Ти вже горіла, як і я!, сичав голос в її голові. Та цього разу ти мене з собою не візьмеш! Натомість я заберу тебе і всіх твоїх полигачів зла!!!
Тіфані здалося, що вона майже бачить знаки оклику. Вони кричали, навіть коли він говорив тихо. Вони стрибали і дряпали його слова. Їй було видно, як зсудомило його обличчя, як бризкає піна з рота, коли він тицяє пальцем і кричить — вологі грудки ненависті, що летять у повітрі за дзеркалом.
Яке щастя, що Латуччія поки що його не чує, бо її голова забита рюшами, дзвіночками, білими голубами і перспективою стати центром загальної уваги на весіллі. Навіть Хитрий Чолов’яга не міг пробитися крізь таке.
Тіфані вичавила з себе: «Тобі не до лиця», — тим часом якась її частинка все повторювала, в неї в голові: Нема очей. Ніяких очей. Два тунелі в голові.
— Так, гадаю, ти маєш рацію. Можливо, рожево-бузковий ліпше підійде, — сказала Латуччія, — хоча люди кажуть, що мені особливо пасує болотний. До речі, чи загладжу я трохи свою провину, якщо запрошу тебе бути моєю головною дружкою? Звісно, я маю цілу армію малолітніх дальніх кузин; як я розумію, вони носили свої сукні дружок останні два тижні.
Тіфані і досі втуплялася в порожнечу, чи, радше, у два провалля в порожнечу. В цей момент у її свідомості не було нічого важливішого, і це вже було доволі кепсько, а тут ще додалися крихітні кузини.
— Я не думаю, що з відьом виходять гарні дружки, але дякую за пропозицію, — сказала вона.
Дружки? Весілля?
Серце Тіфані впало у п’яти. Але що сказане, те сказане. Вона вибігла з кімнати, перш ніж потвора змогла підслухати щось ще. Як він шукає? На що звертає увагу? Чи дали вони йому щойно орієнтир? Вона кинулася до підземелля, яке наразі мало стати її сховком.
Там лежала книга, яку подарувала Тіфані Латуччія. Тіфані розгорнула її та почала читати. В горах вона навчилася швидкочитання. Так буває, коли вся доступна тобі література — з фондів мандрівної бібліотеки, де з тебе візьмуть пенні штрафу, якщо затримаєш книжку. Пенні — відчутна сума, коли твоя стандартна одиниця валюти — старий чобіт.
В книжці були зібрані історії про вікна. Не звичайні вікна, хоча іноді і такі теж. Вікна, за якими чигали... істоти-почвари, іноді. Картина, сторінка книжки — навіть калюжа в певному місці — будь-що може стати вікном. Вона знову згадала злого ґобліна зі старої збірки казок; іноді він сміявся, а іноді — шкірився. Вона завжди це помічала. Це була не велика зміна, але зміна все одно. І кожного разу ти себе питаєш: минулого разу все було так само? Може, я неправильно запам’ятала?
Книга шурхотіла під долонями Тіфані, наче голодна білка, що прокинулась у дуплі, повнім горіхів. Автор був чаклун, і доволі велемовний, та навіть так — книга вражала. Виявляється, були люди, які зайшли в картину, і люди, що вийшли з картин. Вікна були способом переходу зі світу в світ, і будь-що могло бути вікном, і будь-що могло бути світом. Вона десь чула, що ознака хорошого портрета — це коли очі стежать за тобою по кімнаті, але згідно з цією книжкою, існувала істотна імовірність, що очі стежитимуть за тобою аж до твоєї спальні — образ, який їй наразі було неприємно навіть уявляти. Як чаклун автор намагався пояснити цей феномен у графіках і таблицях, жодне з яких анітрохи нічого не прояснювало.
Зсередини книги до неї побіг Хитрий Чолов’яга, і вона захряснула її, щоб він не вибрався. Вона встигла побачити його пальця, саме коли прес опустився. От тільки його не можна полонити в книзі, подумала вона, бо насправді його там взагалі нема, хіба що якась його химерна магічна присутність; до того ж він знаходив мене й іншими шляхами. Як? Вона раптом відчула ностальгію за важкими буднями, сповненими догляду за поламаними ногами, розладами шлунку і врослими нігтями на ногах. Вона завжди казала, що все це — і є справжня сутність відьомства, і це було так — доки щось огидне не загрожувала вистрибнути на тебе з нізвідки. В такій ситуації курячий бульйон ще нікого не врятував.
Згори прилетіла і впала на палітурку соломинка.
— Горизонт чистий, можете виходити, — сказала Тіфані. — Ви ж тут, правда?
І просто в неї над вухом якийсь голос проказав:
— Ая, тутай ми.
Вони повигулькували з-за оберемків соломи, павутиння, полиць з яблуками, кіз та один одного.
— Ти ж Скажений Малолюдець Артур?
— Ая, панно, саме так. Мушу си зізнати, що, хай як то ніяково, Пограбуйко сильно си на мене сподіва, позаяк я — поліціянт, а Пограб, вочевидь вірить, ну знаєш, що коли йдеться про людисьок, поліціянт нажене на них більше страху. До того ж я володію людисиською! Пограб тепер більше часу проводить в кургані, ну ви розумієте. І він не довіряє теєму Баронові, що той не прийде туди знову з лопатами.
— Я простежу, щоб цього не трапилося, — твердо сказала Тіфані. — Це було непорозуміння.
Скажений Малолюдець Артур не був переконаний.
— Втішно мені таке чути, панно, і також втішений буде Великий Муж, та мушу вам сказати, щойно перша лопата торкнеться землі кургану, не лишиться у цеєму вашому замку жодного живого чоловіка, а жінки будуть плакати і ридати, окрім присутніх тут дам.
Решта фіґлів замурмотіли щось ствердне на загальну тему масового вбивства всіх, хто підніме руку на Фіґелеву гору, і про те, як кожен із них особисто буде шкодувати про необхідність вчинити так, як він муситиме вчинити.
— Це туї штані, — сказав Злегка-Худіший-За-Товстуна-Джок-Джока. — Як чоловікові вскочить у штанину фіґель, вважай, час його покути і випробування тільки почався.
— Ая, бо не забариться їйний час стрибання і скакання вгору-вниз, — додав Манюній Джок з Білоголових.
Тіфані була ошелешена.
— А коли востаннє фіґлі воювали з людиськами?
Після бурхливої дискусії поміж собою фіґлі проголосили, що це була Битва За Смітники, коли, зі слів Манюнього Джока з Білоголових «Стояло таке волання і бігання і тупцяння, і жалісне рюмсання, що такого ніколи раніше не бувало, і все це у супроводі хрипкого хихотіння з боку панн, коли чоловіки поспіхом звільнялися від штанів, що повстали проти них, якщо ви розумієте, про що я».
Тіфані, яка слухала цю сагу з роззявленим ротом, стало здорового глузду його стулити, щоб потім розтулити знову і спитати:
— Та чи траплялося фіґлям колись вбити людину?
Це запитання призвело до навмисного уникання зорового контакту з боку фіґлів, значного ногосовання і головочухання з очікуваним випаданням у вигляді комах, схованої і забутої їжі, цікавих камінців та інших, менш невинних предметів. Зрештою заговорив Скажений Малолюдець Артур:
— Як фіґель, яким я є, панно, себто такий, що лише нещодавно довідався, що він не фейрівський чоботар, з мене корона не впаде, якщо я вам скажу, що у розмові з новими моїми братами я си дізнавсь, що коли вони жили високо в горах, то і справді іноді билися з людьми, коли ті приходили розкопувать ельфійське золото, і тоді зчинилася жахню-у-уча ворожнеча, а ті бандити були занадто тупі, щоб тікати, та достатньо розумні, щоб померти, — фіґель закашлявся. — Хай там як, на захист моєї нової братії зауважу, що вони завжди за тим стежили, щоб шанси сторін були рівні, а бій — чесним, тобто не більше одного фіґля на десяток людей. Рівніше й бути не може. Не їхня вина, що ті люди просто хотіли собі віку вкоротити.
Око Скаженого Малолюдця Артура якось так підозріло зблиснуло, що Тіфані вирішила спитати:
— А як саме вони вкоротили собі віку?
Поліційний фіґель знизав своїми мацюпусінькими широчезними плечима.
— Вони здійняли свою лопату на фіґльський курган, пані. Я — людина закону, пані. Я ніколи в житті не бачив кургану, доки не познайомився з цими шановними джентльменами, і все одно, кров мені кипить, пані, просто закипає, що тут скажеш. І серце калатає, і пульс зашкалює, і з’їдена їжа підіймається і підступає до горла, як гаряче дихання дракона — все від єдної думки, як блискуча залізна лопата входить у глину фіґелевого кургану, ріже там все і трощить. Я би вбив людиська, що скоїв цей злочин, панно. Вбив би його на смерть, і погнався би за ним у його наступне життя, щоб і там убити, і робив би це знову і знову, бо це був би гріх з гріхів — вбивство цілого народу — і однієї смерті не стало би для відплати. Менше з тим, позаяк я — вищезгадана людина закону, я дуже сподіваюся, що поточне непорозуміння можна розв’язати так, щоб не виникло потреби вдаватися до тотальних різанини, кровопролиття, кричання, волання, плачу і людей, що їм певні доти приховані шматки прицвяхували до дерева, правда? — Скажений Малолюдець Артур, зі своїм повнорозмірним поліційним значком, який він тримав, як щит, дивився на Тіфані із сумішшю шоку і виклику.
