— Я знаю, що таке доброта, але не уявляю собі, щоб вона якось шуміла. Ну ось ти знову! Просто в моєму світі доброта не видає особливих звуків. В моєму світі два плюс два дорівнює чотири. Тобі, мабуть, дуже цікаво жити, і я страшенно заздрю. А от Латуччію, гадаю, я розумію. Латуччія нескладна, якщо ти розумієш, про що я. 

«Дівчина, що якось закляла галасливого привида у вбиральні в рамках звичайної хатньої роботи, — подумала собі Тіфані. — Ну, хай щастить тобі, шановний». Натомість вголос вона промовила: 

— Гадаю, вона тобі дуже добра пара, Роланде. 

На її подив він наче відчув полегшення і знову зайшов за свій стіл, як солдат, що ховається за укріпленням. 

— Сьогодні ввечері почнуть з’їжджатися гості з більш віддалених земель, на похорон, що відбудеться завтра, і деякі з них планують лишатися до весілля. За випадковим збігом обставин, — знову втрутився держак від мітли, — пастор Еґґ якраз планує проходити повз нас на своєму маршруті і люб’язно погодився проказати пару слів над труною батька; він також залишиться як наш гість, щоб потім провести церемонію весілля. Він член реформованої гілки омнійської церкви. Моя майбутня теща схвалює омнійців; на мій превеликий жаль — не цю їхню гілку, тож обставини дещо напружені, — він закотив очі під лоба. — Ба більше, як я розумію, він з міста, а, наскільки мені відомо, міські проповідники не завжди мають тут успіх[27]. 

— Я вважав би за велику послугу, Тіфані, якби ти могла будь-яким чином підтримати мене в уникненні дрібних ускладнень чи заворушень, особливо окультної природи, в наступні важкі дні. Будь ласка? Історій вже достатньо гуляє. 

Тіфані і досі стояла розпашіла після свого неочікуваного вибуху. Вона кивнула і спромоглася сказати: 

— Слухай, щодо того, що я щойно сказала, я не хо... 

Вона зупинилася, бо Роланд підняв руку. 

— Це заморочливий час для всіх нас. Всі забобони мають свою причину. Час в наближенні весіль і похорон обтяжений переживаннями для всіх дотичних, крім, у випадку похорон, головного, так би мовити, гравця, — сказав він. — Спробуймо виявляти спокій та обачність. Я дуже втішений, що Латуччія тебе вподобала. Не думаю, що вона має багато друзів. А тепер, з твого дозволу, я мушу наглянути за іншими приготуваннями. 

Коли Тіфані виходила з кімнати, її власний голос досі дзвенів їй в голові. Нащо вона бовкнула таке про одруження? Вона завжди думала, що так і станеться. Ну тобто, коли вона була трохи молодша — тоді вона думала, що це справді станеться, але ж це все в минулому, адже так? Саме так, у минулому! Ляпнути щось аж настільки слиняве і дурне... — як ніяково! 

І куди їй тепер іти? Ну, роботи в неї повно; як і завжди. Нема кінця стражденним. Вона вже перетнула пів зали, коли до неї підступила одна зі служниць і нервово повідомила, що пані Латуччія просить зайти до її кімнати. 

Дівчина сиділа на ліжку, викручуючи в руках носовичок — чистий, втішено зауважила Тіфані; вираз мала стурбований, тобто більш стурбований, ніж звичайний для неї вираз хом’яка, в якого чомусь зупинилося колесо. 

— Дякую, що зайшла, Тіфані. Можна перекинутися слівцем у приватній бесіді? — Тіфані роззирнулася. Крім них у кімнаті нікого не було. — Приватно, — підкреслила Латуччія і ще раз крутнула носовичок. 

«У неї небагато друзів серед однолітків, — подумала Тіфані. — Поб’юся об заклад, їй не дозволяли гратися з сільськими дітьми. З дому вона вибирається зрідка. За кілька днів — одружується. Ой лишенько. Висновок напрошувався сам. Так напрошувався, що навіть кульгава черепаха легко б його дійшла. А з іншого боку в нас Роланд. Королева Фей викрала його і силою утримувала в якійсь огидній країні, не дозволяючи старшати; рідні тітки його цькували, доля літнього батька — страшенно турбувала; на фоні цього всього він вважає за потрібне поводитися, ніби він років на двадцять старший, ніж насправді. Ой, лишенько». 

— Як я можу тобі допомогти? — життєрадісно спитала Тіфані. 

Латуччія прочистила горло. 

— Після весілля у нас запланований медовий місяць, — її обличчя набуло делікатного рожевого відтінку. — Що саме на мене там очікує? — Тіфані завважила, що останні слова дівчина випалила пошвидше. 

— В тебе є... тітоньки? — спитала вона. Тітоньки зазвичай дуже помічні в таких справах. Латуччія похитала головою. — Ти не думала поговорити про це з мамою? — запропонувала Тіфані, та коли Латуччія повернулася до неї, її обличчя стало червоне, як варений рак. 

— Ти би хотіла про таке говорити з моєю мамою? 

— Я зрозуміла проблему. Ну, в загальних рисах, і я аж ніяк не є експерткою... 

Але вона, звісно, була[28]. Відьма не може не бути спеціалістом щодо того, що призводить до появи людей на світ; коли їй було тільки дванадцять, старші відьми вже доручали їй самій вилітати на пологи. А крім того, вона допомагала з ягнінням, ще коли зовсім мала була. Це природно, як казала Тітуня Оґґ, хоч і не так природно, як можна сподіватися. Тіфані згадала пана і пані Гамаксів, цілком поважну пару, що нажили були трьох дітей, перш ніж зрозуміли, звідки вони беруться. Відтоді Тіфані намагалася проводити бесіди з дівчатами певного віку, просто напровсяк. 

Латуччія слухала, як хтось, хто потім обов’язково все занотує, а в п’ятницю, можливо, складатиме екзамен. Вона нічого не питала, аж доки, десь посередині розмови, не сказала: 

— Ти впевнена? 

— Так. Я цілком певна, — сказала Тіфані. 

— Ну, ем, звучить достатньо нескладно. Звісно, гадаю, хлопці знають про такі речі все... Чому ти смієшся? 

— На цей рахунок існують різні погляди, — сказала Тіфані. 

Ага, тепер бачу. Я тебе бачу, ти, паскуда, паразитка, отруйна гидота! 

Тіфані подивилася в дзеркало Латуччії — велике, обсаджене по периметру купою гладких золотих херувимів, яким загрожувала неминуча смерть через переохолодження. В дзеркалі було віддзеркалення Латуччії, а ще — розмите, але видиме — безоке обличчя Хитрого Чолов’яги. Його обриси почали проступати виразніше. Тіфані знала, що в неї на обличчі ані мускул не поворухнувся. Вона знала це. «Я йому не відповідатиму, — подумала вона. — Я майже забула про нього. Не відповідай. Не дай йому вхопити тебе!» 

Вона чимдуж усміхалася, доки Латуччія витягала з валіз і скринь те, що вона назвала своїм посагом, і що, на думку Тіфані, становило світовий запас рюшів. Вона спробувала зосередитися на них, щоб нагромадження рюшів затопили її свідомість і якось вигнали слова, які заливав туди він. Лише ті, що вона розуміла, були погані; ті, що не розуміла — були ще гірші. Та попри всі її старання, рипливий удушений голос знову пробився всередину: Ти думаєш, що тобі пощастило, відьмо. Сподіваєшся, що знову пощастить. Тобі треба спати. Я ніколи не сплю. Удача потрібна буде тобі щоразу. Мені вистачить однієї нагоди. Хай мені пощастить один разок, і ти... горітимеш. Останнє слово вийшло м’яко, майже лагідно — після попередніх скрипливих, кахикальних, дряпальних слів. Але звучало це слово найгірше. 

— А знаєш, — Латуччія задумливо розглядала якесь вбрання, про яке Тіфані точно знала, що ніколи не зможе собі його дозволити, — хоч я радо стану господинею замку, я мушу сказати, що місцева система дренажу пахне просто жахливо. Насправді пахне, наче її ніхто не чистив від початку світу. Чесно, я би легко повірила, якби мені сказали, що туди ходили ще доісторичні монстри. 

«Отже, вона відчуває його запах, — подумала Тіфані. — Вона і правда відьма. Відьма, яку потрібно тренувати, бо без підготовки вона стане загрозою для всіх, і не в останню чергу — для себе самої». Латуччія продовжувала базікати — інакше не скажеш. Тіфані, досі намагаючись перемогти голос Хитрого Чолов’яги зусиллям волі, гучно спитала: 

— Чому? 

— О, бо я вважаю, що банти значно сексапільніші за ґудзики, — Латуччія тримала в руках нічну сорочку неабиякої пишноти — ще одне нагадування, що відьми, як правило, не мають грошей.