З крейдяного кар’єру лунало щось схоже на вболівальні вигуки; Тіфані акуратно пробиралася крізь добротний камуфляж. 

Кар’єр їй подобався. Тут вона, здавалося, була просто не в змозі почуватися по-справжньому нещасною: м’які білі стіни обіймали її, а крізь зарості просотувалося заспокійливе сутінкове світло. Іноді, коли вона була значно молодша, то бачила, як туди-сюди через кар’єр пропливають древні риби — древні риби з тих часів, коли Крейдокрай лежав на дні моря. Вода давним-давно пішла, але душі примарних риб цього не завважили. Вони скидалися на лицарів в обладунках, і були древні, як сама Крейда. Але тепер вона їх вже не бачила. Певно, зір змінюється з віком, припустила вона. 

Тут сильно пахло часником. Значна ділянка на дні ями була вкрита равликами. Між них обережно походжали фіґлі — малювали числа на їхніх мушлях. Ембер сиділа поруч із келдою, обхопивши руками коліна. Згори ця картина нагадувала змагання вівчарок, тільки без гавкоту, і зі слизом. 

Келда помітила Тіфані й піднесла до губ крихітного пальчика, потім коротко кивнула в бік Ембер, яка була цілковита занурена у видовище. Джинні поплескала поруч із собою і сказала: 

— Ми дивимось, як наші хлопці таврують худобу, якщо що. 

В її голосі було щось дрібку химерне. Так дорослий каже дитині: «Як же нам весело», на випадок, якщо дитина сама не дійшла цього висновку. Але Ембер і правда, здавалося, добре проводить час. Тіфані спало на думку, що компанія фіґлів підіймає їй настрій. 

У Тіфані склалося враження, що келда не хоче говорити на серйозні теми, тож вона просто спитала: 

— А навіщо їх таврувати? Хто їх буде красти? 

— Інші фіґлі, ясне діло. Мій Пограб гадає, всі в чергу ставатимуть красти наших равликів, коли вони лишаться без нагляду, ось так. 

Тіфані була спантеличена. 

— А чому вони лишаться без нагляду? 

— Ну бо мої хлопці будуть зайняті, крастимуть їхню худобу. Це стара традиція фіґлів; вона дає змогу всім гарно побитися, пометушитися, накрастися, і звісно, всезагально улюблений лот, — напитися, — келда підморгнула Тіфані. — Ну, це тримає хлопців у гарному настрої та подалі від наших справ, ти розумієш. 

Вона знову підморгнула Тіфані, поплескала Ембер по нозі та звернулася до неї мовою, схожою на дуже стару версію фіґельської. Ембер так само їй відповіла. Келда виразно кивнула Тіфані та вказала пальцем на інший бік кар’єру. 

— Що ти їй щойно сказала? — спитала Тіфані, обернувшись до дівчинки, яка і далі усміхнено-зацікавлено розглядала фіґлів. 

— Я їй сказала, що в нас із тобою доросла розмова, — пояснила келда, — а вона просто відповіла, що хлопці дуже смішні. Я не знаю як, Тіфані, але вона навчилася Материнської Мови, а я ж нею говорю лише з дочкою та співцем[14], і от говорю я з ним на кургані минулої ночі, аж раптом вона долучається! Вона заговорила, лише трохи послухавши! Так не має бути! Це її рідкісний дар, я тобі кажу. Вона, певно, чує значення у себе в голові, а це магія, панночко, вона справжній самородок, тут немає сумнівів. 

— Як це могло статися? 

— Хтозна? — відказала на це келда. — Це дар. І якщо хочеш моєї поради, то дівчинку слід навчати. 

— А чи їй не запізно починати? — уточнила Тіфані. 

— Знайди їй якесь ремесло — будь-який вихід для її дару. Звісно, дівчино, не подумай, що я тобі кажу, що забити дитину ледь до смерті — це добре, але хтозна, як обирається людині шлях. Ось вона зрештою опинилася тут, зі мною. В неї дар розуміння. А інакше, як би вона його віднайшла? Ти чудово розумієш, що сенс життя — знайти свій дар. Знайти його — це щастя. Так і не знайти — мука. Ти кажеш, вона трохи простакувата — то знайди їй вчителя, щоб він вивів на яв її складність. Дівчина навчилася важкої мови на звук. Світ конче потребує таких, як вона. 

Це мало сенс. Все, що говорить келда, завжди має сенс. 

Джинні помовчала і кинула: 

— Мені дуже шкода, що Барон помер. 

— Вибач, — сказала Тіфані, — я збиралася тобі сказати. 

Та лише всміхнулася. 

— Гадаєш, келді треба, щоб їй про таке повідомляли, дівчинко моя? Він був непогана людина, і ти добре про нього подбала. 

— Я мушу розшукати нового Барона, — сказала Тіфані. — І мені треба, щоб хлопці допомогли. В місті мешкають тисячі людей, а хлопці вміють знаходити[15]. — Тіфані кинула погляд на небо. Вона ніколи раніше не літала аж до великого міста, і перспектива летіти туди в темряві її не тішила. — Та перше, Джинні, гадаю, слід мені відвести Ембер додому. Ти ж хочеш додому, правда, Ембер? — без особливої надії спитала вона дівчину. 

Три чверті години по тому, коли Тіфані поверталася на мітлі до села, в неї досі у вухах дзвеніло від вереску. Ембер не збиралася назад. Ба більше, вона чітко висловила своє небажання покидати курган тим, що вчепилася за стіни нори руками й ногами, а коли Тіфані намагалася легенько потягти її за собою — заходилася кричати. Коли Тіфані здалася, дівчина повернулась всередину і знову всілася поруч із келдою. От і все. Розкажи людям про свої плани, і люди запланують інші плани. 

Як на це не подивись, а в Ембер були батьки; так, звісно, цілковито жахливі батьки, і це ще м’яко сказано. Та варто принаймні дати їм знати, що вона у безпеці... І хай там як, що може статися з Ембер під наглядом келди? 

* * *

Пані Дріб’язко спершу грюкнула дверима Тіфані перед носом, щойно побачивши її на порозі, та майже одразу відчинила їх знову і залилася слізьми. В хаті тхнуло, і не тільки пивними випарами та несмачним їдлом, а ще безпорадністю і нестямою. Кіт, найпаршивіший екземпляр котячого роду, що їй доводилося бачити, без сумніву зробив і свій внесок у цю проблему. 

Пані Дріб’язко втратила від страху голову і нещасний мінімум, що в тій голові досі зберігався, та бухнулася на коліна з незв’язними благаннями. Тіфані заварила їй горнятко чаю — завдання не для слабодухих, адже все наявне в хатчині столове начиння було звалене у кам’яній мийці, а мийка доверху залита мулкою рідиною, що час від часу бралася бульбашками. Тіфані знадобилося декілька хвилин інтенсивного драяння, щоб здобути горнятко, з якого б вона ризикнула щось випити, а в чайнику взагалі щось вовтузилося. 

Пані Дріб’язко сиділа на єдиному стільці з повним комплектом ніжок і варнякала щось про те, яка її чоловік хороша людина, якщо обід на столі вчасно і Ембер слухається. Тіфані звикла чути такі розпачливі промови, коли ходила «на обхід» у гірських селах. Їхнім джерелом був страх — страх того, що станеться з промовцем, коли він знову залишиться сам. Бабуня Дощевіск мала методу щодо цієї проблеми — вона буквально у всіх викликала священний трепет перед Бабунею Дощевіск. От тільки Бабуня Дощевіск мала за плечима роки досвіду, так би мовити, Бабунєдощевіскування. 

Обережне, неагресивне розпитування виявило, що пан Дріб’язко спить нагорі, і Тіфані просто сказала його дружині, що Ембер поки поживе в одної доброї пані, доки їй не полегшає. Пані Дріб’язко знову заплакала. Злиденність помешкання почала вже і Тіфані діяти на нерви, і вона з усіх сил намагалася виявляти розуміння; але хіба це важко — вихлюпнути на кам’яну підлогу цебро холодної води, а тоді вимести це все за поріг? Хіба важко зварити трохи мила? З жиру і дерев’яного попелу виходить цілком пристойне. І, як казала її мати: «Жодні злидні не заважають помити вікно». Тато, бува, щоб її подражнити, перекручував фразу і казав: «жодні злидні не заважають помити гузно». Але в цій родині не знаєш, за що хапатися. А не-знати-що в чайнику і досі вовтузилося, вочевидь, намагаючись вирватися на волю. 

Загалом жінки в селах були затяті. Мусиш бути затятою, якщо годуєш родину на зарплатню чоловіка — робітника на фермі. Серед місцевих гуляло прислів’я, щось на кшталт рецепта проти проблемного чоловіка. Казали: «Пиріг з язика, холодна стодола і мідна палка». Це означало, що прикрий чоловік отримував нарікання замість обіду; ночував у холодній стодолі; а якщо здіймав на дружину руку, то ризикував отримати добрячого прочухана довгою палицею для перемішування білизни у кориті, якою була оснащена будь-яка хата. Зазвичай, такі чоловіки швидко виправлялися, і на їхню честь свавільна музика не грала.