Її це тільки втішило; лежати у калюжі смердючого блювотиння — це лише дрібка того, на що заслуговував цей чоловік, та вона мусила діяти швидко, доки він не встиг прийти до тями.
Нажахана пані Дріб’язко, така собі сіра мишка, з криком кинулася дорогою до сільського пабу, щойно побиття розпочалося, і батько відправив хлопчика розбудити Тіфані. Пан Болячка був людиною завбачливою і, певно, здогадався, що пивна життєрадісність в день після ярмарку всіх доведе до біди. Вже коли мчала до хатчини на мітлі, Тіфані почула перші акорди свавільної музики.
Тіфані вліпила Дріб’язку ляпаса.
— Ти це чуєш? — спитала вона, махнувши рукою на темний отвір вікна. — Чуєш? Там грає свавільна музика, і вона грає по тобі, пане Дріб’язку, по тобі. І вони прийдуть з палицями! І з камінням! З усім, що підібрали по дорозі, а ще — з кулаками; а дитина твоєї доньки померла, пане Дріб’язку. Ти так сильно побив свою доньку, пане Дріб’язку, що дитина померла, а жінки зараз втішають твою дружину, і всі знають, що зробив це ти, всі знають.
Вона втупилася в його налиті кров’ю очі. Він автоматично стиснув кулаки, тому що завжди був з таких чоловіків, які думають саме ними. Скоро він спробує пустити їх у хід; вона це розуміла, адже битися легше, ніж думати. Пан Дріб’язко кулаками пробивав свій життєвий шлях.
Свавільна музика наближалася — повільно, адже напідпитку складно йти темної ночі через поля, хай яким морально вищим ти зараз почуваєшся. Тіфані лише сподівалася, що по дорозі вони не зайшли в стодолу, бо інакше його повісять тут і зараз же. Якщо йому пощастить, то лише повісять. Коли вона зазирнула в стодолу і побачила, що там сталося вбивство, то зрозуміла, що без неї станеться ще одне. Вона зачарувала дівчину — забрала її біль, підвісивши його просто в неї над плечем. Біль, звісно, був невидимий, але перед внутрішнім поглядом Тіфані він палав помаранчевим вогнем.
— Це все той хлоп, — прогугнявив чоловік; його грудьми стікала цівка блювотиння. — Все заходжав сюди, закрутив їй голову так, що вона не слухала ані мене, ані матір. Їй же лише тринадцять. Сором-то який.
— Вільяму теж тринадцять, — сказала Тіфані, намагаючись говорити спокійно. Було важко; її лють проривалася назовні. — Ти хочеш сказати, що вона була замолода для романтичної пригоди, але достатньо доросла, щоб побити її так сильно, щоб у неї кров пішла звідти, звідки нікому не побажаєш?
Вона не знала, чи він дійсно очуняв, бо цей чоловік і в найкращі часи не був достатньо притомним, щоб стверджувати напевно.
— Це було неправильно, те, що вони робили, — сказав він, — Зрештою, чоловік мусить підтримувати порядок у власному домі, хіба ні?
Музична увертюра набирала швидкості, і Тіфані уявила собі полум’яні промови в пабі. В селах Крейдокраю ніколи не тримали багато зброї, але тут не бракувало серпів, кіс, ножів для зрізання очерету і важких, дуже важких молотків. Це не зброя — доки не почати ними когось бити. А всім було відомо про запальну вдачу старого Дріб’язка, і про те, скільки разів дружина пояснювала сусідам, нібито поставила собі синця під оком, вдарившись об одвірок.
О, так — вона легко уявляла собі цю розмову в пабі, коли люди та пиво почали разом пригадувати, де в їхніх повітках висить вся ця незброя. Кожен чоловік — король свого маленького замку. Всі це знають — ну, принаймні всі чоловіки — тож ніхто не лізе у чужі справи та у чужий замок, аж доки в цьому замку не почне тхнути. Тоді з цим слід щось вдіяти, поки не завалилися інші замки. Пан Дріб’язко був одним з брудних секретиків округи, та тепер він вийшов на яв.
— Я — твій єдиний шанс, пане Дріб’язку, — сказала вона, — Тікай. Хапай, що можеш, і тікай зараз же. Тікай туди, де про тебе ніколи не чули, а тоді ще трохи далі, просто напровсяк, бо я не зможу їх зупинити, ясно тобі? Особисто мені байдуже, що станеться з твоєю жалюгідною тушею, але я не волію, щоб хороші люди стали поганими, вчинивши вбивство; тож, якщо дременеш через поля, я не згадаю, в якому напрямку ти пішов.
— Ви не можете вигнати мене з власного дому, — проварнякав чоловік, по-п’яному виклично.
— Ти втратив свій дім, свою дружину, свою доньку... і свого онука, пане Дріб’язку. Цієї ночі ти не маєш тут друзів. Я лише пропоную тобі твоє життя.
— Я був п’яний! — вибухнув Дріб’язко, — Це все сп’яну!
— Але ж ти пив, а потім пив ще, і пив доп’яну, — сказала вона. — Ти пив весь день на ярмарку, і повернувся лише тому, що твоя п’яна голова захотіла лягти на подушку, — в серці Тіфані відчувала тільки холод.
— Мені шкода.
— Цього недостатньо, пане Дріб’язку, цього геть не досить. Забирайся звідси й стань кращою людиною, і тоді, можливо, коли повернешся сюди іншим, люди знайдуть у собі сили привітатися з тобою, чи бодай кивнути тобі.
Вона добре його розуміла. Всередині в нього все закипало. Він відчував сором, і сум’яття, і злість, а в подібних обставинах Дріб’язки всього світу б’ють навідліг.
— Не варто, пане Дріб’язку, — застерегла вона. — Ти собі хоч уявляєш, що з тобою буде, якщо вдариш відьму?
Про себе вона подумала, з такими кулачищами, ти, певно, вб’єш мене одним ударом, і тому я не дам тобі оговтатися від страху.
— Це ти напустила не мене свавільну музику, еге ж?
Вона зітхнула.
— Свавільною музикою ніхто не керує, пане Дріб’язку, — і тобі це добре відомо. Вона просто заграє, коли люди доходять до межі. Ніхто не знає, де вона починається. Люди роззираються, перехоплюють погляди одне одного; кивають одне одному, інші — бачать це. Тоді інші люди перехоплюють їхній погляд — і так, дуже повільно, музика набирає обертів; хтось бере в руки ложку і блямкає нею об тарілку, а тоді хтось інший бахкає кухоль об стіл, черевики починають тупцяти об підлогу, дедалі гучніше. Так звучить гнів; так звучить терпець, що урвався. Хочеш потанцювати під таку музику?
— Думаєш, ти така розумна, так? — гиркнув Дріб’язко. — Маєш мітлу, і цю твою чорну магію, вказуєш пересічним людям, що робить.
Вона ним майже захоплювалася. Ось він, без жодного друга в цілому світі, вкритий власним блювотинням і... вона потягнула носом: так, з під сорочки крапала сеча — і при цьому йому вистачає дурості так огризатися.
— Не розумна, пане Дріб’язку, просто розумніша за тебе. І це не складно.
— Серйозно? Твоя розумність заведе тебе в халепу. Хороша дівка, пхаєш носа в чужі справи... Що ти робитимеш, коли музика прийде по тебе, га?
— Тікай, пане Дріб’язку. Забирайся звідси. Це твій останній шанс, — тільки й сказала вона. І, ймовірно, сказала правду; вона вже розрізняла окремі голоси.
— Ну, чи дозволить ваша величність взутися? — саркастично спитав чоловік. Він потягнувся за чоботами, що стояли біля дверей, але в серці пана Дріб’язка можна було читати, як у дуже маленькій книжечці, де на кожній сторінці загнуті кутики, а замість закладки — шматок бекону.
Він різко випростався і замахнувся кулаком.
Тіфані відступила на крок, перехопила його зап’ястя і випустила біль. Вона відчула, як він витікає з неї по руці, у долоньку, а звідти — у Дріб’язка: весь біль його дочки, за одну секунду. Такий біль відкинув Дріб’язка через всю кухню і, певно, випалив всередині нього все, лишивши тільки тваринний жах. Він, як бик, ринув до хитких задніх дверей, проламав їх і загубився в темряві.
Похитуючись, Тіфані зайшла назад до стодоли, де горіла лампа. Бабуня Дощевіск казала, що ти не відчуваєш чужого болю, який забрала собі, але це була брехня. Необхідна брехня. Насправді ти відчуваєш чужий біль, просто позаяк насправді він не твій, то ти здатна його терпіти; та коли він виходив з тебе, ти почувалася слабкою й ошелешеною.
Коли прийшла гучна розгнівана юрба, Тіфані тихо сиділа в стодолі поруч зі сплячою дівчинкою. Шум бився об стіни будинку, але всередину не потрапляв; це було одне з неписаних правил. Не вірилося, що анархія свавільної музики має правила, але вона мала. Музика могла грати три ночі поспіль чи зупинитися на першій; ніхто не виходив з дому, доки музика грала, і ніхто не пробирався крадькома всередину, хіба щоб попросити прощення, розуміння чи десять хвилин, щоб спакувати речі та втекти. Свавільну музику ніхто не організовував. Вона наче ставалася — з усіма і кожним водночас. Вона грала, коли в селі вважали, що чоловік занадто сильно побив дружину чи собаку; чи коли одружений чоловік і одружена жінка забували, що вони одружені не одне з одним. Траплялися й інші, темніші злочини проти музики, але про них не говорили відкрито. Іноді людина могла зупинити музику, виправившись; часто люди встигали спакувати речі та виїхати до настання третьої ночі.
