Перед її очима промайнули чорно-білі картинки, що їх носить вітер пізньої осені; той самий, що зараз розпачливо зітхав їй у вухах; та найгірше — що її ніздрі відчули гострий кислотний запах старезного напівзгорілого паперу. В її спогадах кілька аркушиків тріпотіли на безжальному вітрі, наче мошки, яких прибила і розтелющила мухобійка, а вони тим не менш ще намагаються злетіти. 

На аркушиках були зірки. 

Під звуки свавільної музики люди свавільно витягли з домівки пришелепкувату стару жінку, яка, на думку Тіфані, завинила лише тим, що втратила всі зуби та пахла сечею. Вони жбурлялися камінням, розбили шибки хатчини, вбили її кота — і все це скоїли хороші люди, добрі люди, люди, яких вона знала, і з якими бачилася щодня; аж раптом вони вчинили всі ці речі, про які навіть і зараз ніколи не згадують у розмові. Так, наче той день магічним чином випав з календаря. І саме того дня, з кишенями, повними обвуглених зірок, не знаючи, що робить, але роблячи це рішуче, Тіфані стала відьмою. 

— Ти сказала, що інші билися з ним? — спитала вона панну Ковальчук. — Як їм це вдалося? 

— Останній кекс лишався у торбі з назвою пекарні, це точно. Ти раптом на ній не сидиш, га? — панна Ковальчук прочистила горло і відповіла: — А так, що вони були могутніми відьмами. Так, що вони розуміли, що це значить — бути могутньою відьмою. А так, що вони використали кожен трюк, скористалися кожною лазівкою. А ще, підозрюю — так, що вони зрозуміли свідомість Хитрого Чолов’яги, перш ніж він зрозумів їхню. Я багато часу пройшла, щоб дізнатись про Хитрого Чолов’ягу, — додала вона, — і точно можу сказати тобі лише одне: вбити Хитрого Чолов’ягу можна тільки хитрістю. Ти мусиш бути хитрішою за нього. 

— Не такий вже він і хитрий, якщо так довго мене шукав, — сказала Тіфані. 

— Так, це мене геть спантеличує, — погодилася пані Ковальчук. — І тебе мусить спантеличувати. За моїми очікуваннями, він мав би шукати тебе дуже довго. Точно понад два роки. Тож він або дуже розумний — а, якщо відверто, для глибокої задуми йому бракує відповідних органів — або його увагу до тебе привернуло щось іще. Хтось магічний, припускаю. Знаєш якусь відьму, яка не бажає тобі добра? 

— Авжеж ні, — сказала Тіфані, — А хтось із відьом, що його були перемогли, лишився в живих? 

— Так. 

— Можливо, якщо я знайду одну з них... може, вона поділиться досвідом? 

— Я ж пояснювала вже. Він — Хитрий Чолов’яга. Хіба він поведеться на один і той самий трюк двічі? Ти мусиш винайти власний спосіб. Ті, хто тебе навчав, сподіваються від тебе цього. 

— Це ж не перевірка якась? — спитала Тіфані та одразу пошкодувала, так жалібно це прозвучало. 

— Хіба не пам’ятаєш, що завжди говорить Бабуня Дощевіск? — спитала панна Ковальчук. 

— Будь-що — перевірка, — вони вимовили це одночасно і, перезирнувшись, розреготалися. 

Аж тут закудкудакало. Панна Ковальчук прочинила двері, і в кімнату зайшло маленьке біле курча. Воно зацікавлено роззирнулося довкола і вибухнуло. Там, де воно стояло, тепер лежала цибуля в повному оснащенні, зі щоглою та вітрилами. 

— Вибач за це видовище, — зітхнула панна Ковальчук. — Тут таке постійно, на жаль. Несправжня Маєтність дуже динамічна, розумієш. Бо вся ця магія, вона ж вирує, частинки заклять накручуються на інші закляття, в результаті створюються нові, про які ніхто раніше і не думав... це повний хаос. Він генерує абсолютно випадкові предмети. Вчора я знайшла книгу з вирощування хризантемних кущів, надруковану міддю на воді. Ти, певно думаєш, що все мало б розхлюпатися, але ні, якимось чином, воно трималося купи, доки магія не вичерпалася. 

— Не пощастило курчаті, — нервово зауважила Тіфані. 

— Що ж, я тобі гарантую, що дві хвилини до того це було не курча, — заспокоїла панна Ковальчук. — а тепер воно, певно, насолоджується життям прісноводного овоча. Можливо, тепер тобі ясно, чому я не проводжу тут багато часу. В мене якось трапився прикрий інцидент з зубною щіткою, про який я не скоро забуду, — вона розчахнула двері ширше, і Тіфані побачила плетиво. 

Плетиво ні з чим не переплутаєш[21]. Ну, тобто, спочатку можна, і вона переплутала його з купою сміття. 

— Дивовижно, що тільки не опиниться в кишенях, якщо ти — на магічному звалищі, — спокійно прокоментувала пані Ковальчук. 

Тіфані знову витріщилася на велетенське плетиво. 

— А це хіба не конячий череп[22]? А он те — раптом не цебро пуголовків? 

— Воно. Щось живе завжди допомагає, тобі так не здається? 

Тіфані звузила очі. 

— А он те явно чаклунська патериця! Я гадала, вона припиняє працювати, якщо його торкнеться жінка! 

Пані Ковальчук посміхнулася. 

— Ну, моя була у мене, відколи я народилася. Якщо знаєш, де шукати, то ще й досі видно знаки з того часу, коли в мене зуби різалися. Це моя патериця і вона працює, хоча мушу сказати, справи пішли легше, коли я зняла з неї отакенну головку. Вона не мала практичного призначення, лише псувала баланс. А тепер, може, годі там стояти з роззявленим ротом? 

Тіфані стулила щелепи, але вони миттєво роззявилися знову. Їй сяйнула думка — можна сказати, різонула світлом по очах. 

— Ви вона, адже так? Ви мусите бути нею, ви — вона і є! Ескарина Ковальчук, я вгадала? Єдина в світі жінка-чарівниця! 

— Десь глибоко всередині — гадаю, так, це і досі я, але відтоді минуло так багато часу, і знаєш... Я ніколи не почувалася чарівницею, тож мені було байдуже, що там хто каже. І хай там як, патериця була моя, і ніхто не міг її в мене забрати, — Ескарина на мить затнулася. — Ось чому я навчилася в Академії: бути собою, просто тим, ким я є, і не турбуватися з цього приводу. Таке знання, вже само по собі — як невидима магічна патериця. Слухай, я не хотіла би про це говорити. Це викликає погані спогади. 

— Мені шкода, — перепросила Тіфані. — Просто не втрималася. Мені прикро, якщо я зачепила якісь лячні спогади. 

Ескарина всміхнулася. 

— Тю, лячні спогади — взагалі не проблема. От з приємними буває складно дати раду. 

Всередині плетива щось клацнуло. Ескарина підвелася і підійшла до нього. 

— Ой, люба, звісно читати можна лише власне плетиво, але повір мені на слово — з того, як повернувся цей череп, і положення подушечки на осі обертального колеса, він дуже і дуже близько. Майже над нами, насправді. Можливо, рандомна магія цього місця його заплутує, і йому видається, що ти водночас всюди та ніде; тоді він скоро піде геть і спробує підчепити твій слід в іншому місці. І як я вже казала, десь на шляху він поїсть. Залізе в голову якомусь дурню, і якась стара пані, чи дівчинка, яка носить на собі небезпечні окультні символи без жодного уявлення про їхнє значення, раптом перетворяться на здобич. Сподіваймося, вона добре бігає. 

Тіфані спантеличено роззирнулася. 

— І все, що станеться, буде моєю провиною? 

— Це саркастичне бурчання маленької дівчинки чи риторичне питання відьми з власною ділянкою? 

Тіфані почала відповідати, але урвала себе. 

— Ви вмієте подорожувати в часі, адже так? — спитала вона. 

— Так. 

— Тоді ви знаєте, як я відповім? 

— Ну, все не так просто, — на подив Тіфані, і, ніде правди діти — до її захвату, Ескарина якось знітилася. — Я знаю, дай прикинути, десь із п’ятнадцять різних відповідей, які ти могла б дати, але не знаю, котру з них ти обереш, доки ти не обереш, все через теорію розтягнутих струн. 

— Тоді все, що я скажу, — сказала Тіфані, — це дуже вам дякую. Вибачте, що забрала ваш час. Але мені треба рухатися далі; попереду багато роботи. Що там з часом? 

— З ним все добре, — відповіла Ескарина. — Це спосіб передати один з умовних вимірів чотиривимірного простору. Але, якщо підходити до питання практично, зараз десята сорок п’ять. 

Тіфані це здалося приголомшливо складною відповіддю на просте запитання, та коли вона розтулила рота, щоб щось сказати, плетиво повалилося на долівку, двері прочинилися, і в кімнату забігла юрба курчат — які, однак, вибухати не стали.