— Відповідь — ні; причина — дещо складна. Мандрівне теперішнє, це... наче приручений час. Час, що грає на твоєму боці. Повір мені, це ще не найхимерніше явище у всесвіті. Наразі, Тіфані, буквально маємо лише тут і зараз. 

Полум’я досі не рухалося. Тіфані здавалося, що їй мало б бути холодно, натомість вона відчувала тепло. І мала час подумати. 

— А що буде, коли я повернусь? 

— Нічого не зміниться, — сказала Ескарина, — крім вмісту твоєї голови, що, наразі, є дуже важливим. 

— І ви завдали собі такого клопоту, просто щоб сказати мені, що я не маю хисту до відьомства? — безвиразно уточнила Тіфані. — Дуже люб’язно з вашого боку. 

Ескарина засміялася. Це був її молодий сміх, і він химерно контрастував зі зморшками в неї на обличчі. Тіфані ніколи не бачила, щоб стара людина мала такий молодий вигляд. 

— Я сказала, що від народження ти не мала таланту до відьомства: воно далося тобі нелегко; ти важко працювала, бо прагнула. Ти змусила світ піти тобі на поступки, за будь-яку ціну, а ціна була, і завжди буде, високою. Знаєш, як люди кажуть: «Хто швидко копає, той отримує за це більшу лопату»? 

— Так, — сказала Тіфані. — Я чула це якось від Бабуні Дощевіск. 

— Це її власна теорія. Люди кажуть, ти не знаходиш відьомство; відьомство знаходить тебе. Але ти його знайшла, хоча в процесі навіть не знала, що це ти знаходиш, схопила за зашийок і змусила працювати на себе. 

— Це все дуже... пізнавально, — зауважила Тіфані, — але на мене чекають обов’язки. 

— Ми зараз у мандрівному теперішньому, — твердо відказала Ескарина. — Слухай, Хитрий Чолов’яга знову тебе знайшов. 

— Я думаю, він ховається у книжках та зображеннях, — поділилася своїм припущенням Тіфані. — І гобеленах, — вона здригнулася. 

— А ще в дзеркалах, — додала Ескарина, — і калюжах, і у відбитку світла на битому склі, і у блиску на ножі. Скільки ще зможеш вигадати? Наскільки наляканою ти готова бути? 

— Мені доведеться з ним битися, — сказала Тіфані. — Гадаю, я знала, що доведеться. Він не справляє враження когось, від кого можна втекти. Він цькувальник, адже так? Нападає, коли думає, що переможе, тож я мушу якимось чином стати сильнішою за нього. Гадаю, можна знайти якийсь спосіб... кінець кінцем, у ньому є щось від бджільника. А з бджільником все було просто. 

Ескарина не підвищила голосу; вона заговорила дуже тихо, але цей голос, здавалося, був гучніший за справжній крик. 

— Ти збираєшся нарешті визнати, наскільки це важливо, Тіфані Болячко, майстрине сироваріння? Ти маєш шанс подолати Хитрого Чолов’ягу, та якщо ти зазнаєш поразки — зазнає поразки відьомство, і відьомство впаде разом з тобою. Він захопить твоє тіло, твої знання, твої таланти і твою душу. І тоді задля твого ж блага — і блага всіх — твої посестри, інші відьми, відкладуть убік внутрішні суперечки, об’єднаються і закинуть вас обох у небуття, перш ніж ви встигнете наробити ще більше шкоди. Ти розумієш? Це важливо! Ти мусиш порятувати себе! 

— Інші відьми мене вб’ють? — Тіфані була приголомшена. 

— Звісно. Ти — відьма, і знаєш, що завжди повторює Бабуня Дощевіск: «Ми чинимо правильно, а не приємно». Тож або ти, або він, Тіфані Болячко. Хто програє — загине. В його випадку, змушена сказати, ми зможемо знову побачитись за кілька сторіч; у твоєму випадку, я не хочу нічого казати. 

— Але чекайте секундочку, — сказала Тіфані, — Якщо вони готові битися з ним і зі мною, чому б нам всім не об’єднатися для битви просто зараз? 

— Звісно. Ти б цього хотіла? Чого ти насправді хочеш, Тіфані Болячко, тут і зараз? Це твій вибір. Інші відьми, я певна, тебе не засудять, — Ескарина на мить завагалася, і додала. — Ну, принаймні засуджуватимуть по-доброму. 

«Відьма, що втекла, злякавшись суду? — подумала Тіфані. — Відьма, до якої поставилися по-доброму, бо зрозуміли, що вона не стягує? Та якщо ти думаєш, що не стягуєш, то ти вже — ніяка не відьма». Вголос вона сказала: 

— Я радше помру відьмою, ніж житиму дівчам, до якого всі були добрі. 

— Панно Болячко, ви демонструєте майже гріховну впевненість у собі, а також приголомшливу пиху і зверхність; і якщо дозволиш — меншого я від відьми б і не сподівалася. 

Світ пішов дрібними хвильками, а тоді знову змінився. Ескарина зникла, не встигли ще її слова остаточно влягтися у Тіфані в голові. Попереду знову випірнув гобелен, Тіфані і досі тримала в руці запалене полінце; тільки тепер вона здіймала його з усією впевненістю. Вона почувалася, наче її наповнило повітря, наповнило і підійняло вгору. Світ останнім часом з’їхав з глузду, та принаймні їй було точно відомо, що вогонь запалить сухий гобелен, щойно торкнеться його. 

— Це старе простирадло згорить за мить, містере, повір мені. Повертайся, звідки прийшов, містере! 

На її величезний подив, темна постать відступила. Щось коротко засичало, і Тіфані відчула, як за постаттю відлинув сморід — наче їй з плечей скотилася каменюка. 

— Це було дуже цікаво, — Тіфані різко обернулася, і її очі опинилися на рівні радісного підборіддя Престона. 

— Знаєте, — сказав він, — Я не на жарт занепокоївся про вас, коли ви на кілька секунд застигли. Я подумав, що ви померли. Тоді я торкнувся вашої руки, — дуже шанобливо, жодних шурів-мурів — і вона була схожа на повітря перед грозою. Тож я подумав, це якісь відьомські справи, і вирішив за вами наглядати, аж тут ви пригрозили невинному гобеленові смертю у вогні! 

Вона дивилася хлопцеві у вічі, неначе у дзеркало. «Вогонь, — подумала вона. — Вогонь одного разу вже його вбив, і він про це пам’ятає. Він не наблизиться до вогню. Вогонь — ось розгадка. Зайчиха біжить у полумʼя. Гм-м». 

— Насправді, мені подобається вогонь, — сказав Престон. — Я зовсім не вважаю його своїм ворогом. 

— Що? — перепитала Тіфані. 

— Боюся, ви говорили собі під ніс, — сказав Престон, — Я не питатиму, про що це. Моя бабця завжди казала: «Не пхай носа у справи відьом, якщо не хочеш отримати потиличника». 

Тіфані пильно подивилася на нього і миттєво прийняла рішення. 

— Ти вмієш зберігати таємниці? 

Престон кивнув. 

— Звісно! Я, приміром, нікому не розказував, що сержант пише вірші. 

— Престоне, ти щойно мені розказав! 

Престон широко всміхнувся. 

— Так, але ж відьма — це не абихто. Моя бабця казала, що розповісти секрет відьмі — це як шепнути щось до стіни. 

— Ну, так, — почала Тіфані, та зупинилася. — А звідки ти знаєш, що він пише вірші? 

— Складно було не дізнатися, — сказав Престон. — Розумієте, він їх записує на сторінках реєстраційного журналу у вартівні, напевно, на нічних чергуваннях. Він обережно вириває сторінки, і то так акуратно, що й не здогадаєшся; просто коли пише, то так сильно тисне на олівець, що відбиток на нижній сторінці дуже легко читається. 

— Тоді й інші вартові, певно, помічають? — спитала Тіфані. 

Престон похитав головою, через що завеликий на нього шолом трохи прокрутився. 

— Та що ви, панно, ви ж їх знаєте: вони думають, що читання — це слиняве заняття для дівчаток. Хай там як, якщо я встаю рано, то завжди вириваю і нижній аркуш, щоб з нього не кепкували потім. Мушу сказати, як на самоука, він — дуже гарний поет, з дуже влучними метафорами. Всі вірші присвячені якійсь Міллі. 

— Це його дружина, — пояснила Тіфані. — Ти точно її бачив у селі — більш веснянкуватої людини я за все своє життя не зустрічала. Вона дуже цим переймається. 

Престон кивнув. 

— Це пояснює, чому він назвав свій останній вірш «Кому потрібно небо без зірок?». 

— А глянути на нього — так ні за що не скажеш, правда? 

Престон обміркував це. 

— Вибачте мені, Тіфані, — сказав він, — але ви маєте кепський вигляд. Ба більше, не ображайтеся, але складається таке враження, що ви серйозно хворі. Мені здається, що останнім часом ви зовсім не спите. 

— Минулої ночі я проспала щонайменше годину. І за день до того теж ненадовго прилягла! 

— Справді? — Престон посуворішав. — А крім сніданку сьогодні, коли ви востаннє їли як слід?