

Плин подій прискорив Скажений Малолюдець Артур. 

— Ану, Пограбе, туди заходити протизаконно, бач? — він тицьнув у старезну напіврозтоплену вивіску, на якій за певних зусиль ще можна було прочитати: ВХІД СУВОРО ЗАБОРОНЕНО, НАКАЗОМ.

Пограбуйко витріщився на вивіску. 

— Йой, тепера ти ми не лишаєш вибору, — сказав він. — і ти ми нагадав, що ми й так вже всі мертві[20]. В атаку!

* * *

У Тіфані з’явилася одразу ціла купа запитань, але на верхівку купи видерлося отаке: 

— Що станеться, якщо Хитрий Чолов’яга мене наздожене? 

Якусь мить пані Ковальчук роздивлялася стелю. 

— Ну, гадаю, для нього це буде щось на кшталт весілля. А для тебе — достоту як смерть. Чи гірше, бо ти будеш всередині, дивитимешся назовні, на те, що він виробляє за допомогою твоїх сил і навичок — з людьми, яких ти знаєш. Ми що, доїли останній кексик? 

«Я не викажу свого страху», — сказала собі Тіфані. 

— Рада це чути, — вголос відповіла панна Ковальчук. 

Тіфані аж вискочила з крісла з люті. 

— Та як ви смієте, панно Ковальчук! 

— Десь точно був ще один кексик, — сказала панна Ковальчук і додала: — Оце я розумію бойовий дух, панно Тіфані Болячко. 

— До вашого відома, я все ж таки подолала бджільника. Я можу за себе постояти. 

— І за свою родину? І за всіх, кого знаєш? Проти нападу, якого вони навіть не помітять? Ти не розумієш. Хитрий Чолов’яга — не людина, хоч і був нею колись; він навіть не привид. Він — ідея. На жаль, він — ідея, час якої настав. 

— Ну принаймні, я завжди знаю, коли він неподалік, — замислено сказала Тіфані. — Він жахливо тхне. Навіть гірше, ніж фіґлі. 

Панна Ковальчук кивнула. 

— Так, це його свідомість смердить. Це запах зіпсутості — в думках і діях. Твоя свідомість зауважує цю зіпсутість, не може розпізнати і класифікує як «сморід». Всі магічно обдаровані його відчувають; та коли люди з ним стикаються, він їх змінює, робить їх трохи схожим на Чолов’ягу. Тому разом із Чолов’ягою завжди приходить біда. 

І Тіфані одразу зрозуміла, про яку біду говорить панна Ковальчук, хоча її розум і підкинув їй спогади з тих часів, коли Хитрий Чолов’яга ще спав.