Фіґлі ніколи не почуваються ніяково. Вони не розуміють самої концепції.
Він спостерігав за Тіфані.
— І що тепер? — спитав він.
Оце доречне питання. Відьма мусить справляти на людей таке враження, наче завжди знає, що далі, навіть якщо не знає. Дріб’язко житиме, а бідолашна дитина лишиться мертвою.
— Я про все подбаю, — сказала вона. — Така в нас робота.
«Тільки тут лише я; нема ніяких «нас», — думала вона, коли летіла крізь ранковий туман до квіткового місця. — Шкода. Дуже шкода».
* * *
В горіхових хащах ховалася галявина, де квіти буяли від ранньої весни й до пізньої осені. Там росли гадючник, і наперстянка, і трусятник, і козельці лучні, і орлики, і розхідник, і шавлія, і полин, і деревій, і підмаренник, і первоцвіти, і навіть два види орхідей. Саме тут була похована та стара пані, яку всі називали відьмою. Якщо знати, де шукати, то можна було побачити рештки її хатчини під покровом зелені, а якщо дуже добре знати, де шукати, то можна було знайти й могилу. Якщо ти справді дуже добре знав, де шукати, то міг відшукати місце, де Тіфані поховала кота старої пані; там росла котяча м’ята.
Колись, давним-давно, свавільна музика прийшла по стару жінку і її кота, о так, і по кота теж; і люди, що дослухалися до її барабанів, витягли її на сніг, і розвалили її хитку хатчинку, і спалили її книжки, адже в них були намальовані зірки.
І чому? А тому, що син Барона зник, а пані Окунець не мала ані рідних, ані зубів і, якщо чесно, трохи підхихикувала. А це означало, що вона відьма, а мешканці Крейдокраю не довіряли відьмам, тож вони витягли її на сніг, і доки вогонь жер солом’яний дах її хатчини, а зірки скручувалися в трубочку і злітали у нічне небо — сторінка за сторінкою — чоловіки забили її кота камінням. Тієї ж зими, настукавшись у різні двері, що перед нею не відчинили, стара жінка померла на снігу, а позаяк десь треба було її поховати, то на тому місці, де стояла її стара хатчина, викопали неглибоку могилу.
От тільки стара жінка не мала жодного стосунку до загубленого сина Барона, адже так? Незабаром Тіфані вирушила до химерної країни фей і визволила його звідти, хіба ні? І тепер ніхто не говорить про ту стару пані, правильно? Та коли вони проминають цю місцину влітку, квітки сповнюють повітря втіхою, а повітря повниться медовим кольором від бджіл.
Ніхто про це не говорить. Зрештою, що тут можна сказати? Рідкісні квіти на могилі старої жінки та котяча м’ята там, де мала Болячка поховала кота? Це несло у собі таємницю, а ще — осуд, хоча хто засуджував, і кого, за що і чому — краще було не те що не обговорювати, а навіть не замислюватися. Менше з тим, на останках можливо відьми виросли пречудові квіти — як таке могло статися?
Тіфані не ставила собі цього запитання. Насіння обійшлося їй недешево, ще й довелося мотатися за ним аж до Двосорочок, та дівчина була заприсяглася: щоліта лісова дивовижа нагадуватиме людям про одну стару пані, яку вони зацькували до смерті, і про її могилу. Тіфані не могла точно пояснити, чому це важливо, але була цього певна до самого осердя душі.
Закінчивши рити глибоку, але сумну ямку посеред квітів розбитосерця, Тіфані пересвідчилась, що за нею не спостерігає випадковий подорожній, і руками закидала могилу землею, а заразом розсунула покрив з опалого листя і пересадила зверху кілька незабудок. Вони не дуже пасували тут, але з усіх квітів ці росли найшвидше, і це було важливо... хтось за нею спостерігав. Важливо було не обертатися. Вона знала — побачити її неможливо. За все життя вона зустріла лише одну людину, яка вміла бути більш невидимою за неї, і цією людиною була Бабуня Дощевіск. До того ж ранковий туман ще не влігся, і Тіфані почула б, якби хтось наблизився по стежці. На птаха чи звіра теж не було схоже. Від них зовсім інше відчуття.
Загалом відьмі не має бути потрібно обернутися, бо відьма мусить знати, хто стоїть позаду неї. Зазвичай вона могла здогадатися, але тепер всі відчуття Тіфані Болячки свідчили про те, що нікого, крім Тіфані Болячки тут нема, та цей висновок чомусь видавався підозріло неправдивим.
— Забагато роботи, замало сну, — промовила вона вголос, і їй здалося, що якийсь голос тихенько відповів «так». Це було наче слабка луна, от тільки луні тут не було об що відбиватися. Тіфані полетіла геть — так швидко, як тільки давала змогу розігнатися мітла, тож завдяки тому, що вона змоги майже не давала, відступ Тіфані принаймні не скидався на втечу.
Божевілля. Відьми не часто про нього говорили, але постійно про нього пам’ятали.
Божевілля; а, точніше, його упередження лежало в самій основі відьомства; і ось як це працювало. З часом котрась відьма, яка майже завжди, як це заведено серед відьом, працювала сама-одна, ставала... дивачкою. Звісно, все залежало від того, скільки це тривало, і від сили свідомості конкретної відьми, та рано чи пізно вони починали плутатися — між правильним і хибним, добром та злом, правдою і наслідками. Це було вкрай небезпечно. Отже, відьми мусили підтримувати одна одну в нормі, чи, бодай в межах того, що вважалося нормою поміж відьом. Потрібно було зовсім небагато: зустрітися за горнятком чаю, якось заспівати разом, прогулятися в лісі. Це якимось чином допомагало тримати рівновагу, і можна було надалі розглядати рекламні буклети пряничних хатинок, без того, щоб зробити перший внесок.
Попри всі інші свої турботи, Тіфані непокоїлася щодо божевілля. Вона востаннє літала в гори два місяці тому, а з міс Тік, єдиною відьмою, що її тут навідувала, вони бачилися три місяці тому. На гостювання бракувало часу. Роботи завжди було забагато. Можливо, в цьому вся штука, подумала Тіфані. Якщо займати себе роботою — не встигнеш збожеволіти як слід.
* * *
Коли Тіфані повернулася до Фіґелевої гори, сонце вже стояло високо, і вона з ошелешенням побачила, що Ембер сидить на схилі кургану, оточена фіґлями та — сміється. Коли Тіфані припаркувала мітлу серед терену, на неї вже чекала келда.
— Сподіваюсь, ти не проти, — сказала вона, помітивши вираз обличчя Тіфані. — Сонячне світло — великий лікар.
— Джинні, це чудово, що ти наклала на неї ці свої вспокоєння, але я не хочу, щоб вона занадто з вами заприязнилася. Вона може комусь розповісти.
— Та вона пригадуватиме це все як якийсь сон — вспокоєння про це подбають, — спокійно відказала Джинні, — та й хто зважатиме на маленьку, що торочить про чарівних фей?
— Їй тринадцять! — сказала Тіфані. — Так не має бути!
— Але ж вона щаслива, хіба ні?
— Ну, так, але...
В погляді Джинні зблиснула сталь.
Вона ставилася до Тіфані з великою повагою, але повага вимагає взаємности. Зрештою, цей курган належав Джинні, як, певно, і земля.
Тіфані обмежилася дрібним зауваженням:
— Її мати хвилюватиметься.
— Та що ти кажеш? — відказала Джинні. — Сильно її мамця хвилювалася, коли бідолашку били?
Якби ж то келда не була такою проникливою. Люди часто застерігали Тіфані, що з її гострим язиком недовго і порізатися, але твердий погляд сірих келдових очей цілком здатен був розрубати залізні цвяхи.
— Ну, мати Ембер, вона... вона не дуже... розумна.
— Так, я чула, — сказала Джинні, — Та більшість звіряток не шибко метикуваті, однак олениця завжди стане на захист оленятка, а лисиця, що захищає лисеня, може кинутися на собаку.
— Люди — не такі прості істоти, — сказала Тіфані.
— Схоже на те, — в голосі келди на мить відчувся холод. — Що ж, вспокоєння допомагають, тож, мабуть, дівчинці треба повертатися до вашого непростого світу?
Де її батько досі живий, нагадала собі Тіфані. Я знаю, що живий. Він сильно побився, але досі дихав, лишається тільки сподіватися, що протверезіє. Дійде це жахіття нарешті кінця? Треба це якось владнати! В мене є й інші справи! А ввечері треба піти навідати Барона!
