Тіфані була відьмою. 

— Мушу тобі дещо сказати, Скажений Малолюдцю Артуре, — сказала вона, — а ти мусиш зрозуміти, що я тобі скажу. Ти повернувся додому, Скажений Малолюдцю Артуре. 

Щит випав у нього з руки. 

— Ая, панно. Тепер я це знаю. Поліціянт не має казати таких слів, як я щойно сказав. Йому слід розводитися про суддів, і присяжних, і тюрми, і вироки; поліціянт би сказав, що не слід брати закон у свої руки. Тож я і правда здам свій значок і залишуся серед своїх, хоча, мушу зазначити — збережу кращі стандарти гігієни. 

Це спричинило хвилю оплесків серед фіґльського товариства, хоча Тіфані не була впевнена, чи більшість з них вповні розуміла концепцію гігієни, чи то пак законослухняності. 

— Ти маєш моє слово, — сказала Тіфані, — що кургану більше ніхто і пальцем не торкнеться. Я про це подбаю, ти мене зрозумів? 

— Як вам сказати, — прошмигав носом Скажений Малолюдець Артур. — Це все дуже добров, пані, але що відбудеться у вас за спиною, доки ви ширяїти і вжикаїти на туй мітлі понад пагурбами, дбаєте про свуї важливі справи? Що тоді буде? 

Погляди всіх, включно з козами, звернулися до Тіфані. Тіфані давно вже так не робила, бо знала, що це дуже неввічливо, але тепер вона обхопила Скаженого Малолюдця Артура долонею і підняла на рівень своїх очей. 

— Я — карга цих пагорбів, — сказала вона. — І я урочисто присягаю тобі та іншим фіґлям, що домівці фіґлів ніколи більше не загрожуватиме залізо. Фіґелева гора ніколи не буде в мене за спиною, а завжди — перед моїми очима. І доки це так, жодна жива людина не торкнеться кургану, якщо хоче лишатися живою. А якщо я підведу фіґлів у цьому, то нехай мене знесуть до сімох пекельних прірв на мітлі, зробленій з цвяхів. 

Суто формально, визнала про себе Тіфані, це лише пустопорожні погрози, але ж фіґлі не визнають присяги, якщо в ній нема грому, блискавки, хизування і кров’яки. «Я обов’язково простежу, щоб курган більше ніколи не зачіпали, — подумала вона. — Роланд тепер не зможе мені відмовити. До того ж я маю секретну зброю: довіру і повагу однієї юної пані, яка скоро стане його дружиною. Жоден чоловік не може почуватися у безпеці в таких умовах». 

Розраджений такими запевненнями, Скажений Малолюдець Артур щасливо оголосив: 

— Гарно сказано, господине, і дозвольте мені висловити вам щиру подяку від себе, а також моїх нових друзів і родичів за те, що прояснили всю цю справу з приводу весільного шлюбування. Це було фест цікаво для тих з нас, хто в цьому недосвідчений. Деякі цікавляться, чи не могли б вони поставити додаткові запитання? 

Переслідування з боку потойбічного жаху самі по собі були не мед, але чомусь сама думка про те, що Нак Мак Фіґлі ставитимуть запитання про подружнє життя людей, була гірша. Пояснювати, чому вона нічого не пояснюватиме, не було сенсу; Тіфані просто сказала «ні» з металом в голосі і обережно поставила Скаженого Малолюдця Артура назад на землю. 

— Не слід було підслуховувати, — додала вона. 

— Чому ні? — спитав Дурноверхий Вулі. 

— Тому що підслуховувати не слід! Я не збираюся вам пояснювати. Не слід, і крапка. А тепер, панове, мені потрібно побути самій, якщо ви не проти. 

«Деякі з них, звісно, підуть за нею», — подумала вона. Як завжди. Вона повернулась назад до зали і всілася поближче до великого багаття. Навіть пізнього літа в залі стояла холоднеча. Всі стіни були вкриті гобеленами, щоб від кам’яних стін не віяло холодом. Гобелени були типові: на них чоловіки в обладунках вимахували мечами, луками, сокирами на інших чоловіків в обладунках. Враховуючи, як швидко і шумно розвиваються бойові дії, учасникам, мабуть, доводилося щокілька хвилин зупинятися, щоб пані з верстатами за ними встигали. Сюжет гобелена, що висів найближче до вогню, Тіфані знала напам’ять. Як і всі діти. Історію вивчали по гобеленах, якщо поруч нагодився якийсь дідок, що міг пояснити, що відбувається. Та взагалі, коли вона була молодша, значно веселіше було вигадувати свої історії про різних лицарів, як, наприклад, про того, що біг, відчайдушно намагаючись наздогнати свого коня, чи то пак про іншого, який впав зі свого, і, через свій гостроверхий шолом, тепер стирчить в землі догори дриґом, що, як було ясно навіть дітям, не є переможною позицією на полі бою. Всі вони були наче старі друзі, навіки застряглі у війні, що її назву ніхто на Крейді вже не міг пригадати. 

Аж тут... раптом вигулькнув ще один, якого там раніше не було, і побіг полем бою просто до Тіфані. Вона втупилася в нього; її тіло вимагало, щоб вона негайно трохи поспала, тоді як все, що залишилось від мізків, наполягало, щоб вона негайно щось вдіяла. У вирі суперечливих емоцій її рука намацала полінце скраю багаття, і вона цілеспрямовано замахнулася ним на гобелен. 

Тканина і так вже майже розсохлася від віку. Запалає, як суха трава. 

Постать тепер ішла обережно. Деталей вона поки не бачила, і не хотіла бачити. Лицарі були вплетені в гобелен без урахування перспективи; вони були пласкі, як дитячий малюнок. 

А от чоловік у чорному, який починався, як рисочка на обрії, той дедалі збільшувався, наближався, і тепер... Тепер вона бачила його обличчя з порожніми очницями; і вже було видно, що вони змінювали колір, коли він один за одним проминав намальованих лицарів, і ось вже він знову побіг, і став ще більший. З гобелена на Тіфані полився знайомий сморід... Скільки коштує цей гобелен? Чи має вона бодай якесь право його знищувати? Щоб не дати істоті з нього зійти? Ой, так, так, так! 

Якби ж то поруч нагодився якийсь чаклун, що б закликав всіх цих лицарів до останнього бою! 

Якби ж то вона була відьмою, що перебуває деінде! Тіфані підняла тріскотливе поліно і втупилася в отвори на місці очей потвори. Треба бути відьмою, щоб мати готовність грати в хто кого передивиться з тим, хто не має чим дивитися — відчуття було таке, наче висмоктуєш в себе з голови власні очні яблука. 

Оті тунелі в черепі мали гіпнотичну дію, і тепер він повільно загойдався з боку в бік, як голова змії перед нападом. 

* * *

— Прошу, не треба. 

Цього Тіфані не очікувала; голос звучав поспішно, але доволі дружньо — і належав Ескарині Ковальчук. 

Вітер був срібний, холодний. 

Тіфані лежала на спині, вдивляючись у біле небо над головою; краєм ока вона бачила, як хилитаються на вітрі сухі трави; одне тільки було дивно — за цим шматочком сільського краєвиду проступав великий камін і лицарська битва. 

— Насправді вкрай важливо, щоб ти не рухалася, — попросив той самий голос десь з-позаду. — Місце, де ми з тобою зараз перебуваємо, було, як ми кажемо, зліплено спеціально заради нашої розмови, не існувало, доки тут не з’явилася ти, і припинить своє існування, щойно ти підеш. Якщо підійти формально, то за стандартами більшості філософських течій взагалі некоректно говорити про нього, як таке, що має існування. 

— Отже, це магічне місце, так? Як Несправжня Маєтність? 

— Дуже доцільне порівняння, — похвалив голос Ескарини. — Ті з нас, кому про нього відомо, називають його «мандрівне теперішнє». Це легкий шлях до когось по особисту бесіду; щойно він зачиниться, ти опинишся там, де була, в тому ж самому часі. Тобі ясно? 

— Ні! 

Ескарина присіла на траву поруч із Тіфані. 

— Дякувати небу за це. Було б трохи підозріло, якби було ясно. Ти, раптом що, вкрай нестандартна відьма. Наскільки я розумію, ти маєш природний талант до сироваріння, і на цьому з талантами все. Дуже корисний талант. Світові потрібні сировари. Хороший сировар вартує своєї ваги, ну, в сирах. А от до відьомства ти з народження хисту не мала. 

Тіфані роззявила рота, щоб відповісти, перш ніж придумала, що саме відповідатиме — але це звичайна тактика серед людських істот. Першою наперед пробилося таке: 

— Чекайте, я ж тримала в руці запалену головешку. А ви перенесли мене сюди, хай куди саме. Що трапилося? — вона подивилася у вогонь. Язики полум’я застигли в нерухомості. — Люди помітять, — сказала вона, а тоді, враховуючи специфіку ситуації, вирішила перепитати. — Адже, помітять?