Не буде прощення за пісню, що більше не прозвучить. Не буде спокути за вбивство надії в темряві. Я тебе знаю. 

Ти — те, що нашіптувало у вухо Дріб’язка, коли він шмагав свою доньку. 

Ти — перший акорд свавільної музики. 

Ти зазираєш через плече чоловікові, коли той підіймає перший камінь, і хоча, я гадаю, ти є частиною кожного з нас, і ми ніколи тебе не позбудемось, ми точно здатні перетворити твоє життя на пекло. 

Ніякого милосердя. Ніякого прощення. 

Озирнувшись назад, Тіфані побачила, що обличчя потвори майорить вже ближче, і подвоїла свої зусилля, тягнучи втомлену, неохочу парочку по нерівній місцевості. Спромоглася видихнути на бігу: 

— Подивіться на нього! Озирніться! Хочете, щоб воно нас наздогнало? 

Вона почула скрик Латуччії і раптово протверезілий стогін її майбутнього чоловіка. Очі безталанного Макінтоша були налиті кров’ю, витріщені, губи застигли у скаженій посмішці. Потвора спробувала скористатися тим, що відстань між ними раптом скоротилася, але ці двоє віднайшли нову енергію у своєму страху, і тепер вже вони ледь не тягнули Тіфані за собою. Попереду лишився забіг вгору полем. Все залежало від Престона. Тіфані почувалася на диво впевнено. «На нього можна покластися», — подумала вона, але позаду них щось страхітливо забулькотіло. Привид вже гнав тіло вперед щодуху, і вона вже уявляла собі, як воно вимахує довжелезним ножем. Точний час вирішував все. На Престона можна було покластися. Адже він все зрозумів? Звісно, що зрозумів. Престону можна було довіряти. 

Найбільше їй запам’ятається тиша, яку розривав тільки хрускіт стебел, важке дихання Латуччії з Роландом та страшний хрип їхнього переслідувача. В її голові тишу переривав голос Хитрого Чолов’яги. 

Хочеш заманити мене у пастку. Паскудо! Гадаєш, мене буде так просто впіймати ще раз? Дівчатка, що граються з вогнем, обпікаються, і ти горітимеш, обіцяю тобі, о так, горітимеш. Де тоді буде твоя відьомська гордість? Ви, гріховні оболонки! Рабині блуду! Нищительки усього, що є святого! 

Тіфані втупилася поглядом у край поля; їй з очей струменіли сльози. Вона нічого не могла з цим зробити. Неможливо було закритися від цієї гидоти — вона скрапувала всередину, наче отрута, всмоктувалася через вуха і затікала під шкіру. 

Позаду знову просвистіло, через що всі троє бігунів знайшли в собі нові сили, але вона знала, що довго так тривати не могло. Це Престон там попереду, у темряві? Тоді що це за темна постать поруч із ним, схожа на стару відьму у гостроверхому капелюсі? Під її поглядом загадкова постать розчинилась у повітрі. 

Аж раптом спалахнув вогонь, Тіфані чула, як він тріскотить, розгоряючись, наче схід сонця, вздовж усього поля попереду; його іскри додали нічному небу зірок. Зірвався вітер, і вона знову почула смердючий голос: Ти горітимеш. Горітимеш!

У черговому пориві вітру полум’я стрибнуло вгору, і тепер стіна вогню бігла стернею зі швидкістю самого вітру. Тіфані подивилася вниз — зайчиха повернулася; вона бігла на одному рівні з ними, без жодних видимих зусиль. Подивилася на Тіфані, тицьнулася їй у ноги, а тоді побігла, побігла просто у вогонь, кинулася туди прожогом. 

— Бігом! — скомандувала Тіфані. — Вогонь не опалить вас, якщо зробите, як я кажу! Біжіть швидко! Швидко біжіть! Роланде, біжи, щоб врятувати Латуччію. Латуччіє, біжи, щоб врятувати Роланда.

Вогонь вже майже дістався до них. «Мені потрібні сили, — подумала вона. — Мені потрібна сила». І вона згадала, що казала Тітуня Оґґ: «Світ змінюється. Світ тече. Сила в цих змінах, дівчинко моя». 

Весілля чи похорон — це час, що має силу... так, весілля. 

Тіфані ще дужче вчепилася в дві руки обабіч неї. І ось вона. Тріскотлива, ревуча стіна вогню... 

— Стрибайте! 

І вже під час їхнього стрибка вона заволала: «Скачи, лярво. Скачи, шельмо». Коли вогонь їх дістав, вона відчула, як вони підіймаються в повітря. 

Час завагався. Попід ними шугнула нажахана миша, тікаючи від полум’яних язиків. «Він тікатиме», — подумала вона. Він побіжить від вогню, а вогонь — він побіжить до нього. І вогонь бігає значно швидше за тіло на межі смерті. 

Тіфані ширяла у кулі з жовтого полум’я. Повз неї пропливла зайчиха, істота, щаслива у власній стихії. «Ми не такі швидкі, як ти, — подумала Тіфані. — Нас обпече». Вона подивилась праворуч і ліворуч, на наречену з нареченим, що втупилися поперед себе, наче заворожені, і підтягла їх ближче до себе. Вона зрозуміла. «Я створю шлюбз тобою, Роланде. Я ж казала». 

З цього вогню вона винесе щось прекрасне. 

— Повертайся до пекла, з якого ти вийшов, Хитрий Чолов’яго, — заволала Тіфані поверх гудіння вогнища: — Скачи, лярво! Скачи, шельмо!, — знову скрикнула вона. 

— Одружіться просто тут! — отже тепер в нас тут — весілля, сказала вона собі. Новий початок. На кілька секунд у цьому світі тут — місце сили. Місце сили, о, так. 

Вони приземлились за стіною вогню, впали і покотилися далі. Тіфані була готова — вона кинулася гасити вуглики, витоптувати невеличкі вогники, що лишилися. Раптом підбіг і Престон — він підняв Латуччію і поніс її подалі від попелу. Тіфані обхопила Роланда рукою — він приземлився м’яко, хоча, можливо, і на голову — і пішла за ним. 

— Скидається на дуже незначні опіки і обпалене волосся, — зауважив Престон. — Щодо вашого колишнього — гадаю, грязюка тепер запеклася. Як вам це вдалося? 

Тіфані зробила глибокий вдих. 

— Заєць стрибає крізь вогонь так швидко, що майже не відчуває полум’я, — сказала вона. — А коли приземляється, то приземляється здебільшого вже на гарячий попіл. Трава під час пожежі вигорає швидше, якщо дме сильний вітер. 

Позаду них розлігся крик, і вона уявила собі, як незугарна постать намагається обігнати вогонь, який несе вітер, а той її наздоганяє, і постать зазнає поразки. Тіфані відчула біль істоти, що нипала світом не одну сотню років. 

— Ви троє, лишайтеся тут. Не йдіть за мною! Престоне, наглянь за ними! 

Тіфані перетнула попіл, що вже встиг охолонути. «Мені треба побачити, — подумала вона. — Я маю засвідчити. Я мушу знати, що саме я вчинила!» 

Одяг мертвого чоловіка ще жеврів. Пульсу не було. «Він робив з людьми страхітливі речі, — подумала вона, — такі, від яких навіть тюремників нудило. Але що зробили спочатку з ним? Чи був він значно гіршою версією пана Дріб’язка? Чи могла з нього колись вийти добра людина? Як можна змінити минуле? Де починається зло?» 

Вона відчула як слова прослизають їй в голову, наче хробаки: Вбивця, паскудо, злодійко! Їй захотілося перепросити у своїх вух за те, що їм доводиться чути. Але голос привида був слабкий, тонкий і жалібний, він зісковзував назад, у темряву історії. 

«Тобі мене не дістати, — подумала вона. — Ти весь вийшов. Тепер ти заслабкий. Важко це, змусити людину загнати себе до смерті? Тобі не потрапити всередину. Я відчуваю твої спроби». Вона занурила руку у попіл і підняла звідти кремінчик, досі теплий від вогню; в ґрунті таких було повно, цих дуже гострих камінців. Вони народжувалися з крейди, так само як, певним чином, народилася і Тіфані. Гладка поверхня камінчика дружньо торкнулася її долоні. 

— Ти нічому не вчишся, адже так? — сказала вона. — Ти не розумієш, що інші люди теж думають. Звісно, ти б не побіг у вогонь; та у своїй зарозумілості ти так і не усвідомив, що вогонь сам побіжить до тебе. 

«Твоя сила — у плітках і брехні, — подумала вона. — Ти пробиваєш свій шлях у людську свідомість, коли люди непевні, слабкі, стурбовані і налякані, і вони думають, що їхній ворог — це інші люди, тоді як їхнім справжнім ворогом був і завжди будеш — ти, князю брехні. Ззовні ти грізний, всередині ти — лише чиясь слабкість. 

Всередині я — кремінь». 

Вона відчула тепло цілого поля, випросталась, міцно стиснула камінець. Як смієш сюди приходити, ти, хробаче! Як смієш непроханим з’являтися на моїй землі! Вона відчула, як кремінь розжарюється в її руці, потім — плавиться і стікає між пальців, скрапує на ґрунт. Вона утримувала зосередженість. Вона ніколи раніше такого не пробувала, тож глибоко вдихнула повітря, яке, здавалося, очистилося вогнем.