Вона сказала: 

— Ти не відкидаєш тіні. Я знала, що щось не так. 

Тепер вона подивилася просто чоловікові в очі, майже приховані під широкими крисами капелюха, а... він... очей... не мав. Усвідомлення цього прийшло — наче станув лід... Жодних очей взагалі, ані звичайних, ані сліпих, ні навіть порожніх зіниць... просто дві дірки в голові; через них вона дивилася просто на розпечені поля за ними. Тіфані зовсім не чекала того, що трапиться далі. 

Чоловік у чорному знову визвірився на неї та прошипів: 

Ти — та сама відьма. Ти — вона. Хай куди ти підеш, я тебе знайду.

А тоді він зник, лишивши по собі купу-малу фіґлів, що борюкалися у пилюці. 

Тіфані відчула якийсь доторк. Подивившись вниз, вона побачила зайчиху, що, певно, вибігла із полум’я стерні; зайчиха витріщалася на неї. Секунду вони тримали зоровий контакт, а тоді зайчиха стрибнула у повітря, як лосось на нересті, і кинулася через дорогу. Світ повен передвісників і знаків, і відьма справді мусила вибирати, які з них важливі. З чого їй почати? 

Пан Килимкувач досі сидів, спершись об карету, і так і не зрозумів, що щойно сталося. Певною мірою, і Тіфані не зрозуміла, але вона розбереться. Наразі вона сказала: 

— Можете підвестися, пане Килимкувачу. 

І він підвівся, вкрай обережно, перекривившись, очікуючи блискавичних уколів нестерпного болю вздовж хребта. На пробу переніс вагу з ноги на ногу, злегка підстрибнув у пилюці, наче хотів розтоптати мураху. Наче пішло добре, і він спробував другий стрибок, а тоді, широко розкинувши руки, закричав «Ге-е-е-ей!» і крутнувся, як балерина. Капелюх злетів йому з голови, а підбиті цвяхами чоботи вистукували у пилюці — дуже щасливий чоловік, пан Килимкувач крутився, вертівся і майже зробив колесо, яке виявилося десь половиною колеса, а тоді перекотився на ноги, підхопив попід руки ошелешену Тіфані й танцював з нею вздовж дороги, вигукуючи «Раз-два-три, раз-два-три, раз-два-три», доки вона не спромоглася зі сміхом струсити його з себе. 

— Ми з дружиною сьогодні підемо розважатися, юна леді, потанцюємо вальс! 

— Але я гадала, що вальс призводить до розпусної поведінки? — здивувалася Тіфані. 

Візник підморгнув: 

— Дуже сподіваюся! — сказав він. 

— Тільки не перестарайтеся, пані Килимкувачу, — попередила вона. 

— Якщо ви не проти, панно, гадаю, я перестараюся. Після того, як я все скрипів, і стогнав, і майже не спав — гадаю, я б хотів трохи перестаратися, а може, і не трохи! О, яка ви молодець, що подбали про коней, — додав він. — Це свідчить про доброту вашої натури. 

— Я рада бачити вас у такому доброго гуморі, пане Килимкувачу. 

Візник виконав танцювальне па посеред дороги. 

— Я почуваюся молодшим років на двадцять! — сяйнув він, але раптом його обличчя трохи затьмарилося. — Ем... А скільки я вам винен? 

— У скільки мені обійдеться нова фарба? — спитала Тіфані. 

Вони подивилися одне на одного, а тоді пан Килимкувач сказав: 

— Ну, я не можу нічого з вас взяти, пані, з огляду на те, що це я розбив дзеркальну кулю. 

Позаду щось задзвеніло, і, озирнувшись, Тіфані побачила, що дзеркальна куля, вочевидь неушкоджена, повільно обертається; якщо придивитися — зовсім трошки над землею. 

Вона опустилася на коліна на дорозі, де геть не лишилося битого скла, і спитала в порожнечі: 

— Це ви склеїли її назад? 

— Ая, ми — радісно відказав Пограбуйко з-за кулі. 

— Але ж вона розлетілася на друзки! 

— Ая, друзки — то легко є. Бач, що менші скалки, то краще вони допасовуються назад. Тре тіко їх отако легенько підштовхнути, і малі-кулі пригадують свої місця і знов з’єднуються, і нема проблемов! І не тре так си дивувати — ми речі не тіко ламаємо. 

Пан Килимкувач витріщився на неї. 

— Це ви зробили, панно? 

— Ну, так, в цілому, — відповіла Тіфані. 

— Ну, звісно ж ви! — пан Килимкувач сяяв усмішкою. — Тоді, я кажу, квід про кво, ти мені, я — тобі, рука руку миє, око за око, туди-сюди, тук-тук — хто там? — він підморгнув. — Тоді, гадаю, ми квити, а фірма може запхати свої папери туди ж, куди мавпа — свій джемпер, як гадаєте, га? 

Він плюнув на долоню і простягнув її Тіфані. 

Ой лишенько, подумала Тіфані, слиняве рукостискання запечатує незламну угоду; дякувати провидінню, я маю на собі відносно чистий носовичок. 

Вона кивнула, не в змозі й слова вимовити. То тут була розбита куля — і ось вона, наче, сама себе поремонтувала. День був спекотний, чоловік з дірками замість очей розтанув у повітрі... З чого почати? Бувають дні, коли ти підрізаєш нігті на ногах, витягаєш тріски, зашиваєш ноги, а бувають і такі дні, як ото сьогодні. 

Після доволі вологого рукостискання мітла зайняла місце посеред клунків за спиною у візника, Тіфані залізла на сидіння поруч, і подорож продовжилася; тільки хмари пилу підіймалися від дороги, коли проїжджала карета, і, перш ніж влягтися, зависали у повітрі у на диво неприємних формах. 

За якийсь час пан Килимкувач поцікавився, підкреслено обережним тоном: 

— Ем, а цей ваш чорний капелюх, ви його і далі носитимете? 

— Звісно. 

— Просто, ну, у вас така гарна зелена сукня і, якщо дозволите, зуби у вас гарні й білі, — здавалося, чоловіка мучив якийсь внутрішній конфлікт. 

— Я їх щодня чищу сумішшю сажі та солі. І вам рекомендую, — сказала Тіфані. 

Діалог перетворювався на складну розмову. Чоловік, здається, дійшов якогось висновку. 

— Тож насправді-то ви не відьма? — з надією уточнив він. 

— Пане Килимкувачу, ви мене боїтеся? 

— Це лячне запитання, панно. 

«Має рацію», — подумала Тіфані. Натомість вголос вона спитала: 

— Слухайте, пане Килимкувачу, що вас непокоїть? 

— Бачте, панно, якщо вже ви спитали, останнім часом люди всяке розповідають. Ну, ви розумієте, про те, що крадуть немовлят, таке все. Про дітей, що тікають з дому, і все інше, — тут він трохи прибадьорився. — Хай там як, це, певно, все роблять злі старі... ну ви розумієте, оті, з гачкуватими носами, бородавками та злющими чорними сукнями — не такі гарні дівчата, як ото ви. Так, ось вони точно на таке здатні! 

Знайшовши зручний вихід зі своєї дилеми, візник мало говорив решту поїздки, а багато — насвистував. 

Тіфані — та навпаки, сиділа тихенько. По-перше, вона тепер була дуже занепокоєна, а по-друге, до неї долинали голоси фіґлів з поштових сумок — вони зачитували[18] один одному чужі листи. 

Пісня була така: 

Насправді не буде. 

Тіфані була там лише один раз, і їй не сподобалося. Там смерділо, було забагато людей, і геть забагато вулиць. Єдина наявна в місті зелень плавала на поверхні річки; а річку цю можна було назвати брудною лише тому, що більш точне визначення відмовилися б друкувати в газетах. 

Візник зупинився перед одним з головних в’їздів у місто, хоча ворота були відчинені. 

— Якщо дозволите порадити, панно, то краще зніміть той ваш капелюх і заходьте самі. Мітла все одно більше скидається на дровиняку для багаття, — він нервово всміхнувся. — Хай щастить, панно. 

— Пане Килимкувачу, — сказала вона голосно, спиною відчуваючи юрмисько людей довкола. — Я дуже сподіваюся, що коли ви наступного разу почуєте, як люди пліткують про відьом, то зауважите їм, що зустріли одну, і вона полікувала вашу спину — ба більше, не дала вам вмерти з голоду без роботи. Дякую, що підвезли. 

— О, звісно, я обов’язково розповім людям, що зустрів одну з хороших відьом, — сказав він. 

* * *

Піднявши голову високо, чи принаймні так високо, як тільки доречно для людини, що несе на плечі власну поламану мітлу, Тіфані увійшла в місто. Гостроверхий капелюх привернув до себе два-три погляди та може пару набурмосених облич, але здебільшого люди на неї взагалі не дивилися; в селі будь-яка людина, яку ти зустрінеш — це або твій знайомий, або чужинець, з яким варто познайомитися, але тут, здається, мешкало так багато людей, що бракувало часу — і, ймовірно, було небезпечно — бодай пороздивлятися.