Ось як зараз почувалася Тіфані. Їй потрібно було зосередитися, а жінка не мала наміру стуляти пельку, а біль тільки й чекав, щоб Тіфані на мить випустила його з виду. Ну, що ж поробиш... вона кинула біль у свічник поруч із ліжком. Свічник миттєво розлетівся на друзки, свічка спалахнула багаттям; Тіфані топтала його, доки воно не згасло до кінця. Тоді розвернулася до ошелешеної доглядальниці. 

— Пані Чепуро, я певна, що ви можете розповісти багато всього цікавого, але загалом річ у тому, пані Чепуро, що мені начхати на вашу думку з будь-якого приводу. Мені не заважає ваша присутність, пані Чепуро, але мені заважає, що я роблю вкрай важку роботу — і небезпечну, якщо щось піде не так. Тому вийдіть, пані Чепуро, або лишайтесь, пані Чепуро, але перш за все стуліть писок, пані Чепуро, бо я тільки почала, а треба перемістити ще багацько болю. 

Пані Чепура зміряла Тіфані поглядом. Грізним. 

Тіфані відповіла їй власним поглядом, а якщо відьма щось і вміє, то це дивитися. 

За розлюченою доглядальницею зачинилися двері. 

— Говори тихо — вона підслуховує під дверима. 

Голос ішов від Барона, хоча голосом це можна було назвати від сили; збереглися інтонації людини, що звикла давати накази, але говорив він захрипло й уривчасто; в кожному слові — благання про час, щоб вимовити наступне слово. 

— Я перепрошую, пане, але мені треба зосередитися, — сказала Тіфані. — Мені буде дуже прикро, якщо щось піде не так. 

— Звісно. Я зберігатиму тишу. 

Забирання болю — небезпечна, складна і дуже виснажлива справа, але щоразу на неї чекала гідна винагорода: можливість побачити, як оживає посіріле обличчя старого. Його шкіра вже порожевіла і займалася рум’янком — дедалі більше болю витікало з нього, крізь Тіфані, у маленьку невидиму кульку над її правим плечем. 

Рівновага. Вся річ у рівновазі. Це був один з перших уроків, який вона засвоїла: центр гойдалки не підіймається і не опускається; підйомність і спускність проходять крізь нього, не зрушуючи його з місця. Треба бути центром гойдалки, і тоді біль потече крізь тебе, а не в тебе. Це було дуже важко. Але вона це вміла! І пишалася цим; навіть Бабуня Дощевіск гмикнула, коли Тіфані якось показала їй, як вона опанувала цей трюк. Гмик від Бабуні Дощевіск — це як овації від будь-кого іншого. 

Але Барон усміхався. 

— Дякую вам, панно Тіфані Болячко. А тепер я волів би сісти у своє крісло. 

Це було незвично, і Тіфані треба було це обдумати. 

— Ви впевнені, сер? Ви досі дуже слабкий. 

— Так, всі мені це кажуть, — Барон махнув рукою. — Не уявляю, чому їм здається, що я не в курсі. Допоможіть мені встати, панно Тіфані Болячко, бо я мушу з вами говорити. 

Це було нескладно. Дівчина, що змогла витягти з ліжка пана Дріб’язка, навіть не напружилася з Бароном — вона пересадила його обережно, як фігурку з витонченої порцеляни, яку він нагадував. 

— Не думаю, що нам із вами, панно Тіфані Болячко, за весь час, що ви за мною доглядаєте, випадало мати змістовну розмову, яка б виходила за межі суто практичної площини, вам так не здається? — сказав Барон, коли вона влаштувала його в крісло і подала в руки ціпок, щоб він міг на нього спертися. Барон був не з тих людей, які відкидаються на спинку крісла, коли є можливість сісти на краєчок. 

— Загалом, так, сер, гадаю, ви маєте рацію, — обережно погодилася Тіфані. 

— Минулої ночі мені наснилося, що до мене прийшов відвідувач, — Барон дозволив собі недобру усмішечку. — Що ви про це думаєте, панно Тіфані Болячко? 

— Наразі абсолютно нічого, сер, — сказала Тіфані й подумала: аби не фіґлі! Будь ласка, хай це були не фіґлі! 

— Це була ваша бабуся, панно Тіфані Болячко. Вона була шанованою жінкою, а ще — неймовірно вродливою. О, так. Я дещо засмутився, коли вона одружилася з вашим дідусем, хоча, гадаю, все вийшло на краще. Я за нею сумую, якщо чесно. 

— Справді? — здивувалася Тіфані. 

Старий чоловік всміхнувся. 

— Після того, як моя люба дружина перейшла в кращий світ, лишилася тільки одна людина, яка наважувалася зі мною сперечатися. Чоловік, навіть наділений владою і відповідальністю, попри все потребує, щоб хтось йому сказав, що він поводиться як цілковитий дурень. Бабуня Болячка виконувала цей обов’язок з похвальним ентузіазмом. Я маю сподівання, панно Тіфані Болячко, що коли я буду в могилі, ви візьмете на себе аналогічні зобов’язання стосовно мого сина, Роланда, який, як ви знаєте, подеколи схильний до надмірного самолюбування. Його сраці знадобиться хтось, хто б дав їй копняка, метафоричного, а чи то й матеріального, якщо він геть задаватиметься. 

Тіфані спробувала приховати усмішку, тоді на мить зосередилася, щоб підправити орбіту кульки болю, що дружньо крутилася в неї над плечем. 

— Дякую за вашу довіру, сер. Я зроблю, що зможу. 

Барон ввічливо прочистив горло і сказав: 

— Насправді, в певний момент я таїв надію, що ви й мій хлопчик дійдете більш... тісного співробітництва? 

— Ми з ним — добрі друзі, — обережно відказала Тіфані, — ми й були добрими друзями, і я маю всі сподівання, що ми й далі будемо... добрими друзями, — вона швидко призупинила біль, що почав небезпечно розгойдуватися. 

Барон кивнув. 

— От і добренько, панно Тіфані Болячко, та прошу, не дозволяйте дружнім стосункам завадити вам видати йому справедливого копняка в разі потреби. 

— Я виконаю це почесне завдання з певним задоволенням, сер, — підтвердила Тіфані. 

— Так тримати, юна леді, — похвалив Барон, — і дякую за те, що не насварили мене за слово «срака», і не спитали значення слова «метафоричний». 

— Що ви, сер. Я знаю, що таке «метафоричний», а «срака» — це поширений розмовний термін, нема чого соромитись. 

Барон кивнув. 

— Так, він несе в собі відтінок похвальної дорослості. «Дупа», з іншого боку, будьмо відверті — слово для старих дів і дітлашні. 

Тіфані скуштувала обидва слова на смак і підтвердила: 

— Так, сер. Гадаю, це, в цілому, гарний підсумок різниці між ними. 

— Дуже добре. До слова, панно Тіфані Болячко, я не в змозі приховати своєї цікавості: останнім часом ви не робите кніксен. Чому ні? 

— Я тепер відьма, сер. Ми такого не робимо. 

— Але я — ваш Барон, юна леді. 

— Так. А я — ваша відьма. 

— Але ззовні стоять мої солдати, які прибіжать на перший мій поклик. А, як вам певно добре відомо, люди тут не завжди мають належну повагу до відьом. 

— Так, сер. Я це знаю, сер. І я — ваша відьма. 

Тіфані стежила за очима Барона. Вони в нього були світло-блакитні з ноткою лисячого бешкетництва. 

Найгірше, що вона може зробити зараз, сказала вона собі, це продемонструвати бодай найменшу слабкість. Він — як Бабуня Дощевіск: завжди випробовує людей. 

Наче прочитавши саме цю думку в її голові, Барон розсміявся. 

— Тож ви тепер — геть самостійна, панно Тіфані Болячко? 

— Щодо цього не певна, сер. Останнім часом таке відчуття, що я собі не належу. 

— Ха, — гмикнув Барон, — ви працюєте самовіддано і на совість, як мені кажуть. 

— Я — відьма. 

— Так, — сказав Барон. — Як ви вже й казали, чітко, послідовно і дещо неодноразово, — він обперся худющими руками на ціпок, подивився на неї поверх долонь і провадив далі: — Отже, це правда, що десь сім років тому ви озброїлися залізною пательнею, вирушили з нею до якоїсь незрозумілої чарівної країни, де й порятували мого сина від Королеви Фей — вкрай неприємної особи, як мені дали зрозуміти? 

Тіфані завагалася. 

— А ви хочете, щоб це було так? — спитала вона. 

Барон гмикнув і наставив на неї кістлявого пальця. 

— Чи я хочу, щоб це було так? Серйозно! Гарне питання, панно відьмо Тіфані Болячко. Дайте подумаю... скажімо так... Я хочу, щоб я знав правду. 

— Ну, тоді щодо пательні — це правда, визнаю, та й Роланд був не в дуже гарному стані, тож я, так би мовити, мусила перебрати керування на себе. Дрібочку. 

— Дрібочку? — старий усміхався. 

— Зовсім крихітну дрібочку, — поспішила запевнити Тіфані.