Земля, і сіль, і дві монетки для поромника — ти даєш ці речі покійнику, а тоді спостерігаєш, і дослухаєшся, як мати до немовляти... 

Престон прибіг назад з двома величезними цебрами і — з приємністю помітила Тіфані — мінімальним розплюскуванням. Він швидко поставив цебра на підлогу і розвернувся, щоб іти. 

— Ні, Престоне, лишайся, — наказала вона. — Я хочу, щоб ти побачив, що я роблю. Тоді, якщо хтось спитає, ти зможеш розповісти правду. 

Вартовий кивнув без слів. Тіфані була приємно вражена. Поставивши одне з цебер поруч із плитою, вона стала поруч на коліна, одна рука — у холодній воді, інша — притиснута до кам’яної плити. Вона прошепотіла до себе: «Рівновага — це все». 

Гнів допомагає. Просто диву даєшся, наскільки допомагає, якщо приберегти його до того моменту, коли він може принести користь — саме так, як вона пояснила Латуччії. Тіфані почула, як молодий вартовий різко втягнув повітря, коли вода в цебрі запарувала і пішла бульбашками. 

Він стрибнув на рівні. 

— Я зрозумів, пані! Я заберу відро з окропом і принесу ще одне, з холодною водою, так? 

Довелося вилити три відра окропу, перш ніж повітря в склепі повернуло собі холодний присмак, наче глибокої зими. 

Тіфані підіймалася сходами і стукотіла зубами. 

— Хотіла б моя бабця вміти щось таке, — прошепотів Престон. — Вона завжди казала, що мертві не люблять спеки. Ви вклали холод у каміння, правильно? 

— Насправді, я дістала тепло з плити та повітря і поклала його в цебро з водою, — пояснила Тіфані. — Це не зовсім магія. Це просто... вміння. Просто щоб це вміти, треба бути відьмою, от і все. 

Престон зітхнув. 

— Я вилікував бабчиних курей від запалення зоба. Довелося їх розрізати, щоб прочистити там все, а потім я все зашив назад. Всі вижили. А тоді, коли в моєї мами собаку переїхало возом, я його почистив, запхнув усі тельбухи всередину, і він зрештою повністю оклигав, тільки одну ногу я не зміг врятувати, та натомість вирізав йому дерев’яну, зі шкіряною збруєю, повний комплект. Так він і досі ганяється за возами! 

Тіфані намагалася не виказати свого скепсису. 

— Різати птицю, щоб вилікувати запалення зоба, зазвичай не допомагає, — зауважила вона. — Я знаю одну свинячу відьму, яка за необхідності береться і за курей, так вона казала, що в неї жодного разу не вийшло. 

— А, та, може, вона не знала про кручений корінь, — життєрадісно зауважив Престон. — Якщо змішати його сік з блошиною м’ятою, то все дуже добре загоюється. Моя бабця зналася на корінцях, і мені це передала. 

— Ну, — протягнула Тіфані, — якщо ти можеш зашити пельку курці, то, певно, ти здатен на все. Слухай, Престоне, а чому б тобі не піти в учні до лікаря? 

Вони вже дійшли до дверей Баронового кабінету. Престон постукав і прочинив їх перед Тіфані. 

— Це все отой «доктормед», який видають, щоб поставити перед іменем, — прошепотів він. — Це дуже дорогий напис! Може, щоб стати відьмою, грошей і не треба, панно, та якщо тобі треба якісь літери — ой, тоді гроші ой які не зайві! 

Коли Тіфані зайшла, Роланд стояв обличчям до дверей, в його роті штовхалися слова-переливки, шукаючи виходу. Але він впорався промовити: 

— Ем, панно Болячко... Тобто, Тіфані, моя наречена стверджує, що ми всі стали жертвами магічного заколоту, спрямованого проти вашої шанованої особи. Я щиро сподіваюся, що ви пробачите нам будь-які непорозуміння, і що ми не завдали вам забагато клопоту; якщо мені дозволено буде додати — мене заспокоює той факт, що вам явно вдалося втекти з нашого скромного підземелля. Ем... 

Тіфані хотілося вигукнути: «Роланде, ти пам’ятаєш нашу першу зустріч, коли мені було чотири рочки, а тобі сім, пам’ятаєш, як ми гасали в пилюці у самих льолях? Ти мені більше подобався, коли не говорив, наче старий юрист, якому в дупу мітлу запхали. Таке враження, ніби ти читаєш офіційну промову». Натомість вона спитала: 

— Латуччія тобі все розповіла? 

Роланд похнюпився. 

— Я таки підозрюю, що не все, Тіфані, але вона була дуже відверта. Я навіть не побоюсь цього слова — виразна, — Тіфані намагалася не всміхатися. Він був схожий на чоловіка, який починає осягати певні аспекти подружнього життя. Він прочистив горло. 

— Вона каже, ми стали жертвою якогось магічного захворювання, що наразі ув’язнене в якійсь книзі в Сувенір-Голлі? — це прозвучало як запитання, і Тіфані не здивувалася, що Роланд дещо спантеличений. 

— Так, це правда. 

— І... вочевидь, все владналося — тепер, коли вона витягла твою голову з цебра з піском, — він вже був геть розгублений, і Тіфані розуміла цей його стан. 

— Можливо, справи спочатку пішли не зовсім гладко — вона дипломатично уникла відповіді. 

— А ще Латуччія каже, що збирається стати відьмою, — Роланд трохи похнюпився. Тіфані стало його шкода, але не надто. 

— Ну, я гадаю, вона має необхідні здібності. Як глибоко вона хоче їх розвинути, залежатиме від неї. 

— Не знаю, що на це скаже її мати. 

Тіфані розреготалася. 

— Ну, можеш сказати Герцогині, що Маґрат, королева Ланкру — відьма. Це не секрет. Очевидно, королевування стоїть на першому місці, але в тому, що стосується зілля, Маґрат — найкраща спеціалістка. 

— Серйозно? — перепитав Роланд. — Король і королева Ланкру люб’язно прийняли наше запрошення на весілля, — Тіфані бачила, як крутяться коліщата у нього в голові. В дивній шаховій партії, в яку грають усі шляхетні, справжня жива королева — найголовніша фігура, а це означає, що Герцогині доведеться присідати в кніксенах так, що аж коліна хрустітимуть. Тіфані читала слова-переливки: Це, звісно, буде дуже прикро. Вражало, що Роланд міг бути обережним навіть у переливчатих своїх висловлюваннях. Менше з тим, він не втримався від усмішечки. 

— Твій батько дав мені п’ятнадцять анк-морпоркських доларів справжнім золотом. В подарунок. Ти мені віриш? 

Він побачив, як вона на нього дивиться і негайно відповів: «Так!». 

— Дуже добре, — сказала Тіфані. — Тоді розберись, куди поділася доглядальниця. 

Якась частина мітли, певно, ще не випала з Роландової дупи, бо він спитав: 

— Гадаєш, мій батько вповні усвідомлював цінність того, що давав тобі? 

— Його розум був ясний, як вода, аж до кінця, і ти це знаєш. Ти можеш вірити йому так само, як можеш вірити мені, і ти можеш вірити мені зараз, коли я тобі кажу, що я створю з тобою шлюб. 

Вона міцно затулила рота долонею, але запізно. А це звідки взялося? Він, здавався так само шокованим, як і вона. 

Він заговорив перший, гучно і рішуче, щоб урвати мовчанку. 

— Я не зовсім розчув, що ти щойно сказала, Тіфані... Я гадаю, важка праця останніх днів якимось чином похитнула твою чутливість. Я гадаю, ми були б втішені, якби знали, що тепер ти насолоджуєшся заслуженим відпочинком. Я... люблю Латуччію, розумієш. Вона не дуже, так би мовити, складна, чи що, але я ладен все для неї зробити. Коли вона щаслива, то і я щасливий. А загалом же ж щастя — це не мій коронний номер. 

Тіфані побачила, як його щокою сповзає сльоза, і, не втримавшись, подала йому відносно чистий носовичок. Він взяв його і спробував видути носа, розсміятися і заплакати водночас. 

— Щодо тебе, Тіфані, то ти мені дуже, дуже подобаєшся... але ти наче всесвітній носовичок. Ти розумна. Ні, не хитай головою. Ти дійсно розумна. Пам’ятаю, якось, коли ми були молодші, тебе зацікавило слово «ономатопея». Це як назва, чи спеціальне слово, що позначає звук, наприклад «ку-ку», чи «гм», чи?.. 

— «Дзинь»? — не втрималася Тіфані. 

— Точно, і я пам’ятаю, як ти сказала, що «бзумбзум» — це звук нудьгування, наче втомлена муха б’ється у зачинену шибку на старому горищі у запаморочливо спекотний літній день. І я тоді подумав, що мені цього не зрозуміти! Для мене це позбавлено сенсу, та я знаю, що ти розумна, і ти бачиш у цьому сенс. Я думаю, потрібна дуже особлива голова, щоб так мислити. Особлива розумність. І в мене такої нема. 

— А який звук робить доброта? — спитала Тіфані.