— А чому ж, перепрошую, ніхто не розповів мені цього тоді? — поцікавився Барон. 

— Тому що ви — Барон, — просто відказала Тіфані, — а хлопчики з мечами визволяють дівчаток. Так воно ведеться в історіях. Так історії працюють. Ніхто насправді не хотів думати навпаки. 

— Ви були не проти? — він не відривав від неї погляду, і, здається, навіть не блимав очима. Сенсу брехати не було. 

— Була, — сказала вона. — Дрібочку. 

— Доволі велику дрібочку? 

— Я б сказала, що так. Але тоді я поїхала, щоб навчатися відьомства, і це більше не здавалося важливим. Ось і вся правда, сер. Перепрошую, сер, а хто вам розповів? 

— Ваш батько, — відповів Барон, — І я вдячний йому за це. Він приходив до мене вчора, висловити повагу, у зв’язку з тим, що я, як ви знаєте, помираю. І це, до слова — ще одна правда. І не смійте його за це сварити, юна леді, відьма ви чи ні. Обіцяєте? 

Тіфані знала, що ця довга брехня мучила її батька. Саму її це не надто турбувало, але це турбувало його. 

— Так, сер. Обіцяю. 

Барон трохи помовчав, втупившись їй в обличчя. 

— Знаєте що, панно Тіфані Болячко, регулярно повторювана відьмо, я зараз у тому віці, що в очах у мене стоїть туман, але моя свідомість, якимось чином, бачить далі, ніж ви собі уявляєте. Тож, можливо, ще не запізно мені виправити несправедливість. Під моїм ліжком стоїть оббита міддю скриня. Ідіть і відчиніть її. Ну ж бо! Просто зараз. 

Тіфані витягла скриню — важку, наче повну свинцю. 

— Всередині лежать шкіряні мішечки, — провадив старий чоловік в неї за спиною. — Дістаньте один. У ньому ви знайдете п’ятнадцять доларів, — Барон закашлявся. — Дякую, що врятували мого сина. 

— Слухайте, я не можу взяти... — почала Тіфані, але Барон гахнув ціпком об підлогу. 

— Помовчте і послухайте, будь ласка, панно Тіфані Болячко. Коли ви билися з Королевою Фей, ви не були відьмою, а отже традиція, за якою відьмам заборонено брати гроші, тут не застосовується, — різко відказав він, а його очі блищали, як коштовні камені. — Щодо ваших особистих послуг моїй особі, вони мають оплачуватися їжею, чистим вживаним одягом і взуттям, а також дровами. Я сподіваюся, моя економка виявила належну щедрість? Я велів їй не скнаритися. 

— Що? О, так, так, пане. — І це була певною мірою правда. Відьми жили у світі вживаного одягу, старої постелі (що якраз годиться на бинти), чоботів, що їх хтось подарував і, звісно, інших речей, які проживали своє друге, третє і четверте життя. В такому світі доступ до запасів цілого замку — це як ключ до скарбниці. А щодо грошей... вона мацала шкіряний капшучок у долонях. Був дуже важкий. 

— Що ви робите з усім цим майном, панно Тіфані Болячко? 

— Що? — неуважно перепитала вона, не відриваючи очей від капшука. — О, ми обмінюємося речами, а ще передаємо їх іншим людям, які потребують... таке. 

— Панно Тіфані Болячко, ви раптом стали неуважні. Гадаю, вас захопила думка, що п’ятнадцять доларів — не так вже і багато, надто за порятунок баронського сина? 

— Зовсім ні! 

— Я маю сприйняти це як «так»? 

— Маєте сприйняти це як ні, сер! Я — ваша відьма, — Тіфані пропікала Барона поглядом і хапала ротом повітря. — І я тут намагаюся тримати в рівновазі одну неслухняну кульку болю, сер. 

— О, онука Бабуні Болячки. Я смиренно благаю у вас прощення, як подеколи доводилося благати її. Та менше з тим, прошу ласкаво зробити мені честь тим, що приймете цей капшук, панно Тіфані Болячко, і долучите його вміст до будь-якої справи в пам’ять про мене — на ваш розсуд. Певен, це більше грошей, ніж ви коли-небудь в житті бачили. 

— Я взагалі нечасто бачу гроші, — засперечалася вона, сама вражена цим фактом. 

Барон знову вдарив ціпком у підлогу, наче зааплодував. 

— Сильно сумніваюся, щоб ви колись бачили такі гроші, — весело зауважив він. — Розумієте, так, у тому мішку п’ятнадцять доларів, але це не ті долари, до яких ви звикли, чи могли б звикнути, якби мали справу з грошима в принципі. Це старі долари, з тих часів, коли валюту ще не попсували. Сучасний долар, за моєю оцінкою, здебільшого мідний, а золота в ньому стільки ж, скільки у морській воді. Ці монети, втім, — справжнє золото, пробачте мені мій невеличкий жарт. 

Тіфані пробачила жарт, бо не зрозуміла його. Він всміхнувся, помітивши її спантеличення. 

— Коротше, панно Тіфані Болячко, якщо ви віднесете ці монети хорошому продавцю, він заплатить вам за них, ну, припускаю, десь близько п’яти тисяч анк-морпоркських доларів. Я не знаю, скільки це старих чобіт, але за цю суму можна, приміром, купити один — дуже старий і завбільшки з цей замок. 

І Тіфані подумала: «Я не можу це взяти. Окрім всіх інших аргументів, мішок був неймовірно важкий». Вголос вона сказала: 

— Завелика витрата заради однієї відьми. 

— Але якраз — заради одного сина, — відказав Барон. — Зовсім не забагато — заради спадкоємця, не забагато — заради плинності поколінь. Не забагато — якщо однією брехнею у світі стало менше. 

— Але це не купить мені додаткову пару рук, — сказала Тіфані, — і не змінить ані секунди з минулого. 

— Хай там як, а я мушу наполягати, щоб ви це прийняли, — сказав Барон, — хоча б заради мене. Це зніме мені з душі тягар, а, повірте мені, їй наразі не завадить будь-яка допомога, вам не здається? Я ж невдовзі помру, адже так? 

— Так, сер. Гадаю, зовсім скоро, сер. 

Тіфані вже встигла отримати певне уявлення про Барона, і тепер не здивувалася, коли він засміявся. 

— Знаєте, — сказав він, — більшість би відповіла: «Ой, та що ти починаєш, старий, тобі ще жити й жити, лише чекай, скоро ти станеш на ноги, ти ще всім нам покажеш!». 

— Так, сер. Я — відьма, сер. 

— І в цьому контексті це означає, що?.. 

— Я стараюся, щоб мені не доводилося брехати, сер. 

Старий чоловік посунувся в кріслі та раптом набув урочистості. 

— Коли настане час... — почав він, але затнувся. 

— Я складу вам компанію, сер, якщо бажаєте, — погодилася Тіфані. 

Барон начебто відчув полегшення. 

— Ви коли-небудь бачили Смерть? 

Вона очікувала на це запитання і була готова. 

— Зазвичай ти просто відчуваєш його прихід, сер, але я бачила його двічі, можна було б сказати — во плоті, якби він мав плоть. Це — скелет з косою, достоту як в книжках — насправді, гадаю, він такий саме тому, що його так малюють в усіх книжках. Манеру мав ввічливу, але тверду, сер. 

— О, я не сумніваюся! — старий ще трохи помовчав, а тоді продовжив. 

— А він... нічим не прохопився щодо життя в потойбіччі? 

— Авжеж, прохопився, сер. Вочевидь, там нема гірчиці, і в мене склалося таке враження, що маринованих огірків теж катма. 

— Справді? Удар нижче пояса. Тоді й на чатні, певно, не варто сподіватися? 

— Я не торкалася питання консервації в деталях, сер. У нього була велика коса. 

У двері гучно постукали, і з-за них гучно озвалася пані Чепура: 

— З вами все гаразд, сер? 

— Найгараздіший гаразд, чарівна пані Чепуро, — гучно відповів Барон, а, стишивши голос, змовницьки додав: — Я гадаю, наша пані Чепура не надто до вас прихильна, люба. 

— Вона вважає мене антисанітарною, — поскаржилася Тіфані. 

— Ніколи не розумів, про що вся ця історія, — сказав Барон. 

— Та це не проблема, — пояснила Тіфані. — Мені просто доводиться щоразу пхати руки у вогонь. 

— Що? Ви соваєте руки у вогонь? 

Тіфані одразу пошкодувала, що прохопилася, але розуміла, що старий не відчепиться, доки вона йому не продемонструє. Вона зітхнула і пройшла до каміна; витягла довгу залізну кочергу зі стійки поруч. Про себе вона визнавала, що їй подобається час від часу хизуватися цим фокусом, а Барон без сумніву оцінить цей спектакль. Та чи варто? Ну, фокус із вогнем був не надто складний, а біль був непогано врівноважений, і не те щоб Барон мав ще багато нагод насолодитися видовищем. 

Вона набрала цебро води з кринички в дальньому кінці кімнати. Криниця була з жабами, отже і цебро води — теж, але Тіфані зглянулася і викинула їх назад у криницю. Ніхто не любить кип’ятити жаб. Цебро води було опціональне, але все ж таки відігравало певну роль. Тіфані театрально відкашлялася.