— Не кривдьте його, — крикнула вона. — Він не збирався мене скривдити! Він дуже хворий! Краще допоможіть і приберіть все це бите скло! — вона припала до землі та взяла чоловіка за руку. — Як довго вже у вас кісткострибалізм, пане? 

— О, я вже понад двадцять років як страждалець, панно, просто мученик, — простогнав візник. — Це все трясучка в кареті, бачте. Ці кляті ресори — вони не працюють! Не думаю, що я бодай одну ніч з п’яти нормально висипаюся, я не перебільшую; так, трохи дрімаю, тоді перевертаюсь з боку на бік, як всі люди, аж раптом — клац — і починається справжня агонія, повірте мені. 

Довкола, окрім кількох цяток на краю видимості, нікого не було — крім, звісно, купки Нак Мак Фіґлів, які, наперекір здоровому глузду, розробили ціле мистецтво — ховатися один за одного. 

— Ну, я гадаю, що зможу вам допомогти, — сказала Тіфані. 

* * *

Деякі відьми використовували плетиво, щоб зазирнути в теперішнє, а якщо пощастить — то і в майбутнє. В димній напівтемряві Фіґелевої гори келда була зайнята потайками — це такі речі, які ти робиш, а потім передаєш далі, але здебільшого — секретно. Вона ясно усвідомлювала, що за нею спостерігає дуже зацікавлена Ембер. Дивне дитя, подумала вона. Бачить, чує, розуміє. Що ми готові віддати за світ, повний таких людей, як вона? Келда встановила казан[17] і запалила під шкірою вогонь. 

Келда заплющила очі, зосередилася і прочитала спогади всіх келд, що були колись до неї. Мільйони голосів озивалися в неї в голові — без видимого порядку чи послідовності; іноді — лагідні, та ніколи не надто гучні; часто — дражливі шепоти за межею її досяжності. Це була чудова бібліотека інформації, от тільки така, де всі книги розставлені у випадковому порядку, так само, як і всі сторінки в книгах, а картотеки взагалі не було. Доводилося виловлювати нитки думок, які згасали, доки вона прислухалася. Джинні напружено дослухалася до тихих звуків, крихітних проблисків, придушених криків; течії значень розтягали її увагу в різні боки... Аж ось, просто перед нею, так, наче увесь час там і було, у фокус увійшло дещо. 

Вона розплющила очі, якусь мить втуплювалася у стелю, тоді сказала: 

— Я шукаю велику відьмоньку, і що я бачу? 

Вона пильно вдивилася в тумани пам’яті перед собою, старі та нові, а тоді сахнулася, і так, що ледь не збила з ніг Ембер. Ембер зацікавлено перепитала: 

— Чоловік без очей?

* * *

— Ну, гадаю, я зможу вам допомогти, пане... е... 

— Килимкувач, пані. Вільям Ларінг Килимкувач. 

— Килимкувач? — перепитала Тіфані. — Але ж ви — візник? 

— Так, ну, з цим пов’язана смішна історія, пані. Килимкувач, бачте, це моє прізвище. Ми не знаємо, звідки воно взялося, бо, бачте, жоден з нас в житті не вклав жоднісінького килима! 

Тіфані заохочувально всміхнулася: 

— І?.. 

Пан Килимкувач нагородив її спантеличеним поглядом. 

— Що і? Це і є смішна історія! — він засміявся, тоді знову закричав, коли стрибнула чергова кістка. 

— А, так, — сказала Тіфані. — Вибачте, до мене довго доходить, — вона потерла долоні. — Що ж, пане, розкладімо ваші кістки по поличках. 

Коні з тихою зацікавленістю спостерігали, як вона допомогла чоловікові звестися на ноги; разом, під численні рохки й тоненькі зойки, вони стягнули важкий плащ, і візник встав, спершись руками на стіну карети. 

Тіфані зосередилася, відчуваючи чоловічу спину під тонкою сорочкою, і... так, он вона, стриблива кістка. 

Вона перейшла на інший бік карети до коней і прошепотіла одне слово в кожне мухоприбивальне вухо — просто напровсяк. Тоді повернулася до пана Килимкувача, що покірно чекав, не наважуючись навіть поворушитися. Коли вже вона засукала рукави, він спитав: 

— Ви ж не перетворите мене на щось... неприродне, правда, панно? Я б не хотів стати павуком. До смерті боюся павуків, і весь мій одяг зшитий на людину з двома ногами. 

— Як вам навіть на думку спало, що я вас на щось перетворюватиму, пане Килимкувачу? — Тіфані обережно провела рукою вздовж його хребта. 

— Ну, без образ для вашої честі, панно, я гадав, відьомські справи — гадощі усілякі, панно, нашепти та все таке. 

— Хто вам таке сказав? 

— Так одразу і не скажу, — відповів візник. — Це щось, що... ну, ви розумієте, щось, що всі знають. 

Тіфані обережно виставила пальці, знову намацала стрибливу кістку, сказала «зараз трохи попече» і заштовхнула кістку на місце. Візник знову закричав. 

Коні спробували понести, але ноги не послухалися їх, як звичайно, бо у їхніх вухах ще бриніло оте слово. Рік тому Тіфані було соромно, що вона винюшила таємне слово конярів; але знову ж таки, той старий коваль, якому вона допомогла відійти, лагідно і без болю — йому було соромно, що він не мав, чим їй заплатити за її важку працю, а відьмі обов’язково треба заплатити, так само як поромнику, от він і прошепотів їй у вухо слово конярів, яке дає владу над будь-яким конем, що його почує. Це слово неможливо купити чи продати, але можна — віддати, і водночас самому не втратити; і навіть якби воно було зроблено зі свинцю, то вартувало б своєї ваги щирим золотом. Попередній власник прошепотів їй у вухо: «Я обіцяв, що жоден чоловік не дізнається від мене цього слова, і я дотримую обіцянки!». Так він і помер зі сміхом на вустах. У них із паном Килимкувачем було схоже розуміння смішного. 

І пан Килимкувач також був важкенький, тож він повільно ковзнув вниз по стінці карети, і... 

Нащо ти знущаєшся зі старого, зла відьмо? Хіба ти не бачиш, що він страждає від болю?

Звідки він взявся? Галасливий чоловік з обличчям, побілілим від люті, одягом темним, як запечатана печера чи — раптом спало на думку Тіфані — як закритий склеп. Крім них довкола нікого не було, вона була цього певна, і нікого обабіч дороги; ну, може, якийсь фермер десь спостерігав, як горить стерня, очищуючи ґрунт. 

А тим часом обличчя цього чоловіка було вже за кілька дюймів від її обличчя. І це було справжнє обличчя, а не морда якогось чудовиська, бо монстри зазвичай не забризкують слиною лацкан. А тоді вона помітила — від нього тхнуло. Ніколи раніше Тіфані не відчувала такого жахливого запаху. Він наче набув матеріальної форми та бив по голові, ніби залізний прут; при цьому здавалося, що відчуває вона його не носом, а свідомістю. Гидота, порівняно з якою середньостатистичний нужник пахне трояндами. 

— Я ввічливо прошу вас зробити крок назад, будь ласка, — сказала Тіфані. — Мені здається, ви все не так зрозуміли. 

Запевняю тебе, злосна істото, я все розумію тільки так! І так, я поверну тебе до жалюгідного смердючого пекла, з якого ти вилупилася!

«Гаразд, якийсь божевільний, — подумала Тіфані, — та якщо він...» 

Запізно. Звинувачувальний палець чоловіка опинився занадто близько від її носа, і раптом на порожній дорозі з’явився річний запас Нак Мак Фіґлів. Чоловік у чорному замахав на них руками, але такі штуки на фіґлів не діють. З чим він впорався, попри натиск фіґлів, так це з тим, щоб заволати Ізійдіть, нечестиві бісенята!

Всі фіґлі почали обнадіяно роззиратися довкола. 

— Ая, — сказав Пограбуйко, — якщо тутай є бісенята, то ми саме ті хлопці, що з ними си впорають! Твій хід, містере! 

Вони разом стрибнули на чоловіка і впали у купу-малу при дорозі позаду, пролетівши його наскрізь. Підводячись, вони відрухово лупасили один одного, виходячи з того, що якщо вже б’єшся, то краще не виходити з ритму. 

Чоловік у чорному раз зиркнув у їхньому напрямку, і більше не звертав на них жодної уваги. 

Тіфані витріщилася на його черевики. Вони блищали в сонячному світлі, але це було неправильно. Вона простояла у дорожній пилюці лише кілька хвилин, а її чоботи вже посіріли. А ще земля, на якій стояв чоловік — теж неправильна. Дуже неправильна у такий спекотний безхмарний день. Тіфані озирнулася на коней. Слово тримало їх на місці, та вони тремтіли з переляку, як кролики під поглядом лисиці. Тоді вона заплющила очі, подивилася на істоту Першим Зором, і побачила.