* * *

Батько Тіфані зустрів їх у воротах їхньої ферми; Тіфані, як правило, спішувалася і прив’язувала мітлу до дерева одразу за парканом; офіційно — бо відьма в польоті лякала курчат, але здебільшого — тому що не вміла елегантно приземлятися, і вже точно не потребувала глядачів. 

Він перевів погляд з Ембер на дочку: 

— З нею все гаразд? Вигляд має трохи... замріяний. 

— Їй дали дещо заспокійливе, і щоб краще почувалася, — сказала Тіфані. — Тож їй не слід гуляти селом. 

— Її мама місця собі не знаходила, до речі, — докорив батько, — але я їй пояснив, що ти доглядаєш Ембер у дуже безпечному місці. 

А цій фразі ясно читалося запитання — «Адже у безпечному, ти впевнена?», і Тіфані доклала зусиль, щоб його проігнорувати, натомість просто підтвердила: 

— Саме так, доглядала. 

Вона спробувала уявити, як пані Дріб’язко не знаходить собі місця, але в неї не вийшло. При кожній зустрічі жінка мала на обличчі вираз спантеличеного очікування — такого, наче її життя містило забагато загадок, тож їй лишалося хіба покірно чекати на наступну. 

Батько притягнув Тіфані вбік і тихо прошипів: 

— Дріб’язко вночі повернувся, і кажуть, що хтось намагався його вбити! 

— Що?

— Це точно, як я тут зараз стою. 

Тіфані повернулася до Ембер. Дівчина роздивлялася небо, так наче терпляче чекала, доки там відбудеться щось цікаве. 

— Ембер, — обережно гукнула Тіфані, — ти вмієш годувати курчат, правда? 

— О, так, пані. 

— Ну то йди й погодуй наших, добренько? Зерно у стодолі. 

— Твоя мама вже давно їх погодувала, — почав батько, але Тіфані швидко потягла його геть. 

— Коли це сталося? — вона спостерігала за тим, як Ембер слухняно заходить у стодолу. 

— Минулої ночі. Мені пані Дріб’язко сказала. Його сильно побили. В тій старій напіврозваленій стодолі. Просто там, де ми з тобою сиділи ввечері. 

— Пані Дріб’язко повернулася додому? Після всього, що трапилося? Що вона в ньому знайшла? 

Пан Болячка знизав плечима. 

— Він — її чоловік. 

— Але ж всі знають, що він її б’є! 

Батько якось зніяковів. 

— Ну, — протягнув він, — гадаю, деяким жінкам краще сякий-такий чоловік, ніж жодного. 

Тіфані розтулила рота, щоб відповісти, подивилася батьку в очі і побачила там правду сказаного. В горах їй доводилося бачити таких жінок — виснажених надміром дітей і браком грошей. Звісно, якщо вони знали Тітуню Оґґ, то принаймні з дітьми можна було якось зарадити, але навіть так траплялися родини, де, щоб поставити їжу на стіл, треба було спочатку продати стільці. І тут нічого не можна було вдіяти. 

— Пана Дріб’язка не побили, тату, хоча особисто я була б за. Я знайшла його при спробі повіситися і зрізала мотузку. 

— У нього два поламані ребра і синці по всьому тілу. 

— Він височенько висів, тату — і міг задушитися до смерті! Що я мала робити? Лишити — хай собі гойдається? Він лишився жити, навіть якщо на це не заслуговує! Я не працюю катом! Там був букет, тату! Бур’яни та кропива! В нього долоні були всі спухлі від кропиви! Тож принаймні якась його частина заслуговує на життя, розумієш? 

— Але ти вкрала дитину. 

— Ні, тату, я сховала дитину. Слухай, тату, зрозумій мене правильно. Я поховала дитину, яка померла. Я врятувала чоловіка, який помирав. Я це зробила, тату. Люди можуть не зрозуміти — можуть вигадувати про мене всіляку маячню. Мені байдуже. Людина мусить виконувати, що їй випало. 

Почулося кудкудакання — через двір ішла Ембер, а курчата вервечкою бігли за нею. Кудкудакала Ембер, і Тіфані з батьком зачудовано спостерігали, як курчата маршують туди-сюди, наче під орудою досвідченого польового сержанта. Поміж кудкудаканням дівчина весело підхихикувала. Налаштувавши курчат урочисто гуляти по колу, вона подивилася на Тіфані та пана Болячку так, наче нічого особливого не відбувалося, і повела птаство назад до стодоли. 

Перший після паузи озвався батько Тіфані: 

— Це ж по правді сталося? 

— Так, — підтвердила Тіфані. — І я гадки не маю, чому. 

— Я тут перекинувся слівцем з іншими хлопцями, — сказав батько, — а твоя мати поговорила з жінками. Ми наглянемо за родиною Дріб’язків. Ми випустили з уваги те, чого випускати не можна було. Люди не можуть скидати на тебе все. Не можна вважати, що ти усьому даси раду сама, і, якщо дозволиш порадити — ти теж не мусиш так вважати. Є речі, які слід робити всім селом. 

— Дякую, тату, — сказала Тіфані, — та гадаю, мені час піти навідати Барона. 

* * *

Тіфані майже не пам’ятала Барона здоровим чоловіком. А ще, здавалося, ніхто не знав, що з ним. Та, як і багато хворих, котрих їй доводилося бачити, він так-сяк тримався, жив за сталим звичаєм і чекав на смерть. 

Вона якось почула, як котрийсь із селян порівняв Барона з рипливими дверима, що поки не грюкнули; йому велося дедалі гірше, і, на її думку, вже невдовзі його життя грюкне за собою дверима. 

Але вона могла забрати в нього біль і навіть трохи його налякати, щоб той подовше не повертався. 

Тіфані поквапилася до замку. Коли вона прийшла, доглядальниця, пані Чепура, вже чекала на неї, і обличчя в неї було зблідле. 

— Сьогодні в нього не найкращий день, — сказала вона і додала, з економною усмішкою. — Я молилася за нього весь ранок. 

— О, це дуже милосердно з вашого боку, — сказала Тіфані. Вона постаралася голосом не виказати сарказму, та доглядальниця однаково набурмосилася. 

Кімната, в яку провели Тіфані, пахла, як всі кімнати, де лежить хворий: забагато людей, замало повітря. Доглядальниця стояла в проході, наче на варті. Тіфані постійно відчувала її вічно підозріливий погляд у себе на потилиці. Взагалі такого ставлення ставало дедалі більше. Подеколи селом проїжджали мандрівні проповідники, що не любили відьом, і люди до них дослухалися. Тіфані іноді здавалося, що люди мешкають у якомусь своєму, химерному світі. Всі звідкілясь достеменно знали, що відьми псують посіви та крадуть немовлят, і інші такі дурощі. Водночас, коли була потрібна допомога, всі притьмом бігли по відьму. 

Барон лежав на зіжмаканій постелі — обличчя сіре, волосся вже повністю посивіло, рожеві ділянки там, де воно випало. Втім, вигляд мав акуратний. Він завжди був акуратним чоловіком, і щодня один з вартових приходив його поголити — це його підбадьорювало, наскільки можна було сказати. Однак зараз він дивився просто крізь Тіфані. Вона звикла до цього; Барон був, як то кажуть, «чоловіком старої школи». Був гордий, і мав не найкращий характер, але завжди міг постояти за себе. Для нього біль був хуліганом і задиракою, а як слід вчиняти з хуліганами й задираками? Їм слід давати відсіч, бо зрештою вони завжди тікають. От тільки біль про це правило не знав. Тож він просто задирав його дедалі більше. От і зараз Барон лежав з тонкими побілілими губами; Тіфані чула, як він не кричить. 

Тож вона сіла на стілець поруч, розім’яла пальці, глибоко вдихнула і впустила в себе біль — викликала його з поруйнованого тіла і вклала у невидиму кулю в себе над плечем. 

— Я не зношу магії, якщо вам цікаво, — озвалася від дверей доглядальниця. 

Тіфані скривилася, як канатоходець, коли хтось вдарив великою палицею по його канату. Дуже обережно, вона дозволила потоку болю влягтися, потрошку за раз. 

— Ну тобто, — провадила доглядальниця, — я знаю, що від цього він краще почувається, та звідки береться вся ця цілюща сила, хотіла б я знати? 

— Можливо, від ваших молитов, пані Чепуро, — мило відказала Тіфані й втішилася, коли на мить обличчям жінки промайнула лють. 

От тільки пані Чепура була товстошкіра, як слоняча дупа. 

— Слід вважати, щоб раптом не сплутатися з темними, демонічними силами. Краще трохи болю в цьому світі, аніж вічність страждань у наступному! 

У горах були лісопильні, що працювали на воді, і там стояли такі великі циркулярні пили, які крутилися так швидко, що тільки й видно було, що срібного блиску у повітрі... доки, одного разу, якийсь забудькуватий чоловік не забувся — і тоді одна пила перетворилася на червоний диск, а в повітрі розлетілися пальці.