— Що це таке? — Тіфані вимагала пояснень. — Ви навіть злісно мене поблискотіли! 

— Маскування, — пояснила пані Пруст. 

— Маскування? Ви гадаєте, що якась відьма, котра має до себе повагу, погодиться вийти на вулицю в такому капелюсі? — Тіфані була обурена. 

— Звісно, ні, — сказала пані Пруст. — Найкраще маскування для відьми — це дешевий костюм відьми! Хіба справжня відьма купить одяг у крамниці, що продає також гиденькі приколи з какульками, петарди, сміховинні штучні перуки, і — нашу найпопулярнішу лінійку — велетенське надувне рожеве причандалля, окраса дівич-вечора? Це просто немислимо! Ось тобі фонти, люба, чисті, незамулені фонти! «Маскування, прикриття, дезінформація» — ось наше гасло. Всі наші гасла. І ще «Найвища якість за прийнятні гроші» — це теж наше гасло. І «Жодних відшкодувань за жодних обставин» — оце дуже важливе гасло. Так само, як і політика фірми з остаточного розвʼязання питання кишенькових злодіїв. Ледь не забула, ще є гасло про людей, які курять у приміщені крамниці, хоча воно не дуже важливе. 

— Перепрошую? — Тіфані так отетеріла, що не почула весь список гасел; вона роздивлялася рожевенькі «повітряні кульки», які прилипли до стелі. 

— Я думала, це поросятка! 

Пані Пруст поплескала її по плечу. 

— Вітаю у великому місті, дорогенька. Ходімо? 

— Але чому відьми наразі такі непопулярні? — поцікавилася Тіфані. 

— Просто дивовижа, що люди подеколи втовкмачують собі в голови, — сказала на це пані Пруст. — Загалом, я вважаю, що ліпше не висовуватися і чекати, доки проблема розсмокчеться сама. Просто слід пильнувати. 

І тоді Тіфані спало на думку, що і правда слід пильнувати. 

— Пані Пруст, — сказала вона. — Здається, я вже зрозуміла жарт. 

— Слухаю, люба? 

— Я думала, що ви — справжня відьма, що маскується під фальшиву відьму... 

— Так, дорогенька? — голос пані Пруст був солодкий, як мед. 

— І це само по собі було б цілком смішно, але я думаю, що є тут і інший жарт, і він вже зовсім не такий веселий. 

— Йой, і що це за жарт такий, солоденька? — в голосі пані Пруст вже проступали зацукровані пряничні хатинки. 

Тіфані глибоко вдихнула. 

— Це обличчя — воно ж ваше справжнє, так? Ви продаєте маски себе. 

— Дуже спостережливо! Дуже, любонько моя! Але ти не зовсім спостерегла, адже так? Ти відчула, коли потискала мені руку. І... Але годі вже, віддамо цю твою мітлу нарешті ґномам. 

Коли вони вийшли надвір, перше, що побачила Тіфані — двох хлопчиків. Один із них якраз замахнувся каменюкою, готуючись зарядити нею у вітрину. Аж тут він завважив пані Пруст, і на вулиці запала страхітлива тиша. Тоді відьма промовила: 

— Кидай, друзяко. 

Хлопець подивився на неї, так, наче вона з глузду з’їхала. 

— Я сказала кидай, юначе, а то гірше буде. 

Тепер вже в повній упевненості, що вона з глузду з’їхала, хлопець таки пожбурив каменюку, а вікно її спіймало і відбило назад у нього, збивши хлопаку з ніг. Тіфані це бачила. Вона бачила, як зі скла проступила рука і спіймала камінь. Бачила, як, спіймавши, рука пожбурила його назад. Пані Пруст схилилася над хлопцем — його друг накивав п’ятами — і сказала: 

— Гм-м, це загоїться. Якщо я більше тебе тут не побачу. 

Вона повернулася до Тіфані. 

— Життя власників маленького бізнесу іноді таке нелегке, — зітхнула вона. — Ходім, нам сюди. 

Тіфані була непевна, як краще поновити розмову, тож обрала якусь невинну тему: 

— Я й не знала, що в місті бувають справжні відьми. 

— О, нас тут не одна, — сказала пані Пруст. — Ми робимо своє, допомагаємо людям, як можемо. Як отому хлопцеві, наприклад, який тепер знатиме, що не слід пхати носа в чужі справи. Мені гріє серце, що, можливо, я віднадила його від шляху вандалізму й неповаги до приватної власності, на якому, точно кажу, він би заробив на безкоштовну нашийну прикрасу від ката. 

— Я не знала, що бути відьмою і жити в місті взагалі можливо, — провадила Тіфані. — Мені колись пояснювали, що відьми ростуть на гарній твердій скелі, а місто, кажуть, все стоїть на глині й грязюці. 

— І мурівлі, — тріумфально повідомила пані Пруст. — Граніт і мармур, вапняк та різноманітні осадкові поклади, мила моя Тіфані. Камінь, що колись стрибав чи тік — коли світ тільки зародився у вогні. А бачиш бруківку на вулицях? Без сумніву, по кожному камінчику, в той чи інший час, текла кров. Всюди, куди не подивись — тут камінь і криця. І там, куди ти не подивишся — також камінь і криця! Уявляєш, як це — потягнутися всім нутром вниз і відчути під собою живе каміння? А що ми спорудили з цього каменю? Палаци, замки, мавзолеї та надгробки, і міцні будинки, і стіни міста, ой леле! І не лише в цьому місті. Місто-бо стоїть на собі самому, на всіх тих містах, що були збудовані тут до нього. Уявляєш, як це — лягти на древній кам’яний брук і відчути, як сила виштовхує тебе нагору, як поплавець у світовій течії? І мені вільно цією силою користуватися — всією, кожним камінчиком. Саме тут починається відьомство. Камені мають життя, і я є його частиною. 

— Так, — сказала Тіфані. — Я знаю. 

Раптом обличчя пані Пруст зависло за кілька дюймів від обличчя Тіфані — страшезний гачкуватий ніс майже торкався її власного, а темні очі палали вогнем. Бабуня Дощевіск могла вселяти страх, але принаймні Бабуня Дощевіск була, певною мірою, вродлива; пані Пруст же була злою відьмою з дитячих казок, в якої обличчя — прокляття, голос подібний гуркоту залізних дверцят у печі, де сидять діти. Набір усіх можливих нічних страхів, і зараз він затулив Тіфані весь світ. 

— О, то ти знаєш, відьмонько в гарненькій сукенці? Що ти там знаєш? Що ти дійсно знаєш? — відьма відступила на крок і блимнула. — Більше, ніж я підозрювала, виявляється, — вже спокійніше зауважила вона. — Землі під хвилями. Кремінь в самому серці крейдяних покладів. О так, звісно. 

* * *

В Крейдокраї Тіфані ніколи не зустрічала ґномів, але в горах ґном із возом — звичайне явище. Ґноми купували та продавали, а для відьом виготовляли мітли. Дуже дорогі мітли. З іншого боку, відьми їх майже ніколи не купували. Відьомська мітла — це спадкова коштовність, що передається з покоління в покоління, від відьми до відьми; по дорозі вона може втратити тримач чи, приміром, полисіти, та, загалом, лишається тією ж самою мітлою. 

Екземпляр Тіфані лишився їй після пані Зрадоньки. Це була незручна палка, не надто швидкісна, що мала дурну звичку плутати напрямок руху під дощем. Коли ґном, що керував брязкітливою, лункою майстернею, її побачив, то похитав головою і гучно всмоктав повітря між зубів — так наче це видовище геть зіпсувало його день і тепер йому треба піти й трохи поплакати. 

— Ну, це в’яз, звісно, — оголосив він жорстокому світові. — В’яз — це дерево, що росте в низинах, він важкий і повільний, та ще й жуків треба врахувати. В’яз дуже вразливий до жуків. Були влучання блискавки? Це дерево погано переносить блискавку. Кажуть, навіть приваблює. А ще має схильність до сов. 

Тіфані кивнула і спробувала імітувати обізнаність; удар блискавки вона вигадала, бо правда, хоч і дуже цінна річ, була також дурною, конфузною і неправдоподібною. 

Позаду свого колеги матеріалізувався ще один, майже ідентичний, ґном. 

— Треба було брати ясен. 

— О так, — похмуро погодився перший. — Ясен — безпомилковий вибір. 

Він ще раз тицьнув мітлу Тіфані пальцем і знову зітхнув: 

— Здається, отут, біля держака, завівся скобний грибок, — припустив другий ґном. 

— З в’язом я нічому б не здивувався, — відказав перший. 

— Слухайте, можна, ви її просто підлатаєте, щоб я могла додому дотягти? — спитала Тіфані. 

— О ні, ми не «латаємо», — зверхньо, ну тобто, метафорично-зверхньо відказав перший ґном. — Ми виконуємо роботу на замовлення. 

— Мені б лише кілька щетинок, — розпачливо сказала Тіфані, а тоді, забувши, що не збиралася видавати правду, додала: — Будь ласочка? Хіба я винна, що фіґлі розпалили вогнище на мітлі?