— Лікування йде добре, — нізвідки вигулькнула келда. — Вона одужає. Звісно, будуть і жахіття, коли темрява вивільниться. Вспокоєння не всесильні. Зараз вона повертається у саму себе, до самого початку, і це тільки на краще. 

Було ще темно, світанок жеврів на обрії. Тіфані мала брудну роботу на ранок. 

— Можна, я залишу її з вами ненадовго? — спитала вона. — В мене є невеличка справа, про яку треба подбати. 

«Не слід мені було засинати, — подумала вона, вибираючись з ями. — Треба було одразу повертатися! Як я могла залишити біднятко там!» 

Тіфані витягла мітлу з теренів за курганом, аж раптом заклякла на місці. Хтось на неї дивився; вона відчула це спиною. Різко розвернувшись, вона побачила стару жінку, всю в чорному; доволі висока на зріст, вона, тим не менш, спиралася на костур. Просто в Тіфані на очах вона зникла — поступово, ніби розчинилася у ландшафті. 

— Господине Дощевіск? — озвалася Тіфані до порожнього місця, та це було дурне припущення. Бабуня Дощевіск ні за що б не вийшла на люди з костуром, і взагалі не стала би з ним ходити. Кутком ока Тіфані помітила якийсь рух. Коли вона озирнулась, позаду сиділа, всівшись собі на хвіст, зайчиха[9], яка роздивлялася Тіфані з інтересом і без ознак страху. 

Звичайна заяча поведінка. Фіґлі на них не полювали, а перш ніж у зайця втомляться ноги, у середньої вівчарки вони повідпадають. Зайці не будують затхлих нір, де можна потрапити у пастку; їхній дім — це швидкість, і вони вжикають туди-сюди по місцевості, наче сон вітру; тож зайчиха могла собі дозволити посидіти й поспостерігати за тим, як пропливає повз цей повільний, повільний світ. 

Ця конкретна особина вибухнула вогнем. Якусь мить вона палала, а потім, без жодної подряпинки, рвонула геть. 

Ну добре, подумала Тіфані, виплутавши мітлу з кущів, підійдемо до питання з позицій здорового глузду. Земля необпалена, а зайці як правило незаймисті, тож... Тіфані так стала, де стояла, коли в її памʼяті висунулася крихітна потаємна шухлядка. 

Зайчиха біжить у полумʼя. 

Може, вона це десь читала? Може, чула в пісні? У дитячому віршику? До чого має стосунок заєць? Втім, вона, зрештою, відьма, і в неї є робота. Загадкові передвісники почекають. Відьми знають, що загадкових передвісників завжди повно. Треба лише обрати той, що для тебе найзручніший. 

Кажани та сови легко обминали Тіфані, коли вона мчала над сонним селом. Будинок Дріб’язків стояв скраєчку. Мав садок. Кожен будинок у селі мав сад. У більшості він був повний овочевих грядок, чи, якщо в родині верховодила дружина — овочевих грядок і квіткових клумб порівну. Чверть акра землі перед будинком Дріб’язків густо заросли пекучою кропивою. 

Це завжди вибішувало Тіфані до глибини її сільської душі. Невже так складно повиривати бур’ян і висадити якийсь пристойний сорт картоплі? Тільки й треба, що перегною, а цього добра на фермах вистачає; штука лише в тому, щоб не дати йому пробратися в дім. Пан Дріб’язко міг би хоч трохи напружитись. 

Він явно повертався до стодоли, чи щонайменше хтось туди повертався. Немовля тепер лежало на купі сіна. Тіфані завбачливо прихопила з собою старе, але принаймні ціле простирадло — все ж краще, ніж мішковина і солома. Однак хтось потривожив тільце, хтось обклав його квітами, от тільки роль квітів грали жмутки кропиви. Цей хтось навіть засвітив свічку в пласкому свічнику з бляхи — неодмінному атрибуті кожного сільського дому. Свічка. Вогонь. На купі соломи. В стодолі з сухим сіном і ще запасом соломи. Тіфані з жахом втупилася в це, аж раптом почула згори якесь рипіння. 

Якийсь чоловік звисавз бантин стодоли. 

Бантини рипнули. З-під стелі злетіло трохи пилу і жменька сіна. Тіфані швидко впіймала сіно на льоту і взяла свічку в руки, перш ніж наступний віхоть підпалить стодолу. Вона вже збиралася її задмухнути, коли раптом усвідомила, що тоді залишиться в повній темряві сам на сам із постаттю, яка повільно оберталася на мотузці й чи то була, чи то не була трупом. 

Тіфані максимально обережно поставила свічку при порозі та заозиралась довкола в пошуку гострого предмета. Але це ж була стодола Дріб’язка, і все було тупе, навіть пила. 

Це точно він там нагорі! Хто ще це міг бути? 

— Пане Дріб’язко? — Тіфані рвонула нагору, до запилюжених бантин. 

Щось схоже на хрипіння. Це добре? 

Тіфані спромоглася зачепитися за балку ногою, вивільнивши таким чином одну руку, щоб тримати пилу. Проблема полягала в тому, що їй були потрібні ще дві руки. Мотузка в чоловіка на шиї була зав’язана туго, і тупі зубці пили відскакували від неї, через що чоловік розгойдувався дедалі більше. До того ж він, дурень такий, почав борсатися, тож мотузка не тільки гойдалася, а ще й перекручувалася. Ще мить, і Тіфані впаде. 

В повітрі зчинився якийсь рух, зблиснув метал, і Дріб’язко каменем упав вниз. Тіфані втримала рівновагу і встигла вчепитися в запилюжену балку і напівзлізла-напівзісковзнула слідом. 

Він шкрябав нігтями мотузку довкола шиї, але вона була добряче затягнута... і тут був би доречний якийсь пронизливий акорд, бо раптом звідкись вигулькнув Пограбуйко; він здійняв крихітний блискучий клеймор і запитально подивився на Тіфані. 

Вона внутрішньо застогнала. Що в тобі доброго, пане Дріб’язку? Кому ти в житті зробив добро? Навіть повіситися нормально не зміг. Кому ти ще потрібен? Може, я зроблю світові послугу і дозволю тобі довести справу до кінця? 

В цьому вся проблема з думками. Вони самі себе думають, а тоді застрибують тобі в голову у сподіванні, що і ти їх теж трохи подумаєш. Такі думки треба увесь час ставити на місце; бо якщо відьма їм дозволить — вони візьмуть відьму під контроль. І тоді все зійде на пси, і лишиться тільки злісно хихотіти. 

Тіфані чула, що, щоб когось зрозуміти, треба спочатку побувати в їхніх черевиках; безглуздя якесь, адже після того, як ти побувала в їхніх черевиках, ти зрозумієш лише, що вони за тобою женуться і звинувачують у крадіжці черевиків — хоча, звісно, можна було б їх обігнати, скориставшись тим, що вони, імовірно, босі. Але Тіфані розуміла, що саме це прислів’я означало, а цього чоловіка відділяв від смерті один вдих. У неї не було варіантів, взагалі. Мусила дати йому цей вдих, заради жмутка кропиви; щось всередині цієї нікчемної туші спромоглося таки на щось добре. Це була крихітна іскорка, але вона була. Нема про що сперечатися. 

Глибоко в душі дорікаючи собі за слинявість, вона кивнула Великому Мужу фіґлівського клану. 

— Давай, — скомандувала вона. — Спробуй не сильно його поранити. 

Меч блиснув у повітрі й зробив розріз хірургічної точності, хоча хірург би спочатку вимив руки. 

Мотузка аж відлетіла, коли фіґель її розрізав, і відстрибнула, наче змія. Дріб’язко так натужно ковтнув ротом повітря, що блимнуло полум’я свічки на порозі. 

Тіфані встала з колін і обтрусилася. 

— Навіщо ти повернувся? — спитала вона. — Що ти шукав? Що ти сподівався знайти? 

Пан Дріб’язко просто лежав там. Навіть не простогнав у відповідь. Тепер, коли він сапав на підлозі, його було важко ненавидіти. 

Бути відьмою означало робити вибір, почасту такий, що його звичайні люди не хотіли робити, чи про який навіть не знали. Тож вона протерла чоловікові обличчя шматою, змоченою у воді з колонки ззовні, та загорнула мертву дитину у більший та чистіший шматок тканини, яку для цього принесла з собою. Не найкращий у світі саван, але чесний і цивілізований. Тіфані загадала собі, ніби у напівсні, що їй треба поповнити запас саморобних бинтів, і лише тоді їй сяйнуло, якою ж вдячною їй слід було бути. 

— Дякую тобі, Пограбе, — сказала вона. — Не думаю, що я б сама впоралася. 

— Як на мене, мо’ і впораласи б, — сказав Пограбуйко, хоча вони обидвоє знали, що не впоралася б. — Просто так вийшло, що я проходив повз, але зовсім не тобі вслід. Типовий збіг. 

— Багацько збігів останнім часом, — зауважила Тіфані. 

— Ая, — Пограб широко всміхався, — це, певно, ще один збіг.