Роланд, слід віддати йому належне, майже не вагаючись, проголосив: 

— Я вважатиму за честь подарувати Нак Мак Фіґлям вірчі грамоти на їхню землю, і я шкодую, ні, я щиро перепрошую за будь-які непорозуміння між нами. Як ви і кажете, вони заслуговують на свою землю по праву і справедливості. 

Тіфані була вражена цією короткою промовою. Стиль трохи нафталінний, але серце в цього хлопця на місці, а трохи нафталінний стиль припаде фіґлям до вподоби. На її радість, високо під стелею замкової зали прокотилася ще одна хвиля шушукання. А Барон, який тепер був значно більш схожий на справжнього Барона, продовжив: 

— Я лише шкодую, що не можу повідомити їм про це особисто просто зараз. 

І з темряви над їхніми головами пролунало потужне: 

* * *

Вітер був срібний, холодний. Коли Тіфані розплющила очі, у вухах і досі вібрував схвальний фіґльський рев. Він змінився на шерхіт висохлої трави на вітрі. Вона спробувала сісти, але їй це не вдалося, а голос позаду сказав: 

— Прошу, не крутися — це і так непросто. 

Тіфані спробувала повернути голову. 

— Ескарино? 

— Так, це я. Тут дехто хоче з тобою поговорити. Тепер можеш підвестися; я збалансувала вузлові точки. Нічого не питай, бо все одно не зрозумієш відповідей. Ти знову у мандрівному теперішньому. Тепер знову, можна сказати. Я лишу тебе з твоєю подругою... на жаль, у вас небагато часу, відносно його цінності. Але я мушу захищати мого сина... 

— Тобто, у вас є... — почала Тіфані і зупинилася, бо перед нею виросла постать, і постать ця перетворилася на відьму — класичну таку, в чорній сукні, чорних чоботах — доволі елегантних, зауважила Тіфані — і, звісно, гостроверхому капелюсі. А ще в намисті. На ланцюжку висів золотий зайчик. 

Сама жінка була стара, але складно було оцінити, наскільки. Вона височіла гордо, як Бабуня Дощевіск, але, як Тітуня Оґґ — здається, натякала, що не варто сприймати такі речі, як вік, надто серйозно. 

Однак увага Тіфані зосередилася на намисті. Люди надягають прикраси, коли хочуть щось ними передати. Вони завжди мають свій зміст, якщо зосередитися. 

— Гаразд, гаразд, — сказала вона, — я маю лише одне запитання: ти ж не хочеш, щоб я тебе знайшла і поховала? 

— Небо, ну ти і швидка, — сказала жінка. — Ти блискавично сконструювала винятково цікавий наратив і миттєво вгадала, хто я така, — вона засміялася. Голос у неї був молодший за обличчя. — Ні, Тіфані. Хай яка твоя пропозиція таємничо макабрична, але моя відповідь — ні. Пам’ятаю, Бабуня Дощевіск якось мені сказала, що, коли перейти одразу до суті, то головне в світі — історії, а тобі, Тіфані Болячко, дуже добре вдаються фінали. 

— Правда? 

— О так. Класичний фінал романтичної історії — це весілля або спадок, а ти влаштувала і те, і те. Гарна робота. 

— Адже ти справдія, так? — уточнила Тіфані. — І саме про це була та промова «ти мусиш порятувати себе», чи не так? 

Старша Тіфані широко всміхнулася, і Тіфані не могла не звернути уваги, що усмішка вийшла доволі приваблива. 

— Насправді я втрутилася лише кілька разів, і то не надто. Наприклад, я пересвідчилася, щоб вітер і справді дув на тебе достатньо сильно... хоча, як я пригадую, певне плем’я дуже маленьких чоловічків доклало до цього і власних зусиль. Я ніколи не впевнена остаточно, чи правильно пам’ятаю. Побічний ефект подорожей у часі. 

— Ти вмієш подорожувати у часі? 

— З допомогою нашої спільної подруги, Ескарини. І лише як тінь чи шепіт. Це трохи схоже на трюк з невидимістю, який я... який ми... Треба переконати час, щоб він не звертав уваги. 

— То про що ти хотіла зі мною поговорити? — спитала Тіфані. 

— Ну, хай як це вибішує, але я просто згадала, що вже поговорила, — відповіла стара Тіфані. — Вибач, знову подорожі в часі. Та, гадаю, я хотіла тобі сказати, що все буде добре, більш-менш. Все стане на свої місця. Ти зробила перший крок. 

— Буде другий крок? — уточнила Тіфані. 

— Ні; буде інший перший крок. Кожен крок — перший, якщо це крок у правильному напрямку. 

— Але чекай, — сказала Тіфані, — Я ж одного дня стану тобою? І тоді я говоритиму зі мною теперішньою, так би мовити? 

— Так, але ти, з якою ти говоритимеш, не буде геть зовсім тобою. Мені шкода, але доводиться говорити про подорожі в часі мовою, яка до цього не пристосована. Та якщо коротко, Тіфані, то відповідно до теорії розтягнених струн, скільки лишається часу, завжди десь стара Тіфані говоритиме з молодою Тіфані, а вражає те, що їхня бесіда щоразу буде трохи іншою. Коли ти зустрінеш своє молоде я, то скажеш їй те, що, на твою думку, їй слід знати. 

— Але в мене є одне запитання, — сказала Тіфані, — І на це запитання я хотіла б знати відповідь. 

— Ну, тоді поквапся — сказала стара Тіфані. — Всі ці розтягнуті струни, чи чим там користується Ескарина, вони не лишають нам багато часу. 

— Ну, — сказала Тіфані, — можеш мені принаймні сказати: я коли-небудь виходжу?.. 

Стара Тіфані зблякла, всміхнулася у порожнечу, але Тіфані почула одне-однісіньке слово. Здається, слово це було слухай. 

* * *

А тоді вона повернулася до зали, так, ніби і не дівалася нікуди, люди довкола ляскали в долоні, а фіґлі, здавалося, заполонили собою весь простір. Поруч стояв Престон. Здавалося, наче раптом скресла крига. Та коли Тіфані відновила рівновагу і припинила питати себе, що щойно трапилось, що насправді трапилося, вона глянула на інших відьом і побачила, що вони перемовляються між собою, як судді перед вердиктом. 

Аж раптом вони вишикувалися і цілеспрямовано рушили до неї, з Бабунею Дощевіск на чолі. Діставшись до неї, вони вклонилися і підняли капелюхи, віддаючи шану її роботі. 

Бабуня Дощевіск подивилася на неї суворо. 

— Бачу, ти обпекла собі руку, Тіфані. 

Тіфані подивилася. 

— Я навіть не помітила, — сказала вона. — Можна я дещо спитаю, Бабуню? Ви би дійсно мене вбили? — вона побачила, що вирази облич інших відьом змінилися. 

Бабуня Дощевіск роззирнулася і мить помовчала. 

— Скажімо так, юна леді, ми зробили би все, щоб цього не робити. Та хай там як, Тіфані, видається, що ти сьогодні попрацювала, як справжня жінка. Відьму завжди слід шукати в центрі подій. І, роздивившись як слід довкола, ми бачимо, що ти — до такої міри в центрі, що ця ділянка обертається довкола тебе. Ти, звісно, сама собі господиня, та якщо не почнеш когось навчати, то вийде жахливе марнотратство. Ми лишаємо ділянку в найкращих руках. 

Відьми заплескали в долоні, до них долучилася частина гостей, хоч вони не зрозуміли і половини зі сказаного. Що вони зрозуміли, так це те, що це все здебільшого літні, досвідчені, поважні і лячні відьми. І вони вшановували Тіфані Болячку, одну з них, їхню відьму. Отже, вона — дуже важлива відьма, а значить, Крейдокрай — певно що дуже важливе місце. Звісно, вони і так це завжди знали, але приємно, коли тебе визнають. Вони розправили плечі трохи ширше і відчули гордість. 

Пані Пруст знову зняла капелюха і сказала: 

— Прошу, не бійтеся приїжджати до міста, панно Болячко. Гадаю, я можу впевнено обіцяти вам тридцятивідсоткову знижку на всю продукцію Фонтів, крім швидкопсувної і споживаної, пропозиція, до якої слід поставитися серйозно. 

Група відьом знову одночасно підняли капелюхи і відступили у натовп. 

— Знаєш, ось це все зараз — це було порядкування життями людей, — сказав позаду Престон, та коли вона різко розвернулася, він розсміявся, позадкував і додав. — В хорошому сенсі. Ти ж відьма, Тіфані. Ти — відьма!

Люди підняли келихи, а потім було ще багато їжі, танців, сміху, дружби і втоми, а опівночі Тіфані Болячка лежала одна на своїй мітлі, високо над крейдяними пагорбами, і дивилася то вгору, на всесвіт, то вниз — на його крихітний шматочок, що належав їй. Вона була відьмоюі ширяла високо понад усім, хоча, варто додати, її шкіряний пасок був обачно пристебнутий.